Здоров’я – це радість

Сірководневі та грязеві ванни

сезон від 1/5 до 30/9

Любінь є одним із найстарших польських курортів. Підтвердженням того є свідчення нашого відомого лікаря з XVI ст. Войцєха Очка, який серед кількох відомих вже тоді санаторіїв, особливо, сірководневі, бо вони користувалися найбільшою популярністю, згадує Любінь як санаторій з-під Городка. Тутешні сірководневі води були, однак, відомі незрівнянно давніше, оскільки знання це сягає безсумнівно початків самих людських поселень, які виникли у ХІІІ ст. за правління Коломана в Галичі.

На території фільварку Ґурівщина стояв град Любин, знищений галицьким князем Данилом у ХІІІ ст.

Цей проспект дозволить оцінити переваги любінських вод і пояснить, які хвороби лікують джерела Людвіка і Адольфа. Сірководнева вода в Любені є рятівною у всіх складновиліковних і тяжких випадках ревматичних хворіб, і сміливо можемо ствердити, що, чого Любінь не в змозі зробити, того не вчинять і інші джерела. Води ці відомі в лікарському світі як один із найстарших польських джерел, оскільки Любінь як водолікарня з-під Городка був відвідуваний від ХІІІ ст.

Любінь є чудовим відпочинковим місцем як для видужуючих, так і для втомлених працею, оскільки дає (тут частина тексту втрачена – прим. Орест) необмежену свободу, настільки цінну для мешканців міста. Далі…

Не думаю, що життя в Любені аж так дуже відрізнялося від інших сіл, але свої особливості таки мало.

От, наприклад, як проходили весілля (у Любені кажуть вісілє). Наготувати господині старались від душі, звісно. У Любені були вибрані жінки, яких називали господинями. Вони професійно займалися приготуванням їжі на ціле весілля (часами — по 200 гостей!). Приготування тривало кілька тижнів, а “замовляти” господиню треба було кілька місяців наперед.

Запрошені гості бавилися від душі. Але на кожному весіллі, звичайно, були і “запорожці” — ті, хто не був запрошений на весілля, але дуже хотіли погуляти (потанцювати). А тим більше, коли дівчина якогось кавалєра була запрошена. Тут вже можна було сподіватися чого завгодно. Усе залежало від весільних старостів. Якщо вони були поважними, як зараз кажуть, комунікабельними, то все обходилося культурно. Але, якщо, не дай, Боже, старости були принциповими, або трошки “перебрали”, то тут без авантури не обходилося. Далі…

Окремо варто описати нашу Великолюбінську школу, з якої вийшло чимало високоосвічених тепер уже високопосадовців. Є серед них і академік, і професори, і навіть міністр. Тому хотілось би розповісти про те, хто і яким чином приклався до нашого виходу в люди.

Відразу хочу наголосити, що рідко який вчитель прививав нам бажання гризти скалу науки без, як казав “старший брат”, рукоприкладства. І то не тільки так вчили нас вчителі совєцької доби, але також за Польщі і за німців. Скажу вам, такий метод виховання таки приносив певний позитив. Діти виростали ввічливими, працьовитими, а декому вдалося досягнути чогось у житті. Далі…

Найбільш відомим підприємством Великого Любеня, звичайно, є ґуральня. Багато сімей страждало через наявність такого підприємства в селі. Але були тут свої плюси. У радянські часи, якщо треба було придбати щось дефіцитніше, то спирт у сукупності з рибою, якої в рибгоспі було неміряно, відкривали будь-які двері.

Ще одне підприємство, яке працювало завдяки ґуральні, – “торфа”, тобто, торфорозробка. У Любені торфа завжди була жіночого роду. Ніхто ніколи не подумав сказати на неї торф. Навіть медівник (пляцок, тобто, випічка) називається торфа.

Торфовисько знаходиться за курортом. Там за копійки працювали місцеві жителі. Робота була нелегкою. Тільки уявити собі – цілу зміну (6 годин) треба було босому стояти по коліно у воді і різати торфу.

Для різання брикетів із торфи застосовували спеціальні різаки – ножі, вигнуті під прямим кутом. Порядок був такий. Спочатку один робітник знімав дерган (верхній шар землі, міцно сплетений корінням трави) на площі, визначеній керівником. Другий різав підготовану площу на смужки шириною 30 см, глибиною не менше 20 см. Тоді робітник із різаком починав різати торфу і викладати на поверхні. Інший забирав ці “цеглини” і складав на купки по 8 штук таким чином, щоби вітер добре продував кожну “цеглину”. Потім купки перекладали, міняючи “цеглини” місцями. І вже, коли торфа висихала настільки, що ставала майже невагомою, її вантажили на вагонетки і вузькоколійкою доставляли до ґуральні, де використовували як паливо. Частину торфи забирав курорт – на грязі. Він мав на своїй території кошари, в яких складував торфобрикети. З тих торфобрикетів робили болото, заливаючи їх сірководневою водою.

У розробці торфовиська брали участь і ми, пастухи, як вільнонаймані. Грошей нам не виплачували, а розраховувалися папіросами (цигарками). Заробляли ми 1-2 пачки “Парашута”, “Сєвєра” або “Новиє”, “Южниє”. У свої 6-10 років курили, як шевці. Було таке, що на торфі нічого не заробили. То старші посилали молодших до курорту збирати “бички” (недопалки). Хто приніс гарнішого (більшого), той сідав біля старших і вже не бігав навертати корови. А ви думали?!

Орест записав від Славка

Старші люди кажуть, що колись було цікаво, а тепер… Та й ми самі розуміємо, що найкращі роки нашого життя минули. Але років через двадцять ми на сьогоднішній день також подивимося по-іншому. Усе це — теорія відносності.

Так от, раніше в Любені…

Щороку з травня у хлопців з Лазєнок починався відповідальний період випасання худоби, який тривав до листопада. Кожен хлопець пас свою корову та ще 2-3 сусідських. Сусідські паслися за 3 рублі в місяць. Якщо сусіди були заможніші і, звичайно, добріші, то пастух отримував часом паляничку або зрідка канапку. На Зелені Свята всі корови мали бути замаєні (тобто, прикрашені): до голови між рогами прив’язувався букет із польових квітів, домашньої ружі і обов’язково мали бути невеличкі гілки дуба з зеленим листям. За замаєну корову пастух отримував певну винагороду — 2-3 рублі. Якщо корова була спокійна, то, звичайно, приходила на подвір’я дуже гарною. А були й такі, що приносили до стайні один шнурок, бо ж цілу дорогу махали головою на всі боки, як дурні. На пáсвиську (ніяк не на пасовищі) хлопці ніколи не дармували. А було їх (лазєнкових) 10-12 осіб.

На початку 50-х років до «отаманів» відносилися 3-4 хлопців, які не бігали «навертати» корів, а сиділи в буді в негоду. Бо, коли погода була гарною, то вони завжди організовували якісь забави. Найбільш поширеними були футбол, палєнта і пікур. А у спеку хлопці майже не вилазили з річки. Уранці при першому стрибку до води кожен кричав: «Дідько з води, я — до води», що мало забезпечувати почерговість користування водоймою з нечистою силою. :) Далі…

Великим називається наш Любінь тому, що неподалік, для порівняння, знаходиться Малий Любінь. Про історію його виникнення є згадка у короткому нарисі історії Великого Любеня.

Але Великим Любінь є ще й через те, що він реально великий. До його складу входить кілька районів, назви і поділ яких з’явилися невипадково, протягом історичного розвитку міста. Постараємося описати ці райони, а адмін додасть мапу, щоби було наочніше.

Підемо за годинниковою стрілкою зі сходу на захід і далі на схід, бо, фактично, Великий Любінь розділений на дві частини зі сходу на захід гостинцем Львів-Самбір. Далі…

Початком Любеня було згадуване в руських літописах місто Любиньгород, знищене у 1241 році галицьким князем Данилом Романовичем, і пізніше вже не відбудоване. Після приєднання Червоної Руси до Польщі довколишні добра були королівщиною (тобто, власністю короля; гадаємо, звідси назва одного з Поріч — Королівщина). Владислав Ягайло надав їх галицькому і рогатинському старості Миколаєві Параві, який на початку XV століття заклав тут село Любинь, населяючи його осадниками з Русі та Мазовша. Близько середини століття добра було розділено і названо Великим і Малим Любенем. Власниками Великого Любеня від другої половини XV ст. до початку XVII ст. була родина львівських патриціїв Вільчек. Після знищення села татарами у 1624 р. львівський намісник Ян Вільчек змушений був знову заселяти його. У другій половині XVII ст. маєток перейшов до подільського воєводи Стефана Гумецького (помер бл. 1750 р.) і у власності Гумецьких залишився до кінця наступного століття. Потім протягом короткого часу належав Свідзинським, після чого як придане (віно) Маріанни зі Свідзинських перейшов до ґрафа Юзефа Яблоновського (помер 1821 р.). Наступним власником був їхній син Людвік Яблоновський (1810 – 1887), учасник листопадового повстання й автор відомих Спогадів (повне видання 1963 р.), у яких колористичною мовою передав життя у дворах і палацах Червоної Руси, між іншим, у Любені.

Далі…