Як було зазначено на самих початках сторінки про наш Любінь, ми прагнемо зібрати максимум інформації з усіх можливих джерел про наше місто. Сьогодні подаємо текст, опублікований в енциклопедії «Історія міст і сіл УРСР».

Це енциклопедичне видання про міста і села підсовєцької України було започатковане 29 травня 1962 року і складається з 26-и томів (14 із них пізніше було видано ще й російською мовою). Партійне керівництво прийняло постанову про перше таке фундаментальне видання про міста і села України, яких на той час було понад 40 тисяч. «Згори» було дане завдання. Академія Наук України розробила вказівки, як повинна виглядати кожна стаття про той чи інший населений пункт, Державна історична бібліотека керувала процесом, а виконували завдання вже на місцях (республіка дала завдання областям, області — районам, райони — містам і селам).

Основним завданням випуску такого поважного видання було: показати несамовито позитивні зміни за совєцької влади в забитих і затурканих раніше українських містах і селах. Читаючи будь-яку статтю, переконуєшся в цьому на кожному кроці.

Однак, історики і краєзнавці, які готували матеріали, не могли не написати про прадавню історію того чи іншого населеного пункту. При цьому використовувалися видання з початку ХХ ст. і давніші історичні документи. Одним словом, була проведена потужна підготовча робота з першоджерелами. Завдяки такій мурашковій праці ми, наприклад, знаємо, що на території нашого Любеня життя було вже у 4–3 тисячолітті до н.е. Чи можна це осягнути розумом? Знаємо також, що у 1624 і 1648 р.р. Любінь був дощенту зруйнований під час татарських набігів, бо ж був збудований як фортифікаційне укріплення. Це пояснює, чому в архівах ми вже, на жаль, не знайдемо метричних книг зі XVII ст. Але заохочує шукати відомостей в інших історичних документах того періоду.

Том «Львівська область» вийшов у світ у 1971 році — в період розквіту комунізму на наших землях. Тому текст про Любінь треба читати на дуже тверезу голову, оцінювати і робити свої висновки, виловлювати з потоку пропаганди важливі історичні дані. Але читати варто.

Здала би ся добра коректура. Наприклад, всюди в тексті написано: «Населення 4302 чоловік». Підозрюємо, що навіть у ті допотопні часи в Любені жили також жінки. Тому треба писати 4302 особи (а не чоловік). Але текст подаємо у правописі авторів :).

Можна багато обговорювати і критикувати. У школі мене найбільше нервували твори і усні відповіді на тему «Що автор хотів сказати цим текстом?» Що хотів — вже сказав. Найважливіше — що ми зрозуміємо для себе, прочитавши цей текст.

Бажаємо захоплюючого читання! А буде захоплююче — переконайтеся самі! Ми ж обіцяємо наступні згадки про Великий Любінь з інших історичних джерел.

Орест

Завантажити відсканований оригінал у форматі PDF (16 Мб)

Далі…

У випадку великих міст любителі історії мають нескладне завдання — знайти давніші чи новіші публікації і там прочитати, як виглядало місто, як жили його мешканці (навіть біднота) 100 чи 200 років тому. Набагато складнішою є ситуація з малими містечками чи селами. Найменше інформації знайдеться про села, де не було церкви. Люди, які жили на хуторах або на краю села, в разі складних кліматичних умов не могли повідомити священика відразу про народження чи навіть смерть когось із родини. Якщо в разі смерті рідні мусили негайно зголосити і похоронити померлого, тому всіма можливими і неможливими способами таки довозили небіжчика до церкви і на цвинтар, то з народженням було по-різному. Радісну (якщо акушерка, а в народі звичайно пупорізка встигала до породіллі і дитина приходила на світ без більших проблем) звістку зголошували до церкви тоді, коли заметені чи заболочені дороги ставали більш-менш проїзними, а тріскучі морози дозволяли вийти надвір у часом єдиних на цілу родину чоботах чи бурках. Траплялося також, що в родині просто не було кому або всі були занадто зайняті весняними чи осінніми польовими роботами, щоби того ж дня прийти до церкви і вписати новонародженого до метричної книги. Тим більше, що вписувати могла тільки спеціально призначена людина (часто — дяк або й сам священик), зголошувати народження треба було при двох свідках. Вони повинні були поставити по хрестику замість підпису біля свого прізвища, каліграфічно або вкрай недбало вписаного дяком.

Далі…

Журнал «Ї», № 57/2009 ^*

Яким же був Любінь з великопанською резиденцією графів Яблоновських тоді, коли він став таємним портом кохання молоденької красуні Софії з Яблоновських графині Скарбкової і блискучого свавільного капітана штабу Наполеона графа Александра Фредра, що панував тоді у львівських салонах? Дорогою до родинної крипти Фредрів, що у Рудківському костьолі, я відвідав ті місця, слідуючи стопами вірного коханця: Львів-Рудки-Бенькова Вишня.

Уперше було це навесні: палац оточувала буйна весняна зелень, що повнилася запахом бузку і голосним співом солов’їв. Мені здалося, що крізь завісу листя проступає чиясь світла постать, але коли я відгорнув гілки, то ілюзія втілилася у маленький пам’ятник з білого цементу. То був молоденький Ілліч, що похилився над книжкою — як охоронець і патрон місцевого дитячого інтернату, що був неподалік. Цікаво, чи сидить він там дотепер і чи читає свою історію? Я трохи «сумую» за такими абсурдами!

Пізньої осені, коли я знову відвідав ті місця, усі паркові декорації були обдерті вітрами і погашені свинцевими дощами, і я побачив відкриті, ще міцні руїни палацу, де не було уже навіть відлуння спогадів про коханців, які так довго боролися за своє право подружнього щастя. Холодом і вогкістю тягнуло із відчинених дверей, від замоклих стін, осліплих вікон, і усе те погнало мене далі у подорож трагічного проминання. Проминання те все ж можна стримати, або навіть повернути, і такою найвищою владою наділене писане слово. Свідчення віднаходимо у самих дійових осіб кохання «до самої смерті» і у численних свідоцтвах найближчої рідні Яблоновських і Фредрів, які поріднилися поміж собою.

Однак, історик повинен почати із біографій і цитат. Далі…

Пісня в житті нашої родини, а вона (родина) в нас дуже велика, слава Богу, була другим хлібом. І це без перебільшення. Наші батьки мали гарні голоси, особливо гарно співала мама. Її голос був сильний, високий. Тато вів партію низьким голосом. Коли вони з мамою починали співати разом, ми, діти, не могли не підтримати їх. Від них і нам передалися непогані голоси і пісенний слух. Далі…

8 січня 2010 року. Сьогодні у клубі санаторію ввечері відбулася зустріч Віце-Прем’єр-міністра України Івана Васюника з мешканцями Любеня Великого. Хотілося написати, що зустріч відбулася при великому скупченні народу. Але цим не сказалося б нічого. Хто був нині в Любені, пам’ятає той неприємний дощ, який безперестанку сіявся десь від години шостої вечора — якраз тоді, коли треба було збиратися йти на зустріч. Далі…

Перша будова, яка запам’яталася мені добре, відбувалася якраз навпроти нашої хати і на нашій-таки землі, яку наш тато отримав у спадок від свого тата.

Таке безпардонне поводження влади з нашою приватною власністю діялось уже вдруге. А був це десь 1954-1955 р.р.

Перші грабунки відбувалися у 1949 р., коли в Любені організовували колгосп (див. статтю про організацію колгоспу).

На ґуральні (спиртзаводі — див. статтю про культурне і господарське життя Любеня у ХХ ст.) в 50-их роках працював шофером на ЗІС-і такий собі «дядя Вася». Його інакше ніхто й не кликав. Вони з жінкою приїхали десь зі Східної України. Говорили вони руско-украйонско і були непоганими людьми. Дядя Вася нераз послухав людину, привіз чи відвіз щось. Дітей своїх вони не мали, але хату хотіли мати. То ж і дали їм «пляц під забудову» у дуже пристойному і вигідному місці — відразу при гостинці (при головній дорозі). Будували вони ту хату тільки вдвох. Тільки дах їм робив майстер. Фундамент і стіни їм обійшлися запівдарма, бо вапняку він собі сам привіз з кар’єру, а стіни робив зі шлаку, якого на ґуральні були гори. Тоді ще місцеві люди поняття не мали, що стіни можна робити з чогось такого. Ну, то на ґуральні склепали йому 4-6 щитів висотою приблизно по 60 см. Він закріплював ті щити вздовж однієї стіни фундаменту, вставляв всередину розпорки між щитами на ширину 40-45 см, стягував щити дротом, щоб не розійшлися, і засипав туди суміш шлаку і вапна. За пару днів, коли маса добре застигла, знімав щити і шматок стіни готовий. Таким методом робили повністю стіни. Здається, два роки їм пішло на те, щоби «вигнати» стіни, а на третій дах звели і накрили. Ці люди першими в селі побудували собі хату таким способом, а після них вже багато хто будував будинки зі шлаку. Далі…

У 1949 р. в Любені «організовували» колгосп, який назвали іменем революції — XVII-річчя Жовтня.

Страшне свавілля тоді чинилося. Те «добровільне» об’єднання селян у колгосп виглядало жахливо. Добровільно вступали до колгоспу, в основному, прибульці з інших регіонів. Одними з перших були лемки. Їхнє рішення про вступ до колгоспу мало об’єктивні підстави. З одного боку, життя закинуло їх до Любеня без грошей і маєтків, втрачених у трагічних обставинах. А з іншого, колгосп обіцяв їм золоті гори. І, фактично, іншого виходу в них не було. Натомість, місцевий люд був шокований безцеремонністю совєтів. Зрозуміло, що головою колгоспу призначили москаля («свого»), який зеленого поняття не мав у сільському господарстві. Зате ретельно виконував «накреслення компартії». Хочу тут відразу застерегти, щоб не виникало жодних непорозумінь, що слово «москаль» не вживаю тут у негативній конотації, і воно не є рівнозначне слову «росіянин». Маю на увазі людину, яка не має своєї визначеної вітчизни, своє визначеної рідної мови, тобто, без коріння.

Заяви на вступ до колгоспу «вибивали» різними методами. Далі…

Написати про футбол у Любені той єдиний абзац, що є у попередній статті, це значить не написати нічого. Ні, це значить — зневажити такий важливий шмат культурного, спортивного і господарського життя, який КОЛИСЬ БУВ у Любені.

Як я вже згадував, футбол був у нас почесним спортивним щонедільним заходом.

Однієї неділі хлопці грали вдома. І тоді їхні діти, дружини, брати, сестри, тати, мами, дзядзі, бабці, вуйки, цьоці, шваґри, свати, похресники, похресниці, хресні, колєґи, коліжанки, коханки і вся решта найближча родина, яку тільки можна собі уявити, вбирали найкращі сукенки, сподні, кошулі з ґестками, штанці (труси на довгий рукав), майтки, райтки, калісони, станики (бюстгальтери), камізельки, вунучі, взували (залежно від погоди) бурки, анґліки, румунки, фільцаки, кальоші, наверха закладали маринарки, вітрівки або що іншого, на голову натягали незмінну шєпку… і йшли на стадіон. Заради справедливості зазначу, що, часом, якщо хтось зі згаданої родини не чувся в неділю задобре, щоби йти до церкви, то відмазок, щоби не йти на стадіон, навіть ніхто не думав шукати.

На стадіоні, звичайно, хлопці грали у футбол. І грали дуже добре. А як не грали дуже добре, то були обзивані, а часом навіть діставали в писок. Від самих своїх. Бо треба було грати, а не йно бігати по стадіоні! Далі…

Згадую також культурне і господарське життя в Любені від половини ХХ століття до наших днів. А визначалося воно наявністю певних підприємств чи організацій у тому чи іншому мікрорайоні Любеня.

У Кінці був Фільварок (колгосп) і Ґуральня (спиртзавод). Власне вони і створювали той специфічний мікроклімат жителів. Ґуральня була причиною наявності підвищеної кількості пияків у тому мікрорайоні. То були моцні пияки — шпірт пили, як воду.

Ходили чутки, що в тому чи іншому хлопові займився шпірт, і тоді єдиним спасінням того бідаки була жінка. Вона присідала над чоловіком і (хотіла — не хотіла) гасила вогонь, справляючи природну потребу. Якщо давно не ходила за стодолу, то хлоп був врятований. А я! А я! Бігме — не брешу! Я йно вповідаю то, шо чув.

Але не подумайте, що в Кінці жили якісь харлаки. Нарід з Кінцє був дуже працьовитий і, звичайно, фізично міцний. Далі…

…Значний інтерес для дослідника старовини чи навіть туриста становить Великий Любінь (у давній час – Любинегород, Любинець; пізніше – Любин, Любінь Великий). Тут, за давніми хроніками, мав нібито бути осередок князя, збудований серед недоступних боліт і ставків. За іншими даними, болохівське місто знищили воїни князя Данила Романовича. Можливо, автор сплутав цю територію з Болохівською землею. За даними відомого дослідника старовини А.Шнайдера, в межах фільварку “Гурівщина” було поганське цвинтарище, тобто жертовне місце.

В археологічній літературі згадується також і городище. Очевидно, це колишнє Городище між Великим Любенем і с.Мавковичі в урочищі “Вали” – його розрівняли бульдозером за наказом голови колгоспу у 1987 або 1988 р. Обстежив Городище львівський археолог О.Корчинський. Натомість донині збереглися вали старого замку з XVII ст., де тепер рибний ставок.

Був у Великому Любені і замок з XVII ст., перебудований пізніше на палац. Тепер тут школа-інтернат.

(С. 73-74)

Львів. Видавництво “Центр Європи”. 1997.