8 січня 2010 року. Сьогодні у клубі санаторію ввечері відбулася зустріч Віце-Прем’єр-міністра України Івана Васюника з мешканцями Любеня Великого. Хотілося написати, що зустріч відбулася при великому скупченні народу. Але цим не сказалося б нічого. Хто був нині в Любені, пам’ятає той неприємний дощ, який безперестанку сіявся десь від години шостої вечора — якраз тоді, коли треба було збиратися йти на зустріч. Далі…

Перша будова, яка запам’яталася мені добре, відбувалася якраз навпроти нашої хати і на нашій-таки землі, яку наш тато отримав у спадок від свого тата.

Таке безпардонне поводження влади з нашою приватною власністю діялось уже вдруге. А був це десь 1954-1955 р.р.

Перші грабунки відбувалися у 1949 р., коли в Любені організовували колгосп (див. статтю про організацію колгоспу).

На ґуральні (спиртзаводі — див. статтю про культурне і господарське життя Любеня у ХХ ст.) в 50-их роках працював шофером на ЗІС-і такий собі «дядя Вася». Його інакше ніхто й не кликав. Вони з жінкою приїхали десь зі Східної України. Говорили вони руско-украйонско і були непоганими людьми. Дядя Вася нераз послухав людину, привіз чи відвіз щось. Дітей своїх вони не мали, але хату хотіли мати. То ж і дали їм «пляц під забудову» у дуже пристойному і вигідному місці — відразу при гостинці (при головній дорозі). Будували вони ту хату тільки вдвох. Тільки дах їм робив майстер. Фундамент і стіни їм обійшлися запівдарма, бо вапняку він собі сам привіз з кар’єру, а стіни робив зі шлаку, якого на ґуральні були гори. Тоді ще місцеві люди поняття не мали, що стіни можна робити з чогось такого. Ну, то на ґуральні склепали йому 4-6 щитів висотою приблизно по 60 см. Він закріплював ті щити вздовж однієї стіни фундаменту, вставляв всередину розпорки між щитами на ширину 40-45 см, стягував щити дротом, щоб не розійшлися, і засипав туди суміш шлаку і вапна. За пару днів, коли маса добре застигла, знімав щити і шматок стіни готовий. Таким методом робили повністю стіни. Здається, два роки їм пішло на те, щоби «вигнати» стіни, а на третій дах звели і накрили. Ці люди першими в селі побудували собі хату таким способом, а після них вже багато хто будував будинки зі шлаку. Далі…

У 1949 р. в Любені «організовували» колгосп, який назвали іменем революції — XVII-річчя Жовтня.

Страшне свавілля тоді чинилося. Те «добровільне» об’єднання селян у колгосп виглядало жахливо. Добровільно вступали до колгоспу, в основному, прибульці з інших регіонів. Одними з перших були лемки. Їхнє рішення про вступ до колгоспу мало об’єктивні підстави. З одного боку, життя закинуло їх до Любеня без грошей і маєтків, втрачених у трагічних обставинах. А з іншого, колгосп обіцяв їм золоті гори. І, фактично, іншого виходу в них не було. Натомість, місцевий люд був шокований безцеремонністю совєтів. Зрозуміло, що головою колгоспу призначили москаля («свого»), який зеленого поняття не мав у сільському господарстві. Зате ретельно виконував «накреслення компартії». Хочу тут відразу застерегти, щоб не виникало жодних непорозумінь, що слово «москаль» не вживаю тут у негативній конотації, і воно не є рівнозначне слову «росіянин». Маю на увазі людину, яка не має своєї визначеної вітчизни, своє визначеної рідної мови, тобто, без коріння.

Заяви на вступ до колгоспу «вибивали» різними методами. Далі…

Написати про футбол у Любені той єдиний абзац, що є у попередній статті, це значить не написати нічого. Ні, це значить — зневажити такий важливий шмат культурного, спортивного і господарського життя, який КОЛИСЬ БУВ у Любені.

Як я вже згадував, футбол був у нас почесним спортивним щонедільним заходом.

Однієї неділі хлопці грали вдома. І тоді їхні діти, дружини, брати, сестри, тати, мами, дзядзі, бабці, вуйки, цьоці, шваґри, свати, похресники, похресниці, хресні, колєґи, коліжанки, коханки і вся решта найближча родина, яку тільки можна собі уявити, вбирали найкращі сукенки, сподні, кошулі з ґестками, штанці (труси на довгий рукав), майтки, райтки, калісони, станики (бюстгальтери), камізельки, вунучі, взували (залежно від погоди) бурки, анґліки, румунки, фільцаки, кальоші, наверха закладали маринарки, вітрівки або що іншого, на голову натягали незмінну шєпку… і йшли на стадіон. Заради справедливості зазначу, що, часом, якщо хтось зі згаданої родини не чувся в неділю задобре, щоби йти до церкви, то відмазок, щоби не йти на стадіон, навіть ніхто не думав шукати.

На стадіоні, звичайно, хлопці грали у футбол. І грали дуже добре. А як не грали дуже добре, то були обзивані, а часом навіть діставали в писок. Від самих своїх. Бо треба було грати, а не йно бігати по стадіоні! Далі…

Згадую також культурне і господарське життя в Любені від половини ХХ століття до наших днів. А визначалося воно наявністю певних підприємств чи організацій у тому чи іншому мікрорайоні Любеня.

У Кінці був Фільварок (колгосп) і Ґуральня (спиртзавод). Власне вони і створювали той специфічний мікроклімат жителів. Ґуральня була причиною наявності підвищеної кількості пияків у тому мікрорайоні. То були моцні пияки — шпірт пили, як воду.

Ходили чутки, що в тому чи іншому хлопові займився шпірт, і тоді єдиним спасінням того бідаки була жінка. Вона присідала над чоловіком і (хотіла — не хотіла) гасила вогонь, справляючи природну потребу. Якщо давно не ходила за стодолу, то хлоп був врятований. А я! А я! Бігме — не брешу! Я йно вповідаю то, шо чув.

Але не подумайте, що в Кінці жили якісь харлаки. Нарід з Кінцє був дуже працьовитий і, звичайно, фізично міцний. Далі…

…Значний інтерес для дослідника старовини чи навіть туриста становить Великий Любінь (у давній час – Любинегород, Любинець; пізніше – Любин, Любінь Великий). Тут, за давніми хроніками, мав нібито бути осередок князя, збудований серед недоступних боліт і ставків. За іншими даними, болохівське місто знищили воїни князя Данила Романовича. Можливо, автор сплутав цю територію з Болохівською землею. За даними відомого дослідника старовини А.Шнайдера, в межах фільварку “Гурівщина” було поганське цвинтарище, тобто жертовне місце.

В археологічній літературі згадується також і городище. Очевидно, це колишнє Городище між Великим Любенем і с.Мавковичі в урочищі “Вали” – його розрівняли бульдозером за наказом голови колгоспу у 1987 або 1988 р. Обстежив Городище львівський археолог О.Корчинський. Натомість донині збереглися вали старого замку з XVII ст., де тепер рибний ставок.

Був у Великому Любені і замок з XVII ст., перебудований пізніше на палац. Тепер тут школа-інтернат.

(С. 73-74)

Львів. Видавництво “Центр Європи”. 1997.

Енциклопедія українознавства. т. 4. Перевидання в Україні. Львів. 1994, С. 1392.

Любінь Великий, бальнеологічний курорт над р. Верещицею, у 25 км на півд.-зах. від Львова; відомий з 15 в. Лікувальні засоби: мінеральне джерело з сірководневою сульфатно-кальцієвою водою, яка використовується для ванн, торфолікування. Лікування серцево-жильних і нервових хвороб, органів дихання, жіночих хвороб. Сезон – круглий рік. Від березня до травня 1919 бої УГА з поляками.

Розпорядження Міністра внутрішніх справ

від 14 липня 1934 р.

про поділ Городоцького повіту у Львівському воєвідстві на сільські ґміни.

На підставі ст.103 Закону про часткову зміну організації територіального самоврядування від 23 березня 1933 р. (Dz. U. R. P. Nr. 35, poz. 294) наказую наступне:

§1. У Городоцькому повіті Львівського воєвідства утворюються наступні сільські ґміни:

1) ґміна Великий Любінь із центром у Великому Любені; до складу цієї ґміни входять наступні дотеперішні сільські ґміни: Артищів, Брундорф, Черляни, Ебенау, Годвишня, Керниця, Косівець, Малий Любінь, Великий Любінь, Мавковичі, Нойгоф, Поріччя Любінське, Стоділки, Угерці Незабитівські, Зашковичі, Завидовичі;

2) ґміна Родатичі…;

3) ґміна Білогора…;

4) ґміна Домажир…;

5) ґміна Вишенька…;

6) ґміна Мшана…;

7) ґміна Лозина…;

8) ґміна Ставчани…

§2 Це розпорядження набуває чинності 1 серпня 1934 р.

Міністр внутрішніх справ

Мар’ян Зиндрам-Косцялковський

(Dziennik Ustaw. Nr. 64. Poz. 542 i 543)

Попри багату історію, наш Любінь, на щастя, не багатий на різного роду пам’ятники. Чому «на щастя»? Тому що якось так виходить, що в нашому народі нині сущі ставлять пам’ятники тим, кому вважають за потрібне (або політично коректне). Приходять нащадки і нищать ті згадки, вважаючи, що їхні попередники були недалекоглядними, м’яко кажучи. Ще наступні покоління критикують ті недавні за те, що знищили історію і намагаються її відбудувати, представляючи вже так, як вони це бачать, через що, часом, замість правдивої історичної постаті виходить якийсь безгрішний ангел, ну просто ідол.

Так чи інакше, але на сьогодні в нашій країні немає жодної могили козацьких гетьманів. Можна розумувати далі про те, що найбільшим багатством держави є не стільки корисні копалини чи золотовалютні фонди, скільки розуми. Шестеро з нобелівських лауреатів походили з України, однак, жоден з них не вписаний в історію як представник нашої держави. Видно таки має значення історія для сьогодення і майбутнього. Але це філософія вже з дещо іншого напрямку… Та і вона нас тут мало цікавить.

У Любені пам’ятники розвалюються, часом їх розвалюють і… така їхня доля — це все, що можна сказати.

Тому хочеться написати тут трохи про них. Далі…

Любінь (28 км, 276 м над р.м.). Влітку на залізничному вокзалі омнібуси, …, до водолікарні, віддаленої на 2 км. Той заклад, який складається з кількох вілл, мінеральних ванн, каплиці, джерел, кіоску для музики (очевидно, танцювальна зала, — прим. наша), лежить серед великого парку над берегом Верещиці, на цілковитій рівнині. Тутешні джерела під оглядом вмісту сірки (1.1173 ‰) славляться як найсильніші в Європі. Відвідуваність близько 2000 осіб на рік, багато осіб доїжджає зі Львова, звідки також особливо в неділю по полудні приїжджає багато відвідувачів. У сезоні часто відбуваються концерти, фестивалі, забави з танцями. У закладі є готель, два ресторани і молочарня. Такса 8 К. Правління висилає, за бажанням, безкоштовні ілюстровані проспекти (кілька з них ми вже переклали, — прим. наша).

Переклав Орест з книжки «Ilustrowany przewodnik po Galicyi… Opracował Dr. Mieczysław Orłowicz». Lwów. 1919, S. 234.