Пісня в житті нашої родини, а вона (родина) в нас дуже велика, слава Богу, була другим хлібом. І це без перебільшення. Наші батьки мали гарні голоси, особливо гарно співала мама. Її голос був сильний, високий. Тато вів партію низьким голосом. Коли вони з мамою починали співати разом, ми, діти, не могли не підтримати їх. Від них і нам передалися непогані голоси і пісенний слух. Далі…

Написати про футбол у Любені той єдиний абзац, що є у попередній статті, це значить не написати нічого. Ні, це значить — зневажити такий важливий шмат культурного, спортивного і господарського життя, який КОЛИСЬ БУВ у Любені.

Як я вже згадував, футбол був у нас почесним спортивним щонедільним заходом.

Однієї неділі хлопці грали вдома. І тоді їхні діти, дружини, брати, сестри, тати, мами, дзядзі, бабці, вуйки, цьоці, шваґри, свати, похресники, похресниці, хресні, колєґи, коліжанки, коханки і вся решта найближча родина, яку тільки можна собі уявити, вбирали найкращі сукенки, сподні, кошулі з ґестками, штанці (труси на довгий рукав), майтки, райтки, калісони, станики (бюстгальтери), камізельки, вунучі, взували (залежно від погоди) бурки, анґліки, румунки, фільцаки, кальоші, наверха закладали маринарки, вітрівки або що іншого, на голову натягали незмінну шєпку… і йшли на стадіон. Заради справедливості зазначу, що, часом, якщо хтось зі згаданої родини не чувся в неділю задобре, щоби йти до церкви, то відмазок, щоби не йти на стадіон, навіть ніхто не думав шукати.

На стадіоні, звичайно, хлопці грали у футбол. І грали дуже добре. А як не грали дуже добре, то були обзивані, а часом навіть діставали в писок. Від самих своїх. Бо треба було грати, а не йно бігати по стадіоні! Далі…

Згадую також культурне і господарське життя в Любені від половини ХХ століття до наших днів. А визначалося воно наявністю певних підприємств чи організацій у тому чи іншому мікрорайоні Любеня.

У Кінці був Фільварок (колгосп) і Ґуральня (спиртзавод). Власне вони і створювали той специфічний мікроклімат жителів. Ґуральня була причиною наявності підвищеної кількості пияків у тому мікрорайоні. То були моцні пияки — шпірт пили, як воду.

Ходили чутки, що в тому чи іншому хлопові займився шпірт, і тоді єдиним спасінням того бідаки була жінка. Вона присідала над чоловіком і (хотіла — не хотіла) гасила вогонь, справляючи природну потребу. Якщо давно не ходила за стодолу, то хлоп був врятований. А я! А я! Бігме — не брешу! Я йно вповідаю то, шо чув.

Але не подумайте, що в Кінці жили якісь харлаки. Нарід з Кінцє був дуже працьовитий і, звичайно, фізично міцний. Далі…

Попри багату історію, наш Любінь, на щастя, не багатий на різного роду пам’ятники. Чому «на щастя»? Тому що якось так виходить, що в нашому народі нині сущі ставлять пам’ятники тим, кому вважають за потрібне (або політично коректне). Приходять нащадки і нищать ті згадки, вважаючи, що їхні попередники були недалекоглядними, м’яко кажучи. Ще наступні покоління критикують ті недавні за те, що знищили історію і намагаються її відбудувати, представляючи вже так, як вони це бачать, через що, часом, замість правдивої історичної постаті виходить якийсь безгрішний ангел, ну просто ідол.

Так чи інакше, але на сьогодні в нашій країні немає жодної могили козацьких гетьманів. Можна розумувати далі про те, що найбільшим багатством держави є не стільки корисні копалини чи золотовалютні фонди, скільки розуми. Шестеро з нобелівських лауреатів походили з України, однак, жоден з них не вписаний в історію як представник нашої держави. Видно таки має значення історія для сьогодення і майбутнього. Але це філософія вже з дещо іншого напрямку… Та і вона нас тут мало цікавить.

У Любені пам’ятники розвалюються, часом їх розвалюють і… така їхня доля — це все, що можна сказати.

Тому хочеться написати тут трохи про них. Далі…

Не думаю, що життя в Любені аж так дуже відрізнялося від інших сіл, але свої особливості таки мало.

От, наприклад, як проходили весілля (у Любені кажуть вісілє). Наготувати господині старались від душі, звісно. У Любені були вибрані жінки, яких називали господинями. Вони професійно займалися приготуванням їжі на ціле весілля (часами — по 200 гостей!). Приготування тривало кілька тижнів, а “замовляти” господиню треба було кілька місяців наперед.

Запрошені гості бавилися від душі. Але на кожному весіллі, звичайно, були і “запорожці” — ті, хто не був запрошений на весілля, але дуже хотіли погуляти (потанцювати). А тим більше, коли дівчина якогось кавалєра була запрошена. Тут вже можна було сподіватися чого завгодно. Усе залежало від весільних старостів. Якщо вони були поважними, як зараз кажуть, комунікабельними, то все обходилося культурно. Але, якщо, не дай, Боже, старости були принциповими, або трошки “перебрали”, то тут без авантури не обходилося. Далі…

Окремо варто описати нашу Великолюбінську школу, з якої вийшло чимало високоосвічених тепер уже високопосадовців. Є серед них і академік, і професори, і навіть міністр. Тому хотілось би розповісти про те, хто і яким чином приклався до нашого виходу в люди.

Відразу хочу наголосити, що рідко який вчитель прививав нам бажання гризти скалу науки без, як казав “старший брат”, рукоприкладства. І то не тільки так вчили нас вчителі совєцької доби, але також за Польщі і за німців. Скажу вам, такий метод виховання таки приносив певний позитив. Діти виростали ввічливими, працьовитими, а декому вдалося досягнути чогось у житті. Далі…

Великим називається наш Любінь тому, що неподалік, для порівняння, знаходиться Малий Любінь. Про історію його виникнення є згадка у короткому нарисі історії Великого Любеня.

Але Великим Любінь є ще й через те, що він реально великий. До його складу входить кілька районів, назви і поділ яких з’явилися невипадково, протягом історичного розвитку міста. Постараємося описати ці райони, а адмін додасть мапу, щоби було наочніше.

Підемо за годинниковою стрілкою зі сходу на захід і далі на схід, бо, фактично, Великий Любінь розділений на дві частини зі сходу на захід гостинцем Львів-Самбір. Далі…

Питання це вперше виникло, коли я з колєґою переглядав фотогалерею tkb-design’а, а саме - цю фотку. Потім і інші питали, що таке загата.

З наукової точки зору, загата — це сезонна будівельна конструкція, споруджувана всіма мешканцями хати, у безпосередньому поєднанні зі стінами з метою енергозбереження та забезпечення утримання стабільного температурного режиму всередині.

А якщо по суті, то, як тільки надходила золота осінь, коли листя з дерев не опадало поодинці, а цілими зграями злітало на землю, переважно баба або й дід брали на плечі плахту (тобто, старе покривало на ліжко або інший величе-е-езний шмат міцної тканини), граблі і добрий шнурок і йшли до курорту, то значить — до парку санаторію. Далі…

Уже давно хотілося написати про це. Нарешті, руки дійшли. Ще би позбирати і зачесати думки, щоби показати всю красу і неповторність великолюбінської мови, точніше, говірки. Це — щоби не образити мовознавців.

Насамперед, хочу сказати, що особливості і красу мови тієї чи іншої громади починаєш розуміти тільки тоді, коли дивишся на неї збоку. То значить, або виїжджаєш кудись в інше мовне оточення. Ну, наприклад, на конференцію до Києва. Або, коли приїжджаєш в гості до тієї місцевості. Тобто, коли ти не народився в тому мовному середовищі.

З чого ж почнемо? Далі…