Не думаю, що життя в Любені аж так дуже відрізнялося від інших сіл, але свої особливості таки мало.

От, наприклад, як проходили весілля (у Любені кажуть вісілє). Наготувати господині старались від душі, звісно. У Любені були вибрані жінки, яких називали господинями. Вони професійно займалися приготуванням їжі на ціле весілля (часами — по 200 гостей!). Приготування тривало кілька тижнів, а “замовляти” господиню треба було кілька місяців наперед.

Запрошені гості бавилися від душі. Але на кожному весіллі, звичайно, були і “запорожці” — ті, хто не був запрошений на весілля, але дуже хотіли погуляти (потанцювати). А тим більше, коли дівчина якогось кавалєра була запрошена. Тут вже можна було сподіватися чого завгодно. Усе залежало від весільних старостів. Якщо вони були поважними, як зараз кажуть, комунікабельними, то все обходилося культурно. Але, якщо, не дай, Боже, старости були принциповими, або трошки “перебрали”, то тут без авантури не обходилося. Далі…

Окремо варто описати нашу Великолюбінську школу, з якої вийшло чимало високоосвічених тепер уже високопосадовців. Є серед них і академік, і професори, і навіть міністр. Тому хотілось би розповісти про те, хто і яким чином приклався до нашого виходу в люди.

Відразу хочу наголосити, що рідко який вчитель прививав нам бажання гризти скалу науки без, як казав “старший брат”, рукоприкладства. І то не тільки так вчили нас вчителі совєцької доби, але також за Польщі і за німців. Скажу вам, такий метод виховання таки приносив певний позитив. Діти виростали ввічливими, працьовитими, а декому вдалося досягнути чогось у житті. Далі…