Окремо варто описати нашу Великолюбінську школу, з якої вийшло чимало високоосвічених тепер уже високопосадовців. Є серед них і академік, і професори, і навіть міністр. Тому хотілось би розповісти про те, хто і яким чином приклався до нашого виходу в люди.

Відразу хочу наголосити, що рідко який вчитель прививав нам бажання гризти скалу науки без, як казав “старший брат”, рукоприкладства. І то не тільки так вчили нас вчителі совєцької доби, але також за Польщі і за німців. Скажу вам, такий метод виховання таки приносив певний позитив. Діти виростали ввічливими, працьовитими, а декому вдалося досягнути чогось у житті.

І, видно, те навчання було таким успішним, порівняно з сучасним, бо була тісна співпраця в одному напрямку між школою і батьками. І вчителі, і батьки бажали одного – щоб діти вчилися. Повага до вчителів у нас була споконвічною традицією (аж до совєцьких часів). Бо людина вчена завжди стояла на вищому щаблі в суспільстві. Кожен із батьків хотів, щоби його дитина вибилася в люди. Навіть, коли дитина приходила додому зі спухлими руками (після лінійки) або на писку червона пляма чи вуха посиніли, батькам навіть до голови не приходило йти до школи сваритися зі вчителями. Навпаки, ще присварювали дитину: “Ти скур… сину, не хочеш вчитися – підеш до колгоспу бикам хвости крутити”.

Правда, за совєцької влади вчителі вже не мали такої поваги від батьків. Особливо вчителі-чоловіки. Фактично, було декілька таких “ретельних” вчителів, що могли і калікою зробити дитину.

От, наприклад, був такий завуч – Нєгодяй. Кличка до нього прилипла, бо саме так він називав усіх трохи енергійніших і непосидючих дітей. Він дуже любив хапати “порушника” обома руками за горло і підносити догори, ще й тріпати дитиною. А ще любив підпихати два пальці під підборіддя і бити головою (потилицею) до стіни. Хлопець, коли відчував, що провинився, а назустріч ішов Нєгодяй, рвав землю під собою, щоби не впасти в руки катові.

Ще один такий “научитель” був на Опалінськовій школі – “Гад-Пірат”. Той завжди ходив із доброю хабиною або лінійкою. Але йому і до голови не приходило, щоби навчити дітей чогось доброго. Та, можливо, і сам не був занадто грамотним. Читати і писати, звичайно, вмів, але вчитель із нього був ніякий.

Перевершував усіх вчитель Опалінський. Не знати, де він навчився, але говорив і навіть писав німецькою мовою. Любив розказувати, як то було “за німців”. Він також “прикладався” до неслухняних. А найбільше любив заставляти “телєфонувати”. Виглядало це так. Хапав винуватця за карк, підводив до п’єца (опалювальна кахляна піч), відкривав “дверчіта”, запихав голову схопленого в п’єц і кричав: “Телєфонуй! Телєфонуй, я тобі кажу!” Відпускав зі словами: “А тепер іди до умивальника – помий пащеку!” Ото було споглядати! І сміх, і гріх.

Видно, рукоприкладство було заразним, або вважалося, що по-іншому до нас, дітей післявоєнної доби, ніяка наука не дійде. Можливо, саме воєнні часи наклали свій відбиток на вчителів також. Але били нас навіть вчительки.

Була одна вчителька української мови. Гарна була. Чорна, як циганка, і такі ледь примітні вусики мала. Дуже вже вона була ретельною. І так любила, коли хтось із учнів гарно розказував урок. А, коли вона пояснювала матеріал, а хтось не слухав та ще й “шумів”, то вже всі знали, що Софія Іванівна викличе його “на бокс”. Вона викликала неслухняного до дошки і казала повторити те, що щойно говорила. І, якщо учень не міг повторити, вона підходила ближче і обома кулачками (серіями) тлумила його в живіт. При тому прикрикувала. А ми животи надривали.

Не подумайте, що ті 50-ті роки у школі були такі жахливі. Ми мали вчителів, які і самі були розумними, і вміли ту науку нам передати. Тому й повиходили ми в люди.

Пам’ятається вчителька англійської мови, яка, здається, ніколи не нервувала. Та й нервування до неї не пасувало. Була вона настільки гарною, що, милуючись нею, ми часто й не чули, про що вона говорила.

Отакі-то були 50-ті роки у школі.

Орест записав від Славка