Від перших днів березня 2014 року наш Великий Любінь зовсім несподівано опинився у центрі уваги цілої України. На питання, чи добре це — така посилена увага преси (і не тільки) до нашого закапелка — однозначно не відповіси. Час покаже.

Коли у Криму стало небезпечно, депутати Львівської обласної ради згідно вирішили, що Львівщина готова прийняти мешканців Криму, які тимчасово хотіли б виїхати з півострова. Спільно з міською радою Львова було оголошено про таке рішення по телебаченню, а Львівська обласна державна адміністрація зайнялася координацією зустрічі та розселення гостей із Криму. Департамент соціального захисту населення ЛОДА, використовуючи свою інформаційну базу, залучив санаторії, будинки і табори відпочинку, інтернати та ін. державні і недержавні заклади цього типу до прийняття родин (переважно жінок з дітьми) з Криму. Оксана Яковець, яка в Департаменті соціального захисту координує роботу з зустрічі та поселення кримчан, і майже кожного гостя зустріла особисто, схвильовано розповідає про звичайних галичан, які, почувши по телевізору запрошення для кримчан, масово почали зголошуватися і пропонувати свої кімнати, квартири і навіть цілі будинки, в яких тимчасово не живуть, для наших співвітчизників, які несподівано опинилися в скрутній ситуації, у далекому незнайомому Львові. Люди зголошувалися також зустрічати і підвозити гостей з потяга за вказаними адресами. Навіть просили скласти списки необхідних продуктів і промислових товарів, купували їх і розвозили за вказаними адресами. Пані Оксана не може спокійно розповідати про таку жертовність людей, як і зі сльозами на очах згадує, як зустріла родину кримських татар — батько, мати і чвірко дітей — виходять з потяга, мати знімає зі сходинок одне за одним малюків, батько виносить дві спортивних торби. Пані Оксана каже, що з нею троє дужих хлопців, котрі зараз допоможуть донести весь багаж. Жінка підіймає очі і спокійно відповідає, що це все — більше жодних багажів немає, бо все найдорожче (обводить поглядом чоловіка й дітей) — з нею.

Керівництво любінського реабілітаційного центру, що знаходиться у колишньому четвертому корпусі санаторію надало свій будинок для кримчан. Тобто, забезпечило найважливіше — дах над головою. Ще одну кримсько-татарську родину забрала до себе одна любінська сім’я, відвела для гостей увесь другий поверх свого дому і почали жити удвічі більшою родиною. Місцева влада організувала зустрічі і зайнялася всіма юридичними, технічними та безпековими питаннями. Долучилася районна рада. Група чоловіків з Любеня організувала нічні чергування в корпусі, щоби гості не боялися за своїх дітей. Школа запросила сімох учнів з Криму, забезпечила їх підручниками, зошитами, наплічниками і всім необхідним шкільним приладдям. А тоді потекли сірі будні… Коли треба було щодня мати з чого і чиїми руками приготувати сніданок, обід і вечерю. Коли виявилося, що діти в літньому одязі і взутті, а вранці несподівано випав мокрий сніг по кістки…

Тут любінці показали свою гостинність і широку душу, і почали ділитися з кримчанами дослівно, і хлібом, і до хліба. Справді приємно писати ці слова, бо щоденно бачила, як старші і молодші йшли і йшли до нового любінського дому кримських татар — хто з чим міг. Особливо радісно було, коли з дорослими приходили діти і захоплено бавилися з однолітками з Криму. А тоді почали йти і їхати люди з сусідніх сіл, ближчих і дальших. Хтозна, якими вітрами долітали звістки про кримчан до Оброшина, Переможного, Мавкович, Малого Любеня і багатьох інших сіл, але люди гаряче відгукувалися на такого далекого ближнього в потребі. Татарки вражено розказують про ще молоду, але дуже спрацьовану жінку, котра пішки прийшла з сусіднього села і принесла дві торбинки, повні яєць, плакала і бідкалася, як то їм тяжко поневірятися з дрібними діточками по світі. І про багато інших випадків, коли вони бачили, що шматком хліба з ними діляться ті, хто сам заробляє його тяжкою працею.

Десь в нетрях інтернету прочитала, що Україна — це така країна, в якій у Львові приймають російських біженців, котрі втікають з Криму, де Росія захищає їх від львівських бандерівців-націоналістів. Питання «Ну що? Не страшно вам серед бандерівців?» кримчани в Любені чули чи не від кожного відвідувача, але щоразу ввічливо відповідали, що зовсім не страшно, і що вони були переконані, що все це всього лише російська пропаганда.

Боляче було слухати їхні розповіді про багатолітні поневіряння по пісках Узбекистану, про те, як виселених з рідних земель кримських татар перевозили вагонами для худоби, а хто помер, викидали просто з вагона на повному ходу. Про те, як дорогою на виселення мати відмовляла собі у скибці хліба, щоби вберегти дітей від голодної смерти. І як виснажена померла вже приїхавши до Узбекистану. Діти, такі ж голодні і безсилі, як могли, рученятами порозгортали пісок, поклали в той видолинок тіло мами і поприсипали його, наскільки вистачило сил. А на ранок не знайшли тіла, бо шакали забрали його собі на поживу. Слухала і дивувалася — наскільки далеко ми одні від одних жили, і наскільки однаковими були долі наших народів. А також, наскільки мало ми знаємо одні про одних, тому й подекуди дозволяємо паралітичним застарілим стереотипам керувати собою.

За той короткий час, що кілька родин кримських татар прожили в Любені, цікаво було довідатися більше про мусульманство. Про те, що ця релігія так само наголошує на рівності всіх людей, так само наказує не вбий!, не кради!, не бреши!, шануй батька і матір своїх! Приємно бачити, як старші хлопці відповідально опікуються молодшими братами й сестрами, бо ж мамі ой як нелегко з шістьома жевжиками. Приємно чути, як виразно читає восьмикласник по-українськи і як у відповідь на моє «Селям алейкум!» прокочується дружня хвиля «Доброго дня!», підкріплена двосторонньою радістю. Першим і, здається, найбільшим шоком був випадок під час екскурсії до Львова. Заходимо до церкви Юра, коротко розказую про традиційний іконостас і про основи нашої релігії. Після того пропоную зійти в крипту, де спочивають церковні достойники. Над гробами Митрополита Шептицького і Патріярха Сліпого у кількох словах намагаюся пояснити, якими велетами духа були обоє, і як гуртували біля себе народ у найтяжчі для нашої церкви часи, як рятували людей незалежно від їхньої національности і віросповідання… Виходимо з крипти і раптом… жінки просять мене від їхнього імени замовити Службу Божу за Небесну сотню. Мусульманки просять про молитву у християнському храмі!

Воістину дивний той український нарід! Дивний і незрозумілий. То вони плакали, коли приїхали до Любеня: де вони, що робитимуть і що станеться з їхньою рідною землею? А то ще більше плачуть, коли вирішили: не можемо більше тут сидіти — повертаємося додому. І в самої виступають сльози на очах, коли чуєш, як дев’ятирічна донечка звіряється мамі: «Ана, я вже так хочу до тата, що аж не можу, але можна ми ще тут трішечки побудемо? Ну ще хоч один деньочок!» І хтось нагорі таки вислухав ту дитину — квитки вдалося взяти тільки на післязавтра.

У мусульман є переконання, що садити дерева — надзвичайно добре діло! Особливо — фруктові. Бо за кожен плід того дерева, за кожне зернятко в тому плоді на людину, котра його посадила, сходить Божа благодать. Посаджене дерево приносить добро також тому, для кого воно посаджене, бо він вважається вибраним. Наші гості напередодні довгоочікуваного ними, але дуже несподіваного для нас від’їзду вирішили, що обов’язково хочуть залишити по собі згадку в Любені. Немає неможливого для того, хто хоче зробити добре діло! У Городку купили кілька кущів деревовидного гібіскусу і найперше посадили біля будинку, який став їхнім прихистком на ті кільканадцять днів. А тоді пішли по дітей до школи, бо уроки закінчувалися, а разом з останнім дзвінком у цю п’ятницю починалися весняні канікули. Зустріч у школі була також зворушливою. Дітей ми застали у директора в кабінеті — він розпитував, звертаючись до кожного по імені, як минув день і брав особисті обіцянки зі своїх нових учнів, що вони ще приїдуть до Любеня. А потім вийшли разом з любінськими друзями на подвір’я, де традиційно проходять урочисті лінійки, разом вибирали місця для кущів, разом копали ямки, приміряли на висоту кореня, підливали і загортали. На прощання сфотографувалися, а коли виходили зі школи, дівчата-однокласниці раптом вигукнули: «Та залиште нам хоча б одного хлопця!»

Кажуть, в розлуці дві третини смутку залишає собі той, хто залишається, і лише третину забирає зі собою той, хто відходить. Хай легкою буде дорога додому нашим новим друзям — кримським татарам, і хай безпечним буде їхнє життя на рідній землі. Такій вимріяній і такій страждальній! А ми будемо поливати деревця, посаджені ними, і чекати їх знову в гості, вже повними родинами, разом зі своїми татами і старшими братами, які зараз залишилися в Криму боронити свою землю.

Думаю, ця несподівана ситуація була для всіх нас не тільки випробуванням, але й великою благодаттю, попри те, що причини приїзду гостей з Криму були настільки трагічними. Ми подивилися один на одного іншими очима. І не тільки любінці на кримчан, а ті на нас. Ми також переконалися, що, якби, не дай, Боже, якоїсь біди, то дружнє плече підставлять і односельчани (незалежно від того, до якої церкви ходять і за яку партію голосували на минулих виборах), і приятелі з далекого й близького сусідства (попри те, що часом вони забувають або не мають як приїхати до нас на престольний празник чи на концерт музичної школи). І так собі думаю: то справжнє щастя, що мені судилося народитися і вирости у Великому Любені — в ТАКОМУ Великому Любені!

Люда