Дівчата пригощають чаєм.

Сьогодні настільки розвинута техніка, що вона дозволяє, залишаючись у власному помешканні, одночасно перебувати в центрі важливих подій. Це значно спрощує роботу журналістів, аналітиків, експертів. Знімальні групи працюють на місці, камери моніторингу безперервно передають актуальне зображення. Головним твоїм завданням залишається вміло користуватися пультом телевізора чи мишкою комп’ютера, перестрибуючи з каналу на канал чи знаходячи потрібну веб-сторінку, де міститься необхідна інформація. Але така участь у подіях офф-лайн не дає найважливішого — відчуття атмосфери, настроїв, емоцій, котрі можна пережити тільки на місці. Крім того, інформація з соціальних порталів, інформаційних сервісів чи, тим більше, офіційних повідомлень, — це вже пережиті і пережовані кимось події, подані у вигляді легкозасвоюваної кашки, щоби слухач/читач/глядач не перевтомився, сприймаючи їх.

Прагнучи особисто відчути серцебиття революційного Майдану в Києві, побачити і сформувати власну думку щодо протестів, котрі точаться уже четвертий тиждень, я поїхала туди і на два дні стала їх безпосередньою учасницею. Відвідала всі барикади, позазирала до багатьох наметів, погрілася біля кількох буржуйок, порозмовляла з десятками організаторів, журналістів, охоронців, кухарів, волонтерів, мистців, політиків і, звичайно, киян, котрі приймають у себе абсолютно чужих людей на ніч і, безумовно, простих учасників Майдану, що часто-густо перебувають тут від першого дня цієї спонтанної революції за нове життя. Що я там побачила?

Майдан політичний

Неможливо в нинішньому світі бути аполітичним, якою б не була твоя позиція. Першим політиком є той, хто говорить: «Я політикою не займаюся!» Попри те, що Майдан у Києві починався гаслом «Без політиків», неможливо уникнути їх залучення. Українські студенти розпочали мирний протест проти не підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у Вільнюсі. Їх підтримали українські опозиційні партії та громадські організації. Складно сьогодні припускати, наскільки довго залишались би студенти на Майдані, якби не криваве придушення їхнього протесту спецпідрозділами міліції «Беркут» у ніч проти 30 листопада. Уже від світання того дня, обурені безпідставним використанням сили проти молоді, на Майдан почали прибувати кияни та мешканці інших регіонів України.

Перед нічною вартою.

У відповідь на заклик студентів, громадських організацій та опозиціонерів, 1 грудня на Майдані зібралося понад 500 тисяч осіб на знак протесту проти насилля влади щодо мирно налаштованих громадян своєї держави. А вже 8 грудня у Києві відбувся Марш мільйона, коли на вулиці столиці (Майдан не зміг помістити всіх протестувальників) вийшло понад мільйон українців. Було заблоковано урядовий квартал. На знак підтримки протестуючих до Києва прибули Кетрін Ештон, керівник європейської дипломатії, та Вікторія Нуланд, заступник Держсекретаря США. У ході їхнього перебування в Україні, після даних обіцянок невикористання сили щодо протестуючих, влада вночі на 11 грудня зробила чергову спробу придушення Майдану, що викликало ще більшу мобілізацію населення у всіх регіонах країни на боротьбу за власні права і свободи.

Еліти багатьох держав світу висловлюють підтримку народові України, організовуючи в себе віча, закликаючи свої уряди чинити тиск на українську владу.

Зараз протестуючі висувають три постулати:

1. зміна влади в Україні, відставка президента і уряду, дострокові президентські і парламентські вибори;
2. припинення репресій щодо всіх мирних протестувальників, гарантії захисту права народу на свободу слова і мирні демонстрації;

Європіаніно.
3. підписання угоди про асоціацію з ЄС.

Проблема полягає в тому, що влада вибрала своєрідний спосіб реагування на мільйонні протести свого народу — ігнорування. Така поведінка глави держави і уряду викликає ще більше напруження серед громадян, які не хочуть залишатися безправним натовпом. Влада досконало володіє техніками психологічного впливу на натовп, до цього залучаються спеціалісти з провокацій з відповідними дипломами КДБ. Було проведено кілька потужних акцій для залякування людей. Але протестуючим поки що вдається зберігати холодну голову.

Майдан соціальний

У Київській міській державній адміністрації.

Протестувати можна день, два. А потім починаються перешкоди у вигляді проблем із ночівлею, харчуванням, здоров’ям, санітарно-гігієнічних, самообороною… Ось уже четвертий тиждень люди стоять на Майдані. При організації життя майданців працює Михайло Волинець, Голова Конфедерації вільних профспілок України, Голова Незалежних профспілок гірників України, котрий разом із друзями у 1989 році організував мільйонний страйк гірників. Каже, що на Майдан з’їхалися люди з усіх регіонів України: політики, студенти, громадські діячі. Всесторонній досвід кожного з них власне й склав організацію самоврядування Майдану. Сила цього протесту полягає в тому, що люди прийшли на Майдан з власної волі, з відкритим серцем і роблять усе з доброю душею. Люди стоять не лише за себе, але також за своїх дітей, за їхнє майбутнє, за майбутнє України і навіть за її місце в історії. Люди стоять для себе, тому й поводяться так, як поводиться господар на власному подвір’ї: прибирає, замітає, будує, майструє. Ну і, звичайно, охороняє свій двір від непроханих гостей.

Барикади на Хрещатику.

Найважливіша особа в Будинку профспілок, де розміщується штаб революції, — Степан Кубів, комендант від першого дня протестів, депутат Верховної Ради України. На моє здивування, що на Майдані все працює, як годинниковий механізм, кожен знає, де він повинен бути і що робити, попри те, що не видно командирів, не чути гучних і коротких військових наказів, немає хаосу, Степан Кубів каже, що вже у перший день після покладення на нього обов’язків коменданта, він помітив елемент самоорганізації. Це найвища цінність, яку проявляють нині українці. На жаль, такої самоорганізації немає ні в уряді, ні у влади — вони всього бояться.

Однак, мене надалі цікавить, як можна організувати настільки порізнених людей, на яких фактично немає жодного впливу, оскільки вони не є підвладними коменданта і, взагалі, прийшли сюди з власної волі, отож, можуть робити що їм заманеться. Степан Кубів посміхається і говорить, що це можливе саме тому, що люди хочуть порядку в своїй країні, усвідомлюють, що дисципліна починається з тебе самого. Розповідає, що від початку дуже важливо було визначити пріоритети і вибудувати систему проектів за напрямками роботи: господарка, забезпечення життєвих потреб людей: медицина, харчування, нічліги, охорона, енергетика, огрівання, безпека, в тому числі протипожежна, організація пунктів збирання сміття, сортування і вивезення, визначення території та дотримання порядку навколо наметів, щоденне інформування громади, чітке планування роботи на наступний день-два-три, контроль прибуваючих і від’їжджаючих — ротація.

Розклад лекцій Відкритого
університету Майдану

Сьогодні за ротаційною схемою, каже Степан Кубів, на Майдані працює близько 500 медиків; на кухні — 22 професійних кухарі та 80 волонтерів; розносять їжу на Майдані від 80 до 160 осіб, залежно від кількости протестувальників. Загалом на кухні працює близько 2000 волонтерів; в охороні — бл. 4000 осіб; в інформаційному, юридичному та психологічно-аналітичному центрі — понад 200 осіб; господаркою займається наступних 100 (нерідко з вищою освітою), котрі замітають, організовують збирання, сортування і вивезення сміття, слідкують, щоби в бочках для огрівання не спалювалися шкідливі матеріали — пластмаси, пінопласт… А це марудна і величезна праця. Для прикладу, після концерту чи не найпопулярнішої української групи «Океан Ельзи», від 2 до 6 години ночі з Майдану було зібрано, посортовано і вивезено 22 КамАЗи сміття.

Фонд демократичних ініціатив ім. Ілька Кучеріва спільно з Міжнародним інститутом соціології провів соціологічне дослідження, котре показало, що 92% учасників Майдану не належать до жодної політичної партії чи будь-яких громадських рухів. 50% протестувальників є мешканцями Києва, 50% – приїхали з усіх регіонів України; 40% майданівців мають вищу освіту, 12% — це студенти, 9% — бізнесмени, 9% — пенсіонери, 8% — керівний склад, 7% — робітники.

Ще одним феноменом Майдану-2013 є діючий там Відкритий університет. Щодня заплановані лекції, які ведуть відомі науковці, громадські та релігійні діячі. Тематика лекцій різноманітна: медична, соціальна, політична, економічна. Викладачі розповідають про те, за що стоять люди на Майдані, яким шляхом піде далі розвиток України, про економічні та інші складові підписання Угоди про асоціацію, що таке честь і гідність людини.

Майдан емоційний

Біля буржуйки.

Саме це зворушує на Майдані найбільше. Посмію ствердити, що ніхто, хто прибув сюди вперше, не вийде з Майдану байдужим. Такі речі, як підставлене плече, коли ти, поправляючи окуляри, призираєш, куди би ступити, щоб не впасти; простягнута до тебе без зайвих слів рука зі склянкою гарячого чаю з імбиром, цитриною і кленовим сиропом; короткі питання: «У вас сухі ноги? Ви виглядаєте на змерзлу»; сердечне запрошення до ватри біля кожного намету… І це тоді, коли ти про жодну з тих речей не просила, але потребувала їх. Науковці, бізнесмени, мистці приходять на Майдан і хапаються за лопати, мітли, мішки, розчищають сніг і лід з-під ніг, прибирають сміття і розносять їжу — роблять усе, що на даний момент потрібне для забезпечення життєдіяльности втомлених нічною вартою майданівців.

А якщо комусь цікаво порозмовляти з героями Майдану — ось це емоції! Попри величезну зайнятість, люди охоче стають до розмови. До слова, на Майдані немає мовної проблеми: кожен розмовляє тією мовою, яка йому ближча, хоча зі сцени звучить державна українська. Кожен майданівець — це окрема історія, ненаписана книжка, кожен пройшов власну дорогу на Майдан, але всі стали частинками єдиного великого організму.

Пані Тамара на кухні.

На кухні від першого дня працює пані Тамара Мовланова, вчителька української мови з понад двадцятирічним педагогічним стажем. Зачіпаю її, коли після вблагання охорони і надягання медичної маски, через прочинене віконце у дверях швидко роблю фотографії кухонного мурашника. Вона — у вицвілій рожевій футболці на короткий рукав, у шапочці, під котру прибране волосся, стомлена, але з блиском спалаху мого фотоапарата відразу жвавішає і жартує, що, якби я попередила, то вона б поправила свою зачіску, бо як же світ дивитиметься на неї, таку розтріпану. Я прошу про коротку розмову. Ми ховаємося в куточку, щоби не заваджати двосторонньому потокові таць: заставлених склянками з чаєм, канапками чи тарілками зі стравою та порожніми у зворотньому напрямку. Протягом усього лише кільканадцяти хвилин я почула історію чи не всього життя вчительки, починаючи від того, як її батьки приїхали до Києва в пошуках праці і кращого життя, і як складно їм було прижитися серед чужих людей.

Борщ докипає.

Під час Помаранчевої революції пані Тамара була на Майдані, серед протестувальників. Але зараз, після операції, вона не може довго стояти на холоді. Та лежати вдома несила! Тому, як тільки почула, що потрібні волонтери на кухню, відразу прийшла і залишилася тут до сьогоднішнього дня. Мешкає під Києвом, тримає корову. Зранку мусить подоїти її і бігом на Майдан, увечері повертається додому і знову береться за роботу у стайні. По господарству їй допомагає син, студент Університету ім. Тараса Шевченка — найпрестижнішого університету України. Пані Тамара каже, що вона зараз на Майдані, бо як усі тут, хоче для свого сина зовсім іншого життя, ніж те, яке прожила вона. Що молодь повинна стояти на Майдані, бо це потрібне для нашого майбутнього, а вона працюватиме на кухні, що не були голодні. Захоплюється силою і витривалістю майданівців, тим, як підтримують одне одного, тим, що в такому величезному натовпі немає насилля. Пані Тамара вискочила на хвильку з кухні, а повертається з новими хатніми тапочками під пахвою. Каже трохи розгублена, що на бігу її зупинила якась жінка і втиснула ці тапочки, мовляв, ви довго стоїте, то чи не мокрі бува у вас ноги? І що вона вже знає, кому з дівчат ці тапочки віддасть, бо бачила, що в однієї поганеньке взуття, а тут, на кухні треба швидко крутитися. Ми розплакалися… Пані Тамара перепрошує, бо мусить повертатися до праці, щоб дівчата там без неї не перевтомилися. А я знову виходжу на Майдан.

Біля клумби помічаю старших жінку й чоловіка в білих накидках із червоним хрестом поверх теплого одягу. Деякий час приглядаюся. Чоловік з медичною скринькою в руках по черзі підходить до кожного при бочці, в якій палає вогонь. Зазирає в очі, перевіряє, чи хтось бува не відморозив щік чи носа. Одному настійливо радить піти відпочити, бо виглядає втомлено і має червоні очі, другому дає льодяники від болю горла, для третього дістає з кишені сухі вистілки до взуття. Щоб не перешкоджати, підходжу до його колеги і зачіпаю провокативним питанням, скільки вона заробляє за день на Майдані. Жінка усміхається і по-російськи відповідає, що жодних грошей за свою працю не отримує. Зав’язується розмова, з якої дізнаюся, що пані Людмила — медсестра, їй 70 років і вона дякує Богові, що дав їй здоров’я, щоб могла зараз бути тут, на Майдані. Мешкає в Тарасівці під Києвом — щодня дорога на Майдан займає їй дві години і стільки ж назад. А потрапила сюди після того як лежачи на дивані почула по телевізору, що потрібні медики-волонтери. Спочатку була переконана, що ніхто не візьме на роботу жінку осіннього віку, однак поїхала, зголосилася до штабу, виявилося, що єдиним обмеженням може бути виключно твоя воля. Маєш медичну освіту, хочеш допомагати — дорога відкрита. Пані Людмила каже, що атмосфера на Майдані надзвичайна, люди ввічливі і сердечні, усі між собою як брати і сестри. Схвильована говорить, що попри те, що це її завдання опікуватися людьми, допомагати їм, нерідко чує від майданівців: «А ви самі сьогодні вже щось їли? Може вип’єте чайку?» Вона впевнена, що такий народ заслуговує набагато кращого життя, тому вона приходитиме на Майдан так довго, як довго буде потрібна її допомога.

На Майдан, до своїх з Чернівців.

Це всього декілька ескізів з життя Майдану, але їх є безліч: взірців безкорисливої самопожертви для спільної справи, незалежно від віку, статі, національности, освіти чи положення в суспільстві.

Розмовляючи з людьми, я бачу, що вони вже втомлені, подекуди на межі витривалости, часом обурені, навіть злі через те, що замість займатися власною хатою, родиною, бізнесом, наукою… змушені вести кочове життя на зимовому Майдані. Але вони однозначно рішучі! Усі водноголос кажуть, що не хочуть так далі жити і не дозволять тримати себе і своїх дітей за бидло!

Анатолій Гриценко, політик, колишній міністр оборони, народний депутат переконує, що Майдан безсумнівно закінчиться перемогою — для цілої країни. Для цього потрібно виконати дві передумови:

• покарати винних і
• захистити невинних.

Це абсолютно необхідне. Без цього Майдан не може розійтися. Люди вже проявили свою громадянську позицію, здолали зневіру й розчарування, повірили у власні сили, в себе. Тепер черга за політиками, котрі взялися очолити Майдан. Чи зможуть вони так само безкорисливо присвятити себе для загального добра? Чи здадуть свій іспит зрілости? Виглядає на те, що про результат довідаємося вже найближчими днями.

З Майдану в Києві Люда Бублик

Надрукована в газеті «Наше Слово», Варшава