19.01.2013. Учора звечора майже до півночі по всіх закутках Любеня лунали дзвінкі жіночі голоси. То молоді і старші господині разом зі своїми дочками, а інколи й внучками, ходили щедрувати «на церкву». Від хати до хати переходили групи засніжених, але веселих жінок. Лункий дзвінок сповіщав господарів, що до їхньої садиби наближається радісна новина про те, що «Христос хрещається!» Господарі прив’язували псів і запалювали світло, щоби рум’яні з морозу щедрувальниці, яких, здається, не брала ні хурделиця, ні втома, знали, де на них чекають, у які ворота їм поспішати. Особливо приємно було, коли вдома заставали при святковому столі гостей здалека.

Тоді, під здивоване захоплення цілої родини і гостей, якось вийнятково звучала стародавня щедрівка, колись дуже популярна в Любені, а тепер трохи призабута:

Славная була господинонька в цім домі,
Ходить-бо вона, як та пчілонька, по дворі…

І не в однієї господині стиснуло в горлі і проступила сльоза, коли щедрувальниці виводили:

Ой, чи є, чи нема пан господар дома?
Щедрий вечір! Добрий вечір!

Бо ж в однієї господар, на нещастя, якраз потрапив до лікарні, а друга провела свого в далекі краї на заробітки. Не оминали також осиротілих хат, які втратили свого господаря. Там щедрували «Славную господиноньку», віншували стишеним голосом і без гучних побажань веселих свят тихо відходили, поблагословлені сердечною вдячністю засмученої господині, що не забули про неї в такому горі.

Хлопцям віншували «від черевика до черевика, щоби для вас заграла музика», а молодим дівчатам щедрували «Пішла Галюня в ліс по малини…»

А сьогодні, ще перед сьомою, найбільш витривалі вже поспішали до церкви. Найчастіше ішли дорогою, бо на ній вже хоч трохи перші маршрутки роз’їздили снігову ковдру, якою за ніч щедро вкрило землю.

Погода сьогодні видалася вийнятково гарною! Справді Йорданською. Цілу ніч і над ранок сипало снігом, тому люди перед входом до церкви обтріпували шапки, хустки і плечі зі снігу, обмітали і обтупували чоботи. З кожною чвертю години у церкві ставало людніше. Як завжди, Службу Божу співали всі присутні у церкві, а дзвінкі дівочі голоси церковного хору «надавали ноту».

Святкову Літургію служило троє священиків: о. мітрат Михайло Фецюх, що приїхав до нас у відвідини аж з Перемишля, о. парох Богдан Тишкун і о. сотрудник Іван Гембара. До дев’ятої години ранку в церкві яблуку вже ніде було впасти. Але, як потім виявилося, друга, не менш чисельна частина наших парафіян, уже зібралася біля найбільшого з трьох любінських джерел – на «Каміньці».
За незмінною багатолітньою традицією, після Літургії в церкві усі вірні вирушили чисельною процесією до джерела. На чолі їхало шестеро хлопців верхи на конях у козацьких строях і вишиванках. Така традиція була в Любені колись давно. У комуністичні часи це було заборонено, ймовірно через те, що надто вже асоціювалося з козацькими та повстанськими традиціями українського народу. А їх треба було знищити, затерти, щоби врешті-решт витворити єдину совєцьку націю. Так от, із відновленням незалежности України, у перші ж Різдвяні свята любінці відновили також заборонену, але не забуту традицію. Хлопці повдягалися в українські строї, випрягли з возів робочих коней, абсолютно не звичних до верхової їзди у струнких лавах, і вперше виїхали на чолі церковної процесії на Водохрестя. Після того вже просто не уявляється, як би їх могло не бути серед парафіян щороку в цей день. Сьогодні ті хлопці, які на початку 90-их років минулого століття були першими вершниками у процесії до джерела, стали солідними господарями, мають свої родини, дітей, а їхнє місце зайняло наступне покоління.

За «кіннотою» у процесії йшло братство на чолі з отцями – несли Євангелію, вишивані фани, хрест, патериці і корогву нашої парафії. Дорогою багато і гучно колядували. Настрій у всіх був радісний, піднесений.

Біля каплички на Каміньці отці посвятили водицю, яка цього дня має особливі цілющі властивості. Колись давніше був звичай на Водохрестя вирубувати з леду на ріці великий хрест і встановлювати його біля Каміньки. Але тепер вже й не буває таких йорданських морозів, як колись, тому й звичай відійшов сам собою.

Після водосвяття, як це незмінно буває в Любені, кожен хотів зачерпнути «найсвятішої» водиці з величезного казана – тієї, якої ще «торкався» хрест священика. Але попри великий стиск і міцне відчуття дружнього плеча односельця, настрій залишався таким же святковим.

У такі дні, де б ти не був протягом року, які б турботи не займали твою голову, забуваєш про все погане і відчуваєш себе часткою файної любінської громади зі спільними колядками, традиціями, думками і прагненнями.

Людмила Бублик

І ще фотографії є у нашій фотогалереї.