Старші люди кажуть, що колись було цікаво, а тепер… Та й ми самі розуміємо, що найкращі роки нашого життя минули. Але років через двадцять ми на сьогоднішній день також подивимося по-іншому. Усе це — теорія відносності.

Так от, раніше в Любені…

Щороку з травня у хлопців з Лазєнок починався відповідальний період випасання худоби, який тривав до листопада. Кожен хлопець пас свою корову та ще 2-3 сусідських. Сусідські паслися за 3 рублі в місяць. Якщо сусіди були заможніші і, звичайно, добріші, то пастух отримував часом паляничку або зрідка канапку. На Зелені Свята всі корови мали бути замаєні (тобто, прикрашені): до голови між рогами прив’язувався букет із польових квітів, домашньої ружі і обов’язково мали бути невеличкі гілки дуба з зеленим листям. За замаєну корову пастух отримував певну винагороду — 2-3 рублі. Якщо корова була спокійна, то, звичайно, приходила на подвір’я дуже гарною. А були й такі, що приносили до стайні один шнурок, бо ж цілу дорогу махали головою на всі боки, як дурні. На пáсвиську (ніяк не на пасовищі) хлопці ніколи не дармували. А було їх (лазєнкових) 10-12 осіб.

На початку 50-х років до «отаманів» відносилися 3-4 хлопців, які не бігали «навертати» корів, а сиділи в буді в негоду. Бо, коли погода була гарною, то вони завжди організовували якісь забави. Найбільш поширеними були футбол, палєнта і пікур. А у спеку хлопці майже не вилазили з річки. Уранці при першому стрибку до води кожен кричав: «Дідько з води, я — до води», що мало забезпечувати почерговість користування водоймою з нечистою силою. :) Далі…

Великим називається наш Любінь тому, що неподалік, для порівняння, знаходиться Малий Любінь. Про історію його виникнення є згадка у короткому нарисі історії Великого Любеня.

Але Великим Любінь є ще й через те, що він реально великий. До його складу входить кілька районів, назви і поділ яких з’явилися невипадково, протягом історичного розвитку міста. Постараємося описати ці райони, а адмін додасть мапу, щоби було наочніше.

Підемо за годинниковою стрілкою зі сходу на захід і далі на схід, бо, фактично, Великий Любінь розділений на дві частини зі сходу на захід гостинцем Львів-Самбір. Далі…

Початком Любеня було згадуване в руських літописах місто Любиньгород, знищене у 1241 році галицьким князем Данилом Романовичем, і пізніше вже не відбудоване. Після приєднання Червоної Руси до Польщі довколишні добра були королівщиною (тобто, власністю короля; гадаємо, звідси назва одного з Поріч — Королівщина). Владислав Ягайло надав їх галицькому і рогатинському старості Миколаєві Параві, який на початку XV століття заклав тут село Любинь, населяючи його осадниками з Русі та Мазовша. Близько середини століття добра було розділено і названо Великим і Малим Любенем. Власниками Великого Любеня від другої половини XV ст. до початку XVII ст. була родина львівських патриціїв Вільчек. Після знищення села татарами у 1624 р. львівський намісник Ян Вільчек змушений був знову заселяти його. У другій половині XVII ст. маєток перейшов до подільського воєводи Стефана Гумецького (помер бл. 1750 р.) і у власності Гумецьких залишився до кінця наступного століття. Потім протягом короткого часу належав Свідзинським, після чого як придане (віно) Маріанни зі Свідзинських перейшов до ґрафа Юзефа Яблоновського (помер 1821 р.). Наступним власником був їхній син Людвік Яблоновський (1810 – 1887), учасник листопадового повстання й автор відомих Спогадів (повне видання 1963 р.), у яких колористичною мовою передав життя у дворах і палацах Червоної Руси, між іншим, у Любені.

Далі…

Питання це вперше виникло, коли я з колєґою переглядав фотогалерею tkb-design’а, а саме – цю фотку. Потім і інші питали, що таке загата.

З наукової точки зору, загата — це сезонна будівельна конструкція, споруджувана всіма мешканцями хати, у безпосередньому поєднанні зі стінами з метою енергозбереження та забезпечення утримання стабільного температурного режиму всередині.

А якщо по суті, то, як тільки надходила золота осінь, коли листя з дерев не опадало поодинці, а цілими зграями злітало на землю, переважно баба або й дід брали на плечі плахту (тобто, старе покривало на ліжко або інший величе-е-езний шмат міцної тканини), граблі і добрий шнурок і йшли до курорту, то значить — до парку санаторію. Далі…

Як то було

Не знаю, чи серед всіх любінчан я був у тій справі піонером, але перше підключення до мережі інтернет із домашнього комп’ютера я зробив приблизно у 1998 році. Мушу сказати, що окрім засвідчення самого факту підключення, жодної іншої користі від тої події не було — я лише зайшов на веб-сторінку гімназії, де я колись вчився (перша адреса, яка прийшла мені тоді до голови), покликав брата, показав примітивну картинку на екрані чорно-білого монітора, і гордо промовив — «Брат, дивись! Ото — інтернет! Наш комп’ютер — в інтернеті!». Брат, здається, всієї урочистості моменту не відчув. А я вже мусив відключатися, бо підключення здійснювалося через телефонну лінію, по міжмісту до львівського провайдера UARnet, і коштувало просто шалених (як для студента першого курсу) грошей. Далі…

Уже давно хотілося написати про це. Нарешті, руки дійшли. Ще би позбирати і зачесати думки, щоби показати всю красу і неповторність великолюбінської мови, точніше, говірки. Це — щоби не образити мовознавців.

Насамперед, хочу сказати, що особливості і красу мови тієї чи іншої громади починаєш розуміти тільки тоді, коли дивишся на неї збоку. То значить, або виїжджаєш кудись в інше мовне оточення. Ну, наприклад, на конференцію до Києва. Або, коли приїжджаєш в гості до тієї місцевості. Тобто, коли ти не народився в тому мовному середовищі.

З чого ж почнемо? Далі…