Перша будова, яка запам’яталася мені добре, відбувалася якраз навпроти нашої хати і на нашій-таки землі, яку наш тато отримав у спадок від свого тата.

Таке безпардонне поводження влади з нашою приватною власністю діялось уже вдруге. А був це десь 1954-1955 р.р.

Перші грабунки відбувалися у 1949 р., коли в Любені організовували колгосп (див. статтю про організацію колгоспу).

На ґуральні (спиртзаводі — див. статтю про культурне і господарське життя Любеня у ХХ ст.) в 50-их роках працював шофером на ЗІС-і такий собі «дядя Вася». Його інакше ніхто й не кликав. Вони з жінкою приїхали десь зі Східної України. Говорили вони руско-украйонско і були непоганими людьми. Дядя Вася нераз послухав людину, привіз чи відвіз щось. Дітей своїх вони не мали, але хату хотіли мати. То ж і дали їм «пляц під забудову» у дуже пристойному і вигідному місці — відразу при гостинці (при головній дорозі). Будували вони ту хату тільки вдвох. Тільки дах їм робив майстер. Фундамент і стіни їм обійшлися запівдарма, бо вапняку він собі сам привіз з кар’єру, а стіни робив зі шлаку, якого на ґуральні були гори. Тоді ще місцеві люди поняття не мали, що стіни можна робити з чогось такого. Ну, то на ґуральні склепали йому 4-6 щитів висотою приблизно по 60 см. Він закріплював ті щити вздовж однієї стіни фундаменту, вставляв всередину розпорки між щитами на ширину 40-45 см, стягував щити дротом, щоб не розійшлися, і засипав туди суміш шлаку і вапна. За пару днів, коли маса добре застигла, знімав щити і шматок стіни готовий. Таким методом робили повністю стіни. Здається, два роки їм пішло на те, щоби «вигнати» стіни, а на третій дах звели і накрили. Ці люди першими в селі побудували собі хату таким способом, а після них вже багато хто будував будинки зі шлаку.

Люди щоразу більше вдосконалювали технологію. Спочатку з цегли мурували кути хати, а потім, позаяк дістати цеглу було дуже важко, робили дерев’яні форми 25x25x60, заливали шлаком з вапном, виготовляли блоки, з яких потім викладали стіни, і хата коштувала не так вже й дорого. Тим більше, якщо родина була великою і мала досить працездатних членів. Робота знаходилася для всіх: хтось сіяв шлак, хтось розчиняв вапно, хтось засипав суміш у форми чи в щити, а хтось трамбував ту суміш.

Сіяти шлак треба було, бо на досвіді дяді Васі знали, що в шлаці може бути «порода», яка потім вистрілює в стінах — просто вискакують шматки штукатурки і робляться ямки.

Уже в 70-их роках будівництво велося переважно з цегли, наряди на яку кожен діставав, як міг, — хто на підприємстві, хто в сільраді, а хто купував з рук, бо були люди, які вже мали свої будинки або квартири, але могли отримати, незалежно де, ті, такі бажані наряди на будматеріали. То був свого роду бізнес, на якому непогано заробляли. Звичайно, ні в яке порівняння з сучасними методами заробляння грошей воно не йде, але здерти з ближнього три шкіри ми вміли вже тоді.

Ну, наприклад, коли чоловік хотів отримати пляц під забудову, то мусив знайти посередника і заплатити йому 200 рублів. Воно, ніби, й невеликі гроші (розмір доброї місячної зарплати), але сам факт… Потім треба було пройти процедуру виділення площі і визначення меж безпосередньо на ґрунті. Це також коштувало. І тут вже не допомагало навіть якщо сільський голова був твоїм добрим знайомим.

А вже коли приступалося до справи будівництва, то тут гроші треба було кидати направо і наліво, перед себе і за себе. А скільки нервів це коштувало — ніхто і ніколи ще не порахував.

Найгірше, коли люди починали будову фактично в полі — там, де вулиць ще не було. Ніякої дороги чи під’їзду до місця будови. Якщо треба було завозити камінь для фундаменту після затяжних дощів, то було справжнє прокляття. Кожне завантажене авто, ЗІЛ чи ГАЗон треба було тягнути бульдозером і не інакше. Якщо чоловік мав трохи щастя, то з каменем могло обійтися трохи дешевше, особливо, якщо на кар’єрі головним інженером працював однокласник, родич чи навіть добрий знайомий. Тоді камінь виписувався по дуже низькій ціні. Якщо ж господар, який будувався, працював на ґуральні, то багато проблем просто зникало. У ті часи продукція спиртзаводу була, як зараз валюта — будь-яку справу можна було вирішити нею. Шофери, які возили будматеріали, найчастіше були хлопці порядні і ніякої плати, за деякими винятками, не брали. Казали: «Ти приготуй, щоб риба мала в чому плавати, а ми своє зробимо». Тут чоловік уже знав, про яку воду йшлося. Однак, кожна путівка на виїзд машини повинна була ретельно оплачуватися, а всі квитанції треба було зберігати, тому що зберігання і наявність квитанцій і нарядів на будматеріали забезпечувала в кінці будівництва недоторканність.

Світ, як відомо, не без заздрісних людей. У той час, а був це початок 80-их років, влада взялася за «наведення порядків» у державі. І досить було, якщо хтось написав якусь кляузу, — контроль тут як тут. Завжди знайшовся «небайдужий і ретельний» комуніст, який написав до райком партії і, можливо, ще кудись, що там-то і там-то розкрадається державне майно.

Відповідні органи бралися за людину, довго і докладно все перевіряли, допитували. Перевіряла і КРУ, і прокуратура. Так що, попри те, що будівництво власної хати було трудомістким і недешевим, то ще й існувала цілком реальна загроза втратити все після завершення будівництва.

Була ще одна умова, невиконання якої загрожувало втратою частини будинку, або підселенням співмешканців до твоєї власної хати. Справа в тому, що житлова площа будинку не повинна була перевищувати 60 м². Не важливо, скільки членів родини було прописано в будинку. Може саме тому люди зараз будують без пам’яті 2-3-поверхові будинки, незважаючи на те, що в них не буде кому мешкати.

До 90-их років рідко хто будував хату згідно з проектом. Безумовно, проект повинен був бути. Розробляв його (звичайно, за окрему плату) районний архітектор. Ніхто інший не мав права до того пхатися (повна монополія). Той архітектор мав кілька шаблонних проектів і продавав їх забудовникам. По цьому «проекту» неможливо було збудувати будинку, бо там не було ніяких розрахунків. Був лише загальний вигляд будинку, але хлоп мусів заплатити 100-200 рублів і мати той нікчемний проект.

Саме будівництво велося бригадою майстрів, яких треба було замовляти щонайменше пів року заздалегідь. Під час замовлення треба було обговорити з майстром, що і як має будуватися. Господар повинен був знати, що підготувати, скільки «підсобників» треба найняти, ну і, звичайно, скільки має коштувати вся муравка. Немаловажна річ — харчування майстрів. Старший майстер доводив до відома господаря, скільки разів на день вони повинні з’їсти, часом навіть замовляли собі меню, чи треба їх привозити і відвозити.

У Любені найбільш «ходовими» були бригади з Мавкович, але замовляли також з інших сіл. Але були люди, що «макогонів» не хотіли брати. Часом вони дуже «перебирали харчами» — «Борщу нам нині не давайте, а зваріть гречки, але мачінка щоби була зі свинини, а запивати нам зваріть доброго компоту. Шпірту нам не давайте, бо він дуже палит (сушить горло), ліпше — доброї самогонки зробіт.» А ту всю їжу треба було приготувати там, де жилося, а потім в руках поносити через пів села туди, де велося будівництво. В полудне ті майстри обов’язково «лігали» на годину-півтори перепочити, подрімати.

Мурівка тривала від тижня до двох тижнів. То як вже кому пощастило: якщо погода сприяла, то і за п’ять днів «виганяли» стіни, а якщо ні, то ні… Одним нашим знайомим майстри обіцяли закінчити за 4-5 днів. Ті ретельно підготувалися: зробили кастру для мальти (будівельного розчину з вапна і піску), позичили бетономішалку велику (на 0,25 м²), 5-6 шуфель (совкові лопати), зварили з металевої труби козли для риштування, приготували дошки на них. Одним словом, фронт робіт був забезпечений всім необхідним.

Для того, аби було де зберігати інвентар і на випадок негоди, при допомозі родини і колєґів, вимурувалося літню кухню. Інші, не маючи такої родини, робили просто невелику буду з дошок.

Але найголовніше було — забезпечити людей харчами. Спеціально на будову душилося пацюка десь на 100 кг битої ваги. До слова, у тих наших знайомих пацюк називався Льонька, а діялося те в совєцькі часи, за керівництва Брежнєва. Так от, маючи тих 100 кг свинини, господарі були більш-менш спокійні. Але, як кажуть, чоловік планує, а Пан-Біг керує. Сталося так, що як назло, щодня падав дощ. Будівництво настільки затягнулося, що наші колєґи вже й не раді були, що розпочали. Майстри старалися мурувати навіть помежи дощ, що ще більше псувало настрій. Хотілося, щоб і хата виглядала гарно і щоби вже скоріше закінчили ту мурівку, бо свиня танула на очах! Майстри таки з’їли цілу свиню, бо мурували два тижні. До речі, майстри вимурували лише зовнішні стіни, бо провадити далі таке будівництво вже не було сил та й свині. Вирішили закінчити коробку (стіни) своїми силами. Так і зробили. І підмурівку, і дах, і штукатурку, і вікна, двері, підлогу, — все зробили своїми руками. Помагала родина — навіть діти клали цеглу, молодші цеглу подавали. І ми там були задіяні як сусіди.

Потім розказували, як курортники зі Сходу йшли вулицею і говорили між собою: «Ти сматрі, какіє дама атґрохалі. Ну ето же всьо варованоє».

Таке-то воно, сільське будівництво. Правда, тепер люди будують зовсім іншими методами. Часто господар будівництва навіть рук мальтою не забруднить, а своїй господині показує вже готовий будинок з заповненим інтер’єром. Найчастіше так будують ті, хто працює в Італії, Іспанії чи в Португалії. Може, це і на краще.

Хотілося розказати про саму будову, а вийшло — про організаційні моменти. Коли наступного разу прийде натхнення — обов’язково розкажу про будову.

Записано від Славка