Сьогодні я поїхала на Майдан не за звичним маршрутом – вийшла на станції метро «Хрещатик» і попрямувала до виходу «вулиця Інститутська». Не перебільшуючи, зізнаюся, що руки й ноги тремтіли. Раптом згадалося 18 лютого, коли разом з товаришкою ми йшли в безперервному потоці майданівців, котрі несли прапори і співали патріотичних пісень. Я була там передовсім як журналістка, не хотіла пропустити жодного моменту, факту чи історії революції. Товаришка, як тисячі інших жінок і літніх киян, не уявляла собі, що її могло б не бути на Майдані в такий важливий день – якраз планувалося засідання Верховної Ради, на якому мали бути прийняті постанови, важливі для долі країни. Тим більше, що троє її синів крокували в шеренгах сотень Самооборони Майдану. Усі троє (33, 28 і 19 років) – молоді, високі, гарні і освічені. Старший – одружений, батько двох синів; молодший – після закінчення ексклюзивної гімназії східних мов зараз студент КПІ; середній син – фахівець з ІТ. Просто такі, як і їхні побратими, що маршували зараз з ними пліч-о-пліч до будинку Верховної Ради на Грушевського.

Зараз мені пригадалося, як ми з товаришкою спочатку загубили одна одну в натовпі, бо ж я хотіла підійти якомога ближче, щоб обов’язково сфотографувати кордон міліціонерів, що ховалися у тісній шерензі за щитами. Вулиця Шовковична, що веде просто до Верховної Ради, була перекрита великими вантажівками. Спочатку я могла фотографувати безпосередньо з-під вантажівки, потім снайпери на даху змусили нас перебігти на другий бік вулиці і разом з тим відтяли від більшости протестувальників вогнем гранат і пострілів. Тоді я отримала смс, що під ногами в моєї товаришки вибухнула газова граната і що вона погано почувається. Я змушена була пробиратися до неї, щоб відвезти додому. Хлопці залишилися. На щастя, наступного дня повернулися – вкрай стомлені, закіптявілі, але цілі й здорові. Не всім їхнім побратимам пощастило так само.

Сьогодні, коли я виходила з підземки, всі ці спогади повернулися, як свіжі, так, ніби все це діялося вчора. Я зрозуміла, що не відомо, як би все могло закінчитися, якби не…

Вниз вулицею Інститутською я сходила кілька годин. Попри те, що основні поминальні урочистості на Майдані відбулися вчора, і загальнонаціональний траур вже закінчився, тут панував траур – не награний, призначений, а справжній – глибокий і невтішний. Вулиця була переповнена людьми: з різних міст, різномовними, з різним рівнем достатку і різного віку. Навколо плач, море каганців, вервички і океан квітів. І тиша, від якої застигала кров у жилах. Лише з Майдану долітали слова молитви – там прощалися зі ще одним героєм.

Перед барикадою молода жінка з портретом убитого такого ж молодого чоловіка в руках відстороненим голосом просить зробити їй фотографію мобільним телефоном. Вона вдома залишилася з малою дитиною. Чоловік сказав, що його місце на Майдані, і не дозволив собі заперечити. Вона каже, що фотографію збереже, щоби показати синові, коли виросте, де загинув його тато. Трохи далі, під муром, зустрічаю чоловіка, який розказує, як загинув його побратим. Попри те, що чоловік вже в літах, він не приховує сліз і бідкається, чому це той молодий загинув, а не він. Жінки, проходячи повз барикаду, плачуть і дякують повстанцям, що залишилися живі і замінили своїх товаришів.

Дзвонить мій телефон. Приятель розповідає, що вчора був на похороні героя Майдану у місті за 20 км від нас, і що ніколи в житті не бачив такої кількости людей – вулиці не могли вмістити родини, знайомих і зовсім чужих людей, що прийшли провести в останню путь героя. Похорон відправляло 32 священиків різних конфесій.

Сходжу далі вниз. Ліворуч стоять оперті об дерева саморобні металеві щити, деякі з них продірявлені вогнепальною зброєю, закривавлені ноші, прострілені будівельні шоломи – абсолютно не призначені для захисту від куль. Вздовж вулиці немає жодного дерева, не посіченого пострілами. Біля дерев, посередині вулиці – портрети загиблих, оточені горами квітів. Дивлюся на них і слова застигають в горлі, бо несила збагнути, як можна було стрілити в ті очі?! Ловлю себе на думці, наскільки світлі всі обличчя героїв! Так, ніби снайпер вибирав з натовпу найкращих, найдостойніших. Бракує слів, щоби назвати злочин і злочинців, коли слухаєш Заслуженого Лікаря України Ольгу Богомолець, котра цілковито і безкорисливо офірувала себе, рятуючи поранених у ті страшні дні, просто стала медичним серцем Майдану. Говорить, що стріляли в серце, в шию, в очі, в мозок. Кулі залишали по собі п’ятисантиметрові отвори, відбираючи в лікаря будь-яку можливість врятувати життя пораненого.

Заходжу на останню перед Майданом барикаду під віадуком. Навколо розкидані спеціальні обігрівачі для рук, протигази, респіратори, засоби від опіків, а навіть монети і жетони в метро…

Розуміючи, що обов’язково повинна відвідати барикаду на Грушевського, де тиждень тому потоваришувала з Другою сотнею, котра отаборилася безпосередньо під барикадою, я вирушила в бік Європейської площі. Прапори на клумбі посеред площі зчорніли від кіптяви шин, котрі в ту страшну ніч з 18 на 19 лютого врятували життя протестувальникам. Хлопці запалили сотні шин і цим палаючим кордоном відтяли дорогу озброєній міліції. Усі помітили, що отруйний дим ішов в бік „беркутівців”. Якби вітер змінив напрямок, повстанці не мали б жодного шансу.

Прямуючи в бік барикади, здивовано помічаю одну за одною розбиті вітрини найдорожчих бутиків і салонів, серед яких поряд з барикадою стоїть будинок книгарні «Наукова думка», в якій жодного розбитого вікна, а на дверях напис „Ми працюємо”.

Зрозуміло, ані вчора, ані сьогодні на Майдані не говорилося про політику – тільки молитва, чудові спогади про вбитих і слова підтримки для овдовілих дружин, осиротілих дітей і невтішних у безмірному болі матерів та батьків.  Схиляю голову перед мешканцями української столиці. Кияни, котрі вже четвертий місяць, без перебільшення, годують, одягають (особливо в ночі і дні, коли „Беркут” безжально поливав на морозі повстанців з водометів, палив їх напалмом), ночують у себе вдома, лікують і підтримують майданівців, привозять ліки (іноді дуже дорогі й рідкісні), шини, відвозять поранених, а якщо треба, то без зайвих слів шикуються в черги, вибираючи, лупаючи і передаючи з рук в руки бруківку, доставляють її до барикад, допомагаючи таким чином оборонцям підготуватися до наступних атак міліції та внутрішніх військ. Сьогодні ж мешканці Києва несуть на Майдан, на Інститутську і на Грушевського квіти, дуже багато квітів, дуже дорогі квіти, а скарбнички для родин загиблих наповнюються протягом години-двох. Це правда, що зі сцени безперервно оголошують назви міст і сіл з цілої України, звідки люди передають великі суми грошей. Але особлива вдячність сьогодні належиться саме киянам.

Помічаю також, що в ці дні національної скорботи риторика Майдану кардинально змінилася. Сьогодні вважається неповагою до вбитих і абсолютно нетактовним прикрашання себе прапорами, яскравими стрічками, шоломи на головах – усе те, що ще три дні тому було обов’язковими атрибутами революції. Тим більше недоречними вважаються розмови про поділ посад при владі. Однак, після ганебної втечі президента Януковича і його поплічників, зміни в державі відбуваються просто блискавично. Усі розуміють, що на зволікання немає ані дня, ані години. Це розуміють також політики. Деякі з них, на жаль, уже почали безпардонну гонитву за посадами. Повстанці з Майдану не можуть цього дозволити, тому volens-nolens, здалеку від Майдану і скорботних урочистостей відбуваються малі віче, на яких активісти з народу інформують людей про вади і достоїнства окремих політиків, місцевих і вищого рівня. Відразу після звільнення з ув’язнення, на Майдан приїхала Юлія Тимошенко. Люди раділи, що виснажена хворобою жінка, котра, можливо, незаслужено була засуджена та ув’язнена, врешті вийшла на свободу. Але разом з тим українці вважають, що вона вже вигоріла як політик. Тому, вітаючи екс-прем’єр-міністра на Майдані, протестувальники тримали в руках нашвидкуруч зроблені транспаранти і плакати: „Юлю на відпочинок”, „Юлю, ти „вільна”, „Юлю на волю, але не до влади”, „Юля = Путін”.

У такі дні, коли Майдан не зайнятий щоденними справами і турботами, а плаче й сумує за невинно вбитими героями Небесної сотні, насуваються роздуми. З перших днів протестів деякі ЗМІ, як українські, так і закордонні (найбільше – російські) перекручували і забріхували інформацію про Майдан. Після масових убивств хлопців-повстанців, частина з них просто замовкла, інші ж почали обережніше добирати слова. Промовистим є факт, коли Патріярх Української православної церкви Московського патріярхату Кирило покаявся через те, що своїми благословеннями підтримував таку безжальну і аморальну людину як Янукович. Керівник прес-служби УПЦ МП Георгій Коваленко на своєму профілі в ФБ, а потім також перед відеокамерами сказав: „Шановні росіяни, якщо у вас залишилася хоч крапля любови до нас, українців, перестаньте навіть у приватних розмовах називати нас „фашистами”, „бандерівцями”, „нацистами” i „націоналістами”… У нас немає боротьби проти росіян, російськомовних чи проти канонічної Церкви, як це представляють багато ЗМІ у вас ”.

На завершення хочу ще раз сказати: повстанці стояли і гинули на Майдані не за Західну Україну. Вони стояли також за те, щоб шахтарі з Донбасу не були змушені на колінах жебрати мізерну зарплату, за те, щоби Крим став загальнодержавною оздоровницею європейського масштабу, щоб студенти не були змушені платити за сесії, щоби хворі не давали хабарів лікарям… Стояли за інше життя, за іншу Україну. Стояли і будуть стояти до перемоги.

Люда Бублик

Фотогалерея