Січ 12

Дух, що тіло рве до бою…

Рубрика: Місто

Вставай! Годі клячати на колінах.
Не мовчи, коли бачиш, як плаче уся країна!
Не відводь своїх очей і кричи, коли болить!
Пам’ятай, що хід життя вирішує мить.
Вставай! Ми сьогодні стали ближчими.
Те, що не зламало – зробило нас сильнішими.
Доведи, що ця земля – не загублений рай.
Немає Заходу і Сходу – є один край!

Доброго дня усім читачам! Чи справді цей день може бути добрим? Зважаючи на останні події, думаю — ні. Сьогодні в мене є можливість розповісти вам, що я думаю про ситуацію, яка склалася у країні. Зараз перед Україною відкриваються двері у краще майбутнє, нові можливості та перспективи. Та наша влада не дуже поспішає використовувати цей шанс. Мені здається, що їм всім абсолютно байдужа доля України. Ці можновладці дбають лише про власні потреби. Поки народ тихо мерзне у своїх квартирах, чекаючи увімкнення тепла та чергового підвищення тарифів, політики перетягують канат. Одні прив’язались до західного кордону, інші — до східного. Хто сильніший? Поки влада і опозиція роздирає країну, даючи поштовх до роз’єднання нації, у самої нації немає часу думати: «Куди йти — наліво чи направо?» Потрібно вирішувати проблеми, внутрішні проблеми, набагато важливіші, ніж вступ країни у всілякі там союзи — чи то ЄЕП, чи ЄС, чи НАТО, чи взагалі розпад на автономні республіки. Чи буде простий українець з села думати про союзи, коли у нього ледь вистачає грошей на їжу? Звичайно, ні. До речі, саме ця невизначена визначеність, багатовекторність змушує обласні чи міські ради думати про автономію чи запроваджувати нові регіональні мови… Тут випливає  друга наша проблема. Що це за подільність на Захід і Схід? Україна в нас одна! Наші предки боролися за незалежність всієї України, а не окремо Заходу і Сходу.

Ситуація що склалася дійсно має ознаки критичної. Далі нікуди. Коли 24 серпня 1991 року Україна проголосила незалежність, усі ми думали, що настали кращі часи — тепер усе буде добре. Та через 22 роки виявилося, що нічого не змінилося: Україну так само топчуть, українців зневажають і запрягають у ярмо. Та чи будемо ми зараз мовчати? Чи дамо зламати себе? Ніколи! Ніколи ми не станемо на коліна, ніколи не дозволимо зневажати  нас!

Я, як очевидець подій, можу запевнити, що українцям набридло терпіти хамство. Ми готові йти на боротьбу. Нас не зламає нічого і ніхто! Зараз головне наше завдання – відстояти свої конституційні права. Не можна сидіти склавши руки і сподіватися, що лихо обійде стороною. Мені дуже прикро, що дехто вважає всі наші старання марними, думає, що людям просто нічого робити, тому й виходять на Майдан. Тут пригадуються слова геніальної письменниці і великої патріотки Ліни Костенко: «Якогось ранку прокинемося в іншій державі. Бо проспали свою». Багато хто бачить вихід тільки в одному — тікати з України. Я до них не належу, я — не емігрант, я маю Батьківщину і не боюся вголос сказати, що люблю Україну.

Настав час перечитати українських класиків. Зараз знову набувають великої актуальності твори Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ліни Костенко. Поезія Івана Франка «Вічний революцйонер», написана сто років тому, сьогодні чи не найактуальніша. Дуже важливо, щоб зараз у нас був такий «дух, що тіло рве до бою». Щоб цей дух жив у кожному і рвав нас до боротьби за щастя, волю! Україна в нас одна, а ми — українці, ми сильні! Скільки злого ми пережили! Але наш дух не зламався! Давайте й зараз доведемо, що український народ має право на життя, має своє місце під сонцем – не вкрадене, не позичене – своє! Доведемо нашим прадідам, що вони недаремно проливали кров. Вставайте до боротьби! Разом ми — сила! Хай нам дзвенять слова великого пророка Тараса Шевченка:

Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас сила
І воля святая!

Мар’яна Фріштак, учениця 10-го класу

Коментарів: 2

  1. Реаліст Січень 14, 2014 21:02

    Мар’яна, ці палкі речі загалом правильні, але… Все набагато складніше. Бо ми, українці (і в особливості галичани) – дуже цікаві люди. Ми можемо вийти на Майдан, але не можемо донести сміття до смітника. Ми лаємо Януковича, але нормально (а то й із якоюсь боязливою повагою – доробився! досягнув успіху!) відносимося до сусідів, котрі, займаючи державну посаду із зарплатою 5 тисяч гривень, якимось чудом їздять машиною за 50 тисяч доларів.

    Ми псуємо систему навіть там, де вона нормально працює – скажімо, 40 років тому медицина була реально безкоштовна, потім ми почали “віддячувати” (постфактом і дуже скромно) лікарів за успішну складну операцію, потім ми несли цукерки з коньяком вже звертаючись із дрібними проблемами, а сьогодні можна вмерти, реально, на порозі лікарні, якщо немає зв’язків і/чи грошей на хабар. Та сама біда з освітою. При чому ходять слухи, що у нас, таких справжніх українців, ці проблеми стоять значно гостріше, ніж десь у Києві, чи Дніпропетровську чи в Харкові. Це МИ, це НАШ менталітет, НАША натура, НАШІ щоденні реалії, і нема кого тут винуватити, крім самих нас.

    Коли я бачу, скільки людей прагне “боротися”, їдучи до Києва на Майдан, викрикуючи гасла на зразок “банду – геть” на селищному вічі, мені робиться трохи сумно. Знаєш чому? Бо якби хоча б половина з цих людей просто щодня задавалися питаннями щодо наслідків своїх дій, то ми би жили у зовсім іншій державі. Треба, всього-навсього, не давати/не брати хабарі, не красти (в т.ч. “в держави”), не порушувати закон, не “зрізати кути” там, де можна вирішити питання чесно, добре робити свою роботу, вимагати від інших того самого. А для прискорення процесу ще можна збирати Майдан і кричати “банду – геть” під вікнами дому кожного корумпованого місцевого державного службовця. Під дверима кожного кабінету, де “нема бланків”. Під лікарнями/пологовими будинками, де безкоштовна медицина коштує п’ятизначні суми. Ось тоді міг би бути якийсь відчутний результат. А так… Що би ми не робили, наскільки жертовною не була би наша боротьба – порядку не буде, поки не буде порядку.

    З повагою.

  2. Люда Січень 16, 2014 20:44

    Повністю погоджуюся з Реалістом, але я би не скеровували тих слів до Мар”яни, бо, на відміну від нас усіх, хто по кухнях нарікає на погану владу, на жахливі дороги, на…, Мар”яна написала те, що відчуває. А ми виходимо зі своїх кухонь, йдемо до лікаря і пхаємо йому в кишеню Франка, Шевченка, а то й Грушевського за одну лише консультацію. А це його робота – нас лікувати. Мені кажуть, що лікарі мають мізерну зарплату. А я кажу, що це неправда! Вони задоволені тим станом справ, який є. Бо якби вони не мали що поставити на стіл, то виходили би на Майдан (не зараз, а взагалі!), протестували би. Але їм добре так, як є. І вони не питають, чи маємо ми з чого запхати їм папірця з фотографією одного з наших великих діячів культури чи політики. Бо раз пхаєм, значить маєм!
    А можна спитати, за що ми пхаємо класній керівничці каблучку з діамантом, холодильник, килим… на закінчення школи? Вона ж має свою зарплату і задоволена нею! Бо якби не була задоволена…
    А за що тиснемо в лапу на дорозі власникові смугастої палички фіалкового чи жовтого папірця?
    Гадаю, продовжувати можна до безконечности, але й так все зрозуміло.
    Винні не москалі, не банда при владі… винні ми самі, бо дозволяємо плювати собі в пику.

Залиште коментар