У випадку великих міст любителі історії мають нескладне завдання — знайти давніші чи новіші публікації і там прочитати, як виглядало місто, як жили його мешканці (навіть біднота) 100 чи 200 років тому. Набагато складнішою є ситуація з малими містечками чи селами. Найменше інформації знайдеться про села, де не було церкви. Люди, які жили на хуторах або на краю села, в разі складних кліматичних умов не могли повідомити священика відразу про народження чи навіть смерть когось із родини. Якщо в разі смерті рідні мусили негайно зголосити і похоронити померлого, тому всіма можливими і неможливими способами таки довозили небіжчика до церкви і на цвинтар, то з народженням було по-різному. Радісну (якщо акушерка, а в народі звичайно пупорізка встигала до породіллі і дитина приходила на світ без більших проблем) звістку зголошували до церкви тоді, коли заметені чи заболочені дороги ставали більш-менш проїзними, а тріскучі морози дозволяли вийти надвір у часом єдиних на цілу родину чоботах чи бурках. Траплялося також, що в родині просто не було кому або всі були занадто зайняті весняними чи осінніми польовими роботами, щоби того ж дня прийти до церкви і вписати новонародженого до метричної книги. Тим більше, що вписувати могла тільки спеціально призначена людина (часто — дяк або й сам священик), зголошувати народження треба було при двох свідках. Вони повинні були поставити по хрестику замість підпису біля свого прізвища, каліграфічно або вкрай недбало вписаного дяком.

Сьогодні можна лише уявити собі, наскільки проблемним було за відсутності мобільного зв’язку та інтернету в Нижньому Затемному узгодити графік священика з сусіднього села, щасливого батька чи дідуся, двох свідків і дяка, щоби вписати до згаданої книги народження довгоочікуваної дитини. Про труднощі, які зустрічали хворих чи літніх людей, самотніх матерів, а також тих, хто мешкав на відлюдді і не мав у своєму гаражі мерседеса чи опеля, вже навіть не згадуємо. Зазвичай, так ставалося, що люди чекали до неділі, коли в полі не працювалося, і всі так чи інакше йшли до церкви. Прикрою несподіванкою ставав факт, що за той час хтось народився з ближчого довкілля і його вже записали до книги. Виправляти, креслити чи не дотримуватися хронологічного порядку в метричних книгах було суворо заборонено. Не можна сказати, що цього не робилося. Але для того, щоби закреслити чи виправити написане в тій книзі, повинна була знайтися ну дуже поважна причина. В інших випадках дяк був невблаганним. Тому сьогодні ще можна часто зустріти старших людей, які на питання «Коли Ви народилися?» відповідають, наприклад, «20 березня, але записаний 3 квітня».

У випадку Любеня Великого ситуація є набагато кращою, ніж із Нижнім Затемним. По-перше, Любінь завжди лежав при трасі. І навіть коли на ній ще не було асфальту, найбільшою транспортною перешкодою у справі зголошення до метричної книги було догребти до тієї траси, а там уже до церкви чи до костелу не було проблем дістатися. Однак, питання співставлення графіка священика з вільним часом родини і свідків залишалося настільки ж актуальним, як і в менших місцевостях. Любінський священик обслуговував парафіян також у Малому Любені, Косівці, кількох Поріччях, часом — в інших селах у разі хвороби чи за відсутності їхнього пароха. І складно було передбачити, чи не поїхав він власне когось терміново сповідати, якщо не було вже згаданого мобільного чи стаціонарного телефону.

Ситуація Любеня була також кращою у зв’язку з наявністю поміщицького маєтку та санаторію. Тут простіше було знайти лікаря до породіллі в разі ускладнень, хоча для бідних ця послуга залишалася такою ж недоступною. Тому в книзі смертей зустрічаються записи латиною — померла від ускладнень при пологах і народжений (а) мертвим (ою).

Найбільшою проблемою на сьогоднішній день залишається отримати доступ до згаданих метричних книг. І не тільки тому, що самих книг може не виявитися (згоріли, втонули, пропали, міль зіжерла останні двадцять сторінок…), а ще й тому, що, наприклад, метричні книги греко-католицької громади, які зберігаються в центральному Архіві давніх актів у Варшаві, зведені в одну, кінцеві дати якої визначаються, скажімо, від 1838 до 1945 року. Згідно з законодавством, метричні книги відкриваються для доступу тільки тоді, коли від дати їх закриття минає сто років. Тому співробітники архіву кажуть вам ввічливо посміхаючись: «Приходьте у 2045 році». І це «крайнє» слово.

Але, якщо вже науковцеві потрапили до рук оригінали, копії чи мікрофільми цих книг, то з них можна прочитати дуже багато про життя в Любені у старі часи.

Візьмемо для прикладу метричні книги греко-католицької громади (тільки тут наявні всі роки згаданого періоду) за десять років — від 1866 до 1875 року. Доступні книги є трьох видів: смертей, народжень і шлюбів. Складно з багатьох причин зробити порівняльний аналіз греко-католицьких та римо-католицьких книг, хоча це було б дуже цікаво. Особливо з огляду на те, що майже немає таких прізвищ, які зустрічалися б у книгах тільки однієї громади. Треба врахувати, що дві згадані релігійні громади не дають повної картини про населення Любеня у вибраний період. Крім них, тут жили євангелісти, євреї, а в недалекій Керниці зовсім відокремлено від світу активно діяла менонітська громада, про яку можна прочитати в окремій статті. Тому надзвичайно цікавими і зворушливими є записи про міжконфесійні шлюби, особливо з менонітами (за всю доступну історію трапилося тільки два таких записи, одне з прізвищ збереглося в Любені донині, хоча складно сказати, чи та родина взагалі припускає, звідки її коріння, і наскільки неймовірною і цікавою є історія їхнього роду), євреями (два записи), євангелістами (кілька записів).

Перш ніж заглиблюватися у суть записів, хотілося б згадати про оформлення книг. Як було сказано вище, частині записів не дозволили дійти до нас природні катаклізми — вогонь (тут порятунком стають тільки копії книг, які обов’язково робилися і зберігалися деінде), вода або чорнило (ну якраз пролітала над дяком хмара і залила йому цілу сторінку, а рядки взяли і порозпливалися, ну не катаклізм?), вітер (бо як інакше пояснити передерті навпіл сторінки) чи навіть триклятуща міль, яка, як уже згадувалося, зіжерла пару перших і останніх сторінок книги (інша причина їх відсутності не приходить до голови). То ж роки, взяті тут до уваги, вибрано зі середини книги, де втрати були меншими.

Метричні книги несуть багато історичної інформації про місто (село), хоча й не мають цього безпосередньо на меті. Наприклад, довідуємося, в якому селі була церква, а які ближні належали до тієї ж парафії, бо не мали своїх святинь. Бачимо, яка офіційна мова була тоді заведена, хто був парохом та інше. У греко-католицьких книгах є записи про те, що книги переглянув і підписав під час пастирських відвідин 12 (24) червня 1877 року митрополит Йосип (Сембратович). 5 червня 1908 року всі метричні книги переглянув і підписав під час відвідин митрополит Андрей Шептицький. Цікаво, коли ми дочекаємося відвідин нинішнього митрополита? І чи дочекаємося взагалі?

У метричних книгах записувалися професії, якими займалися люди. Цікаво, що ще у 1875 році родина на прізвище Коваль займалася ковальством (faber ferri). З книг можна довідатися, хто в той час був паном і хто в нього служив. Двічі трапилися біля прізвищ людей записи, як їх кликали по-сільському. Цікаво, що у пізніший час ті прізвиська функціонували як самостійні прізвища. При бажанні і значних зусиллях (передовсім при розшифруванні почерку) книги можуть нам дати ще немало інформації про тодішнє життя.

Зрозуміло, що до ведення метричних книг визначалася грамотна людина, яка обов’язково володіла латиною (всі записи в метричних книгах того часу зроблені латиною, трапляються дописки польською чи тодішньою українською мовою). Свідки і наречені у 99% випадків підписувалися хрестиком. Але часом, коли вже кілька годин сліпаєш над книгою (а найчастіше — над мікрофільмом, зробленим з неї, що деколи значно ускладнює роботу), врешті знаходиш запис, який так довго шукався, і не можеш його розшифрувати з банальної причини, то аж хочеться крикнути в засвіття тому дякові: «Мало тебе тато били по руках, що ти так тут накалякав, як курка лапою!» Але в той момент стає шкода таких самих відчайдухів-науковців, які працюють поряд із тобою, мовчки вимикаєш машину до читання мікрофільмів, виходиш в коридор розпростати плечі і хлепнути свіжого повітря, а тоді знову повертаєшся до своєї тяжкої, але наскільки захоплюючої роботи. І читаєш, читаєш, читаєш.

Працюючи з метричними книгами, треба пам’ятати, що ті грамотні люди, які їх писали, часто були єдиною інстанцією, яка визначала, як буде виглядати прізвище чи ім’я людини в книзі (і на все життя). Наприклад, в одному випадку ім’я писалося Станіслав, в іншому — Стах. Прізвище Сусуловський, писалося також Сосоловський, Сусоловський або Сосуловський. Прізвища Кішівська, Хішевська, Косовська і Косик часом трактувалися як одне і те ж. У такій ситуації питання написати Мартиняк чи Мартинюк взагалі не виглядає проблемою.

Обмеженими також були можливості батьків як назвати дитину, тому що не всі популярні імена дяки могли перекласти на латину. Тому найчастіше в римо-католицькій громаді хлопців називали Яцком, Марком, Войцехом, хоча під питанням залишається чи польські імена Мацєй і Матеуш перекладаються українською як Матвій, чи це два різних імені. У греко-католицькій громаді популярними були імена хлопців Іван, Йосип, Яків, Петро, Андрій, Ілля. Дівчаток в обох громадах найчастіше називали Маріями, Аннами і Софіями. У римо-католицькій громаді траплялися Агнєшки, Ядвіги, в греко-католицькій — Катерини, Ксенії, Анастасії, Тетяни, Парасковії і Теклі. Цікаво було побачити, що 16 жовтня 1867 року в Любені народилася Людмила. Уже в ті роки було дві Ірини. Ближче того чи іншого свята могло народитися, наприклад, четверо Петрів (1868) або четверо Василів (1870). Одного хлопчика назвали Віктором. Він народився у сім’ї панського слуги, тому ймовірно, що це нове на той час ім’я було почуте в панському домі.

У книгах народження обов’язково записували прізвище та ім’я акушерки, яка приймала пологи. Зазвичай, в селі було таких 3-4 (кожен мікрорайон мав свою). Професія часом передавалася з покоління в покоління. У метричних книгах зазначалося, що акушерка не мала медичної освіти.

У ході роботи над архівними матеріалами трапляється спокуса з’ясувати, які прізвища найчастіше зустрічаються в книгах однієї, а які — іншої громади. Таких прізвищ можна виділити більш-менш по двадцять для кожної громади. Цікаво зустрічати вперше родинні прізвища, наприклад, своїх однокласників. І тоді бачиш, що та чи інша родина прибула до Любеня тоді-то в результаті шлюбу з місцевою дівчиною чи хлопцем, з Поріччя, Городка, Малого Любеня, Косівця, Комарна чи зі Слобідки. Траплялися також зі Львова, Кракова.

Із метричних книг смертей можна вирахувати, що у греко-католицькій громаді протягом згаданих десяти років померло 508 осіб: чоловіків — 252, жінок — 256. Народилися мертвими (можна здогадуватися, що медична допомога могла їм врятувати життя) — 18, кілька жінок померли при пологах. Аж 169 дітей (у тому числі згаданих 18) померли у віці до одного року. Від одного до десяти років померло 132 дітей; від 10 до 20 років — 14 осіб. У найпродуктивнішому віці 20-40 років померло 53 особи; 40-60 років — 68 осіб. У віці, старшому 60 років померло 72 особи. Найстарша жінка, яка померла в той період, мала 82 роки (1875). Ця статистика яскраво показує, наскільки високою була дитяча смертність. На жаль, про причини смерті майже нічого не можна довідатися з наявних метричних книг. Дяк найчастіше писав — природна смерть. Кожна свідома людина могла б запитати, як природною смертю помирає 80-річний дідусь і 3-річна дівчинка. Але, на жаль, це вся інформація, яка є.

У метричних книгах смертей записували дату смерті і похорону (у більшості випадків хоронили на третій день) прізвище, ім’я померлої людини, номер дому, причину смерті і, звичайно, ім’я і прізвище священика, який здійснив похорон. Хоча з причиною смерті бувало так, як вже сказано. В інших випадках траплялося, що всім, хто мав подібні ознаки (високу температуру, набряк чи кашель) приписували пануючу в той період хворобу, адже лікарі були для бідних недоступні. Тому діагноз ставив той же дяк. Варто згадати, що у 1831 році в Любені була епідемія холери, від якої померло 16 осіб із римо-католицької громади. Першим на цю хворобу помер граф Каліновський. Стільки років минуло, а старожили ще дотепер говорять про Каліновський хрест як про орієнтир десь у полі за Любенем (як тільки вдасться знайти його, фотографію подамо на нашу сторінку). Тих, хто помер на інфекційні хвороби, хоронили далеко за селом (у лісі, в полі), щоби зараза не розповсюджувалася. Усі речі померлого спалювали. Греко-католицькі книги показують, що у той період, який нас цікавить, в Любені була епідемія холери (1873), двоє людей померли від тифу. З одного запису (1869) довідуємося, що 35-річна жінка померла внаслідок нещасного випадку (впала і вдарилася головою об камінь).

Цікаво, що в той час у Любені було в будинку №1, і де він взагалі знаходився, тому що під цим номером записували всіх нетутешніх, які померли в нашому селі. Причому, такий номер дому зустрічається тільки в римо-католицьких книгах.

Часом у книгах смертей записували імена і спільне прізвище батьків померлого, це означало, що померла дитина або незаміжня дівчина чи нежонатий хлопець. Якщо померлий залишав жінку (чоловіка), то писали: помер такий-то, чоловік (жінка) такої-то (такого). Якщо ж біля імені і прізвища померлого читаємо viduus (vidua), то це значить, що він уже був вдівцем (вдовою), коли помирав.

З книги смертей можна ще багато інформації вичитати, але набагато цікавіше переглядати книгу народжень. Тут вказувалися не лише ім’я дитини, прізвище її батька, ім’я та дівоче прізвище матері, але також подавалися докладні дані про їхніх батьків, тобто, про дідусів і бабусь народженої дитини. Таким чином ми з одного запису отримуємо інформацію про три покоління тієї чи іншої родини. Зі вказаного номеру будинку можемо довідатися, де родина жила. Хоча тут потрібні кадастрові книги, бо нумерація змінювалася, і сьогодні номер дому 135 з 1875 року нам вже ні про що не говорить.

Всього протягом десяти років (1866-1875) у греко-католицькій громаді Любеня народилося 772 дитини, з них — 379 хлопчиків і 393 дівчинки. Найбільше дітей народилося у 1873 році (91), найменше — у 1868 (64). Найбільша різниця між кількістю народжених хлопчиків і дівчаток була у 1867 та 1874 роках — і одного, і другого року дівчаток народилося на 13 більше, ніж хлопчиків. П’ять разів протягом тих десяти років народжувалися двійнята (у 1866 р. народилося аж дві пари двійнят). На жаль, у 1867 році дівчинка (одна з двійні) народилася вже мертвою. Тільки одного разу у двійні народилися хлопчик і дівчинка, всі інші були дівчатка.

З усіх народжених 52 дітей мали тільки матір. Інколи траплялося, що батько дитини також записаний у книзі, але в окремій графі у книзі народжень зазначено illegitima, що означає незаконно народжений (а). Можна здогадуватися, що батьки дитини жили без церковного шлюбу. Цікаво би було довідатися, хто був паном у Любені в 1866 році, бо тоді народилося найбільше (10) дітей, які мали тільки маму.

Такі роздуми і припущення приводять нас до найцікавішої книги — шлюбів. Найцікавішою вона видається не тільки тому, що з неї ми можемо довідатися, яка родина з якою поєдналася, коли це відбулося, де мешкали наречені, чим займалися в житті (селяни, купці, слуги), ким були їхні батьки, хто був їхніми свідками, але також знайдемо інформацію, скільки років було нареченим, а також — чи були вони раніше жонаті (заміжні) і вдруге (втретє) одружувалися після смерті попереднього чоловіка (дружини).

На жаль, книга вінчань за 1866 рік починається від травня, і в ній записано тільки 4 шлюби. Цікавий був той рік… Всього протягом десяти років у греко-католицькій громаді Любеня відгуляли 179 весіль. Найбільше шлюбів (25) було у 1872 році. Треба зазначити, що якраз у той період одружувалося багато молодих хлопців, які повернулися з війська. У метричних книгах записано також, у якому військовому підрозділі і під чиїм командуванням вони служили. Цікаво, що свідками записували тільки чоловіків, у тому числі жонатих. Можна здогадуватися, що дружки обов’язково були, але це була просто народна традиція. Для запису в метричній книзі потрібен був хтось вірогідніший, ніж найближча товаришка нареченої.

Дуже цікавий факт виявився у книгах вінчань. Батьки обов’язково при двох свідках давали письмовий дозвіл своїм малолітнім дітям вступити у шлюб. Причому ті діти могли мати не тільки 15-16 років, але навіть 23-24!

Кілька разів трапилося так, що наречена на час шлюбу вже була вдовою, причому мала таке ж прізвище по першому чоловікові, як і її наречений. Можна припускати, що це брат брав за жінку вдову свого померлого брата. У книзі вінчань обов’язково записували всіх попередніх жінок і чоловіків, скільки б їх не було. Власне у книзі вінчань знаходимо найбільше інформації про те, звідки прибув (ла) наречений (а), якщо вони були не тутешні.

І врешті найцікавіша інформація з книги вінчань — скільки років було людям, коли вони одружувалися. Найчастіше наші предки одружувалися у віці від 23 до 40 років. Найстарша пара, яка взяла шлюб у греко-католицькій церкві, мала 67 (чоловік) і 54 (жінка) роки (1874).

Різниця віку між нареченими не мала значення. З усіх згаданих пар старшим був чоловік у 120 випадках. Найбільша різниця у віці серед таких пар — 26 років (1875), нареченому було 54 роки (вдівець), нареченій — 28. Наймолодша наречена мала 15 років (6 випадків). Натомість жінка була старшою у 46 випадках. Причому, не рідкістю була жінка, старша за чоловіка на 10, 12, 15 років. Найбільша різниця у віці на користь жінки складала 17 років — нареченій було 52 (вдова), а нареченому — 35 років (1869). У кільканадцяти випадках наречені були однолітками.

Якщо у період, який нас тут цікавив, наречені і свідки ще ставили хрестик, то під кінець століття у переважній більшості вже підписувалися повним іменем і прізвищем, причому тодішньою українською мовою.

Робота в архіві дає відповіді на багато питань про минуле, які нас цікавлять, але обов’язково до кожної відповіді ставить кілька наступних питань, які змушують шукати наступний архів…

Людмила Бублик