Журнал «Ї», № 57/2009 ^*

Яким же був Любінь з великопанською резиденцією графів Яблоновських тоді, коли він став таємним портом кохання молоденької красуні Софії з Яблоновських графині Скарбкової і блискучого свавільного капітана штабу Наполеона графа Александра Фредра, що панував тоді у львівських салонах? Дорогою до родинної крипти Фредрів, що у Рудківському костьолі, я відвідав ті місця, слідуючи стопами вірного коханця: Львів-Рудки-Бенькова Вишня.

Уперше було це навесні: палац оточувала буйна весняна зелень, що повнилася запахом бузку і голосним співом солов’їв. Мені здалося, що крізь завісу листя проступає чиясь світла постать, але коли я відгорнув гілки, то ілюзія втілилася у маленький пам’ятник з білого цементу. То був молоденький Ілліч, що похилився над книжкою — як охоронець і патрон місцевого дитячого інтернату, що був неподалік. Цікаво, чи сидить він там дотепер і чи читає свою історію? Я трохи «сумую» за такими абсурдами!

Пізньої осені, коли я знову відвідав ті місця, усі паркові декорації були обдерті вітрами і погашені свинцевими дощами, і я побачив відкриті, ще міцні руїни палацу, де не було уже навіть відлуння спогадів про коханців, які так довго боролися за своє право подружнього щастя. Холодом і вогкістю тягнуло із відчинених дверей, від замоклих стін, осліплих вікон, і усе те погнало мене далі у подорож трагічного проминання. Проминання те все ж можна стримати, або навіть повернути, і такою найвищою владою наділене писане слово. Свідчення віднаходимо у самих дійових осіб кохання «до самої смерті» і у численних свідоцтвах найближчої рідні Яблоновських і Фредрів, які поріднилися поміж собою.

Однак, історик повинен почати із біографій і цитат.

Софію з Яблоновських primo voto Скарбкова (народилася 10.V.1798) видали заміж за тогочасного «бізнесмена», великого мецената Львівського театру Станіслава Скарбка (нар. 1780), спритного (з «дуже чутливим носом») улюбленця жінок (особливо акторок!) Софія мала тоді 16 років, а її чоловік був на 18 років старшим. Заміжжя із Скарбком, яке більше скидалося на торговий контракт, було засадничо нещасливим, хоча старший чоловік, якого сучасники оскаржували у безплідності, засипав молоденьку дружину казковими подарунками.

З Александром Фредром Софія познайомилася через три роки після укладення шлюбу зі Скарбком. Александр був старшим на п’ять років. На розлучення зі Скарбком вони чекали 11 років, і коли вони його врешті домоглися, Александр мав 35 років, а Софія — 30, тобто, за тодішніми мірками, обоє були уже не молодими.

З довгих важких років очікування їм залишилось листування обох коханців, яке до їхньої пізньої старості зберігалося у львівській садибі на Хоронщизні. Це листування не було призначене для чужих очей, навіть для найближчої родини. На жаль, його спалили, про що розповіла онучка Марія Шембекова у своїй книжці спогадів «Niegdyś…» («Колись…»):

«Мій брат (Ян Александр Фредро)… шепнув мені на вухо, що бабуся і дідусь цілий вечір спалювали свою перед- і післяшлюбну кореспонденцію…

…Дорогі мої старенькі, мабуть, мали рацію, коли відважилися на такий болісний крок; на таких листах, писаних просто від серця до серця, жодне чуже око, навіть око рідних, коханих дітей, не повинно було спочити… Перед спаленням вони обоє плакали, перечитуючи ті листи…

Так не залишилося жодного листа із тих да¬леких часів їх багатолітньої любови».

Дуже шкода тих листів двох нещасливих, але вірних собі коханців, листів, надісланих таємно, у страху перед невсипним оком чуйної матері, графині Маріанни Яблоновської, ласої до Скарбкових грошей, і, за словами її доньки, «суворої аж до деспотизму».

Спалені на старості літ, ті листи, судячи із письменницького таланту Фредра і його майбутньої дружини, повинні були бути чудовими і гарячими у своїх взаємних любовних визнаннях. Це підтверджують — на жаль, опосередковано — листи Александра, який звірявся своїм сердечним приятелям із наполеонівських воєн і братам у цьому великому і трагічному, пережитому у романтичному стилі, почутті справжнього кохання, яке зовсім не було схоже на поетичні визнання його комедійних коханців.

Певною компенсацією за ті знищені листи можуть бути невеличкі поетичні твори Фредра, написані часто у стилі пам’яткових чи ліричних листів, які таїли — як у цитованому нижче мадригалі, написаному у 1820 р. — і адресата, і автора тих любовних рядків; це були послання, написані зовсім не у сентиментальному чи фривольно-романсовому стилі (як часто бувало у молодого Фредра), а на потребу магнетизму двох поєднаних сердець:

Мірою подолання перешкод, які стояли на шляху кохання, народжувалося домашнє (з дещо жартівливою пуентою) прагнення сімейного щастя, як у цитованому нижче уривку вірша Do Dominika N[etrebskiego], що включений до монологів Густава у «Ślubach panieńskich»

Але це значно пізніші прагнення, і щоби зрозуміти неймовірну еволюцію розпусного «Фредруся», нам треба повернутися на п’ять років назад.

Амур поцілив Фредра смертельної стрілою справжнього почуття, коли той тішився у променях слави капітана «з червоною стрічкою» і бавився у Львові донесхочу. В одному з листів (від 17 березня 1815 р.), він сповідається про свої забави колезі, полковнику Йозефові Ґрабовскому:

«У нас у Львові цього року дуже багато молоді, з-посеред якої найбільше було військових; я був як у доброму гарнізоні. День у день танцювалося на карнавалах, і я теж мусив, натягнувши атласні сподні, стрибати, як ошалілий. За такі неприємності я винагороджував себе на вечері, коли доброчинна комета [напій], вливаючись у горло, поволі розігрівала і зміцнювала кров, що застигла колись у таборах. О! трунку, люди повинні тобі ставити вівтар, бо на твоєму лоні забуваєш про тривоги нашого життя!

Нехай же та декларація, коханий Юзефе, промовить до твого серця, і прочитавши її, ковтни собі півдзбанка. Однієї вигоди мені тут бракувало, дупці якоїсь кругленької. Уяви собі, що сюди, до нас докотилася мода, аби навіть дами доброго виховання не приховували нічого тілесного, і ми, бідні грішники, або ризикуємо за п’ять ринських підхопити францу (венеричну хворобу. – Прим. пер.), або виприскувати свої набої попід муром. Знаючи твою приязнь, я певен, що ти пошкодуєш нас, бо ми опинилися у справді жахливому становищі».

Сторонній спостерігач Зигмунт Качковскі, свідок тогочасного львівського життя, згадує його, стилізуючи спогади під засмученого святенника:

«Тоді тут [у Львові] Фредри ходили на головах і де б ти не був, усюди натикався на Фредрів. Від них треба було ховатися, бо вони і з вівтаря тебе б зняли, а до того ще й такі вірші писали, що навіть старшим особам вуха від них в’янули» (Z.Kaczkowski / Mój pamiętnik z lat 1833-1843. Lwów 1899, S. 53).

Ще зо два квартали тривав той шал у львівських салонах з танцями до дев’ятої ранку. Про те свідчить і лист Фредра до Ігнація Конарского з 1817 року, увінчаний карнавальним віршиком:
«Того вечора ми не знали спочинку. Вальси, англези, мазури швидко змінювали один одного — і врешті подали вечерю. Усі дами сиділи, перед кожною вазон квітів, що тішило око. Мені хотілося написати на тих вазонах:

Тому то після вечері ми вальсували ще зо дві години. Врешті-решт ми танцювали до дев’ятої ранку».

Але ощадливий і господарний батько Александра припинив те фінансово-біологічне розтринькування сина. Він наказав йому замешкати і почати господарювати у сусідніх із Беньковою Вишнею Ятвягах, малоприбутковому фільварку, який би не дав змоги синові виїжджати на коштовні виправи до Львова. А якби він таки хотів там побувати, скажімо, на карнавалі, то змушений був би наповнити свій бюджет грошима … за шкурки убитих на полюванні лисів. Александр майже бідував у Ятвягах, «маючи на сніданок один келишок, на обід — другий, а на вечерю третій — із приятелем і слугою Єнджеєм» (J. 107). Під час полювань він потоваришував із чудовим мисливцем Казімєжем Яблонським — братом Софії Скарбкової, якому він присвятив один із свої поетичних листів. У його особі він здобув спільника і довірителя своїх сердечних справ.

Саме у час карнавалу 1817 р. він і запалав любов’ю до Софії з Яблоновських Скарбкової.

Він звіряється у тому вражаючому почутті Ігнацію Конарскому:

«Ти також напевне відчував і переживав той вогонь, який, при усіх його прикрощах, я вважаю щастям. Ти кохав і знаєш, як нас змінює пристрасть, але все ж, напевне, ніколи те почуття не опанувало тобою так раптово, як мною; твоє серце легше сприймає усілякі урази, моє ж — важче, і тому я не знаю ліку. Книжки, вірші — усе закидаю, цілого мене охопило кохання».

Цей лист, писаний у Львові 11 квітня 1817 р., напевне, під новим враженням від Софії, має особливу документальну цінність, яка, певною мірою, компенсує нам втрату листування обох закоханих, адже у ньому увиразнилося почуття Александра.

Наймолодшому брату Софії, Людвікові Яблонському, ми завдячуємо дещо саркастичною історією того кохання, яку варто тут навести:

«Під час якихось запуст Александр познайомився із моєю сестрою. … Пройшовши через розкішні салони, Александр потрапив до не менш розкішного будуару; в одній із своїх поем він увічнив той спогад двовіршем:

Зухвалець побився об заклад, що через шість місяців увінчає чоло Скарбка (наставить йому роги). Так легко йому тоді це видавалося. Хоча Скарбек, дуже високо цінуючи дружину, дарував їй велику свободу, але все ж суперечку Фредро програв, а краса, і, можливо, посаг тієї жінки спонукали його до уже инших планів. Знайшлися і безстрашні спільники. Моя братова Казімєжова, чистої води інтриганка, і Домінік Нетребскі…. Почали курсувати книжки із випадково підкресленими, але дуже відповідними і геніально розтлумаченими посередниками кавалками тексту, почали кружляти недомовлені слова, пів усміхи. Кілька років тривали послуги тих ретельних сватів (дякувати Богу, що мені не вирвалося инше слово), упродовж яких кожних кілька місяців з’являвся Александр. Мати, хоча і нічого не довідалася, але все ж дивилася на ті відвідини кривим оком, не полюбивши цілого роду ще й тому, що донька їхня Цецилія, сестра Александра, вийшовши заміж за Леона Яблоновського, прослизнула до нашого гнізда (у 1825 р.).

Минав рік за роком, а результатів зусиль не було, однак, злі духи сестри почали здогадуватися, що щось назріває. Вона нерідко була розгублена, часто їздила до Львова, де у кутовому кабінеті ксьондза Самуеля плакала біля його ніг. … Її гумор, вільний, веселий, хоча часто і порожній — чорнів (уже на ціле життя), і врешті вона стала зовсім на себе не схожа. Тоді жертву було визнано як достатньо підготовану і прийнято рішення пришвидшити вирішальну мить. Зазвичай, коли Скарбек виїжджав до Відня, він відвозив свою дружину до матері, у Любінь. За кілька днів Скарбек повинен був повернутися; було відомо, що він уже в дорозі, час був дуже дорогий, і тоді підпалили шнур. Пьотруся, молодесенька, але дуже спритна і досвідчена покоївка, повернувшись зі сповіді із розхристаним волоссям, залита сльозами, конвульсивно схлипуючи, упала до ніг здивованої пані, зізнаючись, що грішила із паном. Хоча з її боку це не було аж надто великим тягарем на сумлінні, адже блондиночка полюбляла випробовувати своїх благодійників, та все ж комедію вона відіграла майстерно. При активній співучасті довірителів відбулися перші розпачі. Надаремно мати радила відлупцювати грішницю, а перед чоловіком розіграти повне невідання. Сестра все ж вислала гінця за Ісидором Пєтрускім. Приятель Скарбка і знавець жіночого серця, він після короткої розмови визнав, що усе скінчено і того ж дня виїхав із сумною новиною назустріч Скарбкові. Той з болем у серці, але розуміючи, що жінка з таким характером після такого відкритого вибуху рішення не змінить, дав дозвіл на усе. Упродовж кількох днів відіслав їй те, що могло бути її власністю, і з великою шляхетністю усіма своїми силами долучився до процедури розлучення».

Яка ж чудова казуїстично-комедійна аргументація панує у тих спогадах Яблоновського! Вона не потребує коментарів, бо сама є достатньо красномовною.

Але повернімося назад і трохи розрідимо часово-просторову концентрацію подій, аби побачити самого Фредра, автора зіркової книги спогадів «Trzy po trzy».

Отже, Любінь. Саме сюди повернулася після подружньої сепарації молоденька Софія, чекаючи на розлучення.

Софія славилася «у львівському світі красою і цнотою». Великосвітського блиску вона набула у домі своєї тітки, каштелянші Маріанни Лянцкоронської. «Вона цитувала розмаїті оповідки про різних особистостей епохи Варшавського Князівства, декламувала навіть сучасні сатиричні віршики, що тоді курсували у столиці», чудово грала на фортепіано, а передусім — як підкреслюють усі сучасники — була прекрасною акторкою у «theatre do societe». Вона була «високого зросту, мала біле тіло, великі блакитні очі, світле волосся, чудову поставу».

Портрет Александра подає нам у своїх щоденниках Ксаверій Прека:

«Він нормального зросту, з подовгастим обличчям, прямим носом, з трохи скривленою перетинкою, мав вогненні чорні очі, рівні вуста і рудаве волосся, був струнким, знав французьку і німецьку мови, був дотепним, трохи ущипливим, був великим політиком, бешкетником, висміював инших, але водночас був шляхетним, і ніколи підлабузником».

Маймо на увазі, що цей портрет змальований митцем, художником-аматором і письменником.

Натомість швагро Александра, Людвік Яблоновський, який його недолюблював, подав такий уїдливий портрет:

«Будучи підлітком, я часто бачив його у брата, і на полюванні, на гнідому конику, у зеленій куртці, він мав тоді ще щось від військового і володів багатим зібранням приповідок, історій і спогадів з полкових часів. Кидаючи у чоловічому товаристві усього кілька слів, але завжди доречних і дотепних, він був завжди бажаним і приємним. При келиху він умів поглядом, пів усміхом, помахом руки зробити смішним чиєсь судження або поведінку….

Він був середнього зросту, але доброї тілобудови, рисами схожий на Дембінського, мав легко всіяне віспинками жовтувате обличчя, яке зраджувало його схильність до іпохондрії, очі мав сірі, білки теж жовтуваті, погляд неприємний, вуса рудуваті, коротко підстрижені, мав недобру усмішку, але добрі манери, хоча кожним своїм рухом давав взнаки, що трохи, як каже француз, позує. Його жарти часто були уїдливі, зазвичай прикрі для инших, вони смішили більше вимовою, аніж суттю, завжди були акцентовані поглядом, усмішкою і рухом руки. І ніколи його жарти не були такими легкими і невинними, як у його комедіях».

Про те, як часто Фредро відвідував прекрасний Любінь, не тільки у час своїх виїздів до Львова, свідчать його дуже лаконічні записи у господарських книгах, скажімо: «Виїжджаю до Любіня», «Повернувся із Любіня», «Учора приїхала С. (Софія Скарбкова) до Любіня». Таких записів стає більше, коли справа розлучення наближається до завершення, про що педантично занотовує господар 22 червня 1828 р.: «Їздив до Любіня. 23 повернувся до Львова»: «3 серпня поїхав до Львова. Справа С. (справа Скарбка щодо розлучення) рушила до Відня». Факт шлюбу, який врешті відбувся, також був занотований також дуже ощадливо: «6 nowembra (1828) я виїхав до Корчина, 9 узяв шлюб».

Дві нотатки із тих записок Фредра, викреслені два роки потому, мають для нас особливе значення: 2 лютого 1830 «померла у нашому домі (у Беньковій Вишні) мати моєї дружини». Отже, Маріанна Яблоновська все ж прийняла свого нелюбленого зятя, і не тільки формально, про що свідчить другий запис наступного дня: «Я повернувся зі Львові і Любіня, куди їздив у справі спадку матері моєї дружини». Пивниці бенькововишнянського двору збагатилися тоді любінськими винами.

Однак, повернімося до Любіня і подій, що трапилися раніше. Доволі легко було коханцям усамітнитися у розлогому палаці чи прилеглому парку у час, коли оддалік, у любінських купальнях із сірчаними водами аж роїлося від відпочивальників; поміж них були і брати Александра: Генрик і Северин, який хотів саме тут віднайти — як пише він у листі до Александра (7 червня 1814 р.) свою «force (силу) нижче паса, яка дещо ослабла під час стількох кампаній (наполеонівських)». А у наступному листі від 29 липня 1814 р. читаємо: «їдемо сьогодні або завтра до Любіня, там ми колись добре бавилися і гуляли, о п’ятій ранку йшли спати, а вставали тільки о дванадцятій». З дати цього листа можна зробити висновок, що Александр «гуляв» у Любіні ще перед своїм вступом до війська, маючи шістнадцять років!

Значно пізніше, у 1832 р., уже будучи чоловіком Софії, Александр приїжджав до Любіня лікувати свою подагру Тоді він також не уникав азартних ігор, що повнилися любовними зв’язками і парами. Після закінчення одного із купальних сезонів вісім пар «відпочивальників» — як нотує Яблоновський — «стали перед вівтарем». Мати Софії дуже неохоче спостерігала усе частіші відвідини, адже її цікавили головно гроші.

«Любінь тоді спливав золотом. Бідні будинки і купальні біля джерела коштували 4000 дукатів, бровар варив 3000 бочок пива. … Щонеділі власники броварні і ґуральні (а улітку і господар купальні разом із ними) заходили до каси із пачками банкнотів, у супроводі прислуги, що тягнула міхи срібла і міді». Процвітала там і инша гра, якої теж не без чорта стоси золота і срібла кочували зеленими столиками». У сезон кількість відпочивальників перевалювала за 500 осіб, не враховуючи їхню прислугу. «За ванну платили дванадцять крайцарів». У купальні відбувалися бали, концерти львівських оркестрів і театральні вистави для відпочивальників. «Поблизу купалень з’являлися так звані «панські будинки» із апартаментами для приїжджих гостей».

Прекрасний період процвітання Яблоновських і Любіня швидко минув. Уже у 1849 р. власником Любіня став Констант Бруніцкі (вихрещений юдей Брунштайн), згодом його син Адольф, який, будучи власником Любіня до 1939, загинув у Сибіру у 1941 р.

У часи залицяння Фредра до Софії статки її матері Маріанни Яблоновської, удови Йозефа, були неймовірними, а її палац — достоту великопанським. Мабуть, це імпонувало вразливому до краси схудлому господарю Ятвяг, що нидів на пагорбі у дерев’яному будиночку посеред лук, при шумі майже гірської річки Вишеньки, поблизу халуп українських селян і церкви, яку заступали від вітрів кілька дерев. Але навіть тоді, коли він господарював уже у Беньковій Вишні, куди після розлучення привіз свою дружину, стара садиба, збудована у скромному архітектурному стилі, не могла конкурувати із декоративно оздобленим палацом у Любіні, який був ніби створеним для любові і гучних забав.

Так було у часи панування матері Яблоновської у 1820-1830 роках. Тоді у казні Любіня лежали міхи срібла поміж «списів і бунчуків козацьких із Корсуня».

Існує також дещо пізніший опис товариського життя Любіня у 1832 р., зроблений Яблоновським після Листопадового повстання, коли він господарював у маєтку:

«Купальні були переповнені, там шаліли або наші, або учасники повстання, грали у карти від світанку до ночі, з ночі і до світанку гуляли, танцювали і любилися. Про купіль мало хто думав, на сон завжди бракувало часу, на обід також, щось перекушували поміж двома мазурками, дрімали, чекаючи на инший танець. … За третім виходом скидалися по дукату, отож щодня було щонайменше кілька десятків для потребуючих. Таку важку працю могли здолати тільки ті, хто пережив важку кампанію кілька місяців тому, але кожен хотів шаліти, а не мислити, і залишитися сам на сам із собою, бодай на мить, було великою прикрістю. Ми падали на ложе лише тоді, коли ноги уже не тримали. Після короткого сну ми зривалися, і не питаючи, яка година, бігли поміж люди, що було не важко, бо ночі повнилися людьми, якщо не у бальній залі, то при столиках «диявола». Я мешкав тоді за чверть милі від купалень; часом о 7 ранку я мав гостей, до обіду накривали на десять осіб, а снідало двадцять. Часом, коли у сутінках усе трохи стихало, а вистелені ліжка аж вабили білими обіймами, саме тоді ніби який біс вселявся: запалюються свічки, смажиться, вариться, печеться усе підряд, робиться морозиво, чай, бо було гуляння аж до світання. Падає дощ, повертатися важко, ноги уже не слухають, тоді розкидаються подушки по усіх покоях, застеляються канапи, крісла, софи, і замучені тіла і душі затихають на кілька хвилин. Моя дружина обливалася слізьми, прагнучи навести лад у цьому страшному безладі, бо її обурювали ті вакханалії.

Будинок із 26 кімнат був насправді казармою, де важко було віднайти спокійний куточок для домашніх».

Фредро ж у той час уже мешкав оддалік від тієї «Содоми» — у Беньковій Вишні.

Скорочено. Переклала Ірина Магдиш

* У якості ілюстрацій до статті використано фотографії із нашої галереї. На першому фото — фасад палацу барона Бруніцького (зараз ця будівля належить школі-інтернату), на другому — майданчик біля бальної зали у санаторії Великого Любеня.