Січ 28
Пісня в нашому житті
Пісня в житті нашої родини, а вона (родина) в нас дуже велика, слава Богу, була другим хлібом. І це без перебільшення. Наші батьки мали гарні голоси, особливо гарно співала мама. Її голос був сильний, високий. Тато вів партію низьким голосом. Коли вони з мамою починали співати разом, ми, діти, не могли не підтримати їх. Від них і нам передалися непогані голоси і пісенний слух.
Не пам’ятаю, щоб ми спеціально вивчали пісні, чи хтось нас вчив їх. Батьківські пісні ми, напевно, всмоктували з маминим молоком, яким мама кожного з нас годувала не менше, як до півторарічного віку. Розказували, як одному з нас, Богданові, було вже під три роки, після нього вже був і молодший на 2 роки брат, а Богдан (після того, як мама погодувала того молодшого) брав стільчик, ставав коло мами, вилазив на нього, хапав мамину цицю і так смоктав її, що сама мама, як кажуть у Любені, вмирала зі сміху.
Треба відзначити, що всі ми, а нас було в батьків семеро – три дочки і четверо синів – ніколи не сказали грубого слова і ніколи ніхто з нас не підвищив голосу на батьків. Зверталися ми до них тільки на «ви». Не те, що деякі нинішні діти. Ми з жінкою були випадковими свідками, коли 4-річний син обзивав свою маму такою жахливою лайкою тільки за те, що вона, бідна, забула купити йому обіцяні кульки, оту страшну «хімію». І це було в сім’ї вчителів.
Але я трохи відступив від теми. Якось воно само собою прийшло на думку, бо, фактично, життя не є одноманітним: часом горби, а часом ями…
Так от, скільки себе пам’ятаю (як в тій пісні ансамблю «Ватра») ми завжди співали: і в роботі, і після роботи, і в будень і тим більше в свята.
Батьки наші знали дуже багато пісень, а ми ще більше. Бо ми вже більше їздили по світу і кожен привозив якісь нові пісні, які десь далеко співають українці.
І вже коли ми всі зібрались за столом — хату розпирало від співу.
Перші співи я почув в кінці 40-х років. Наша старша сестра з 1928 року народження (ми решта починалися з 1940 р. і молодші — кожні 2 роки). У суботу ввечері або в неділю після церкви до неї приходили друзі на вечорниці. Було їх по восьмеро-десятеро. Хтось приносив свого вина, а хтось навіть якусь півлітру продукції гуральні, і починалася забава. Спочатку говорили, жартували, а потім починали співати. Вікна в хаті завжди були щільно завішені, щоби з двору не було видно, що робиться в хаті: облавники в ті часи нишпорили по селі, шукаючи «бандитів». Співали хлопці і дівчата тільки в півголоса. Але молодь є молодь — нераз хтось один підвищить голос (не міг втримати емоцій), а решта за ним… Тоді мама виходила з ванькеру (кухня) і казала: «Діти, стримайтесі, бо недалеко до біди». Молодь стримувалася на деякий час, а далі знов за своє. Нераз на другий день хтось з «лояльних» облавників (бо були серед тих наїзників і хлопці з Великої України, які приязно ставилися до нас) питав: «Що там вчора в тебе, Катю, було, що ви всі так співали. Я ледве стримав своїх, щоб не вдерлися до хати. Будьте обережні».
Ми слухали ті пісні з відкритими писками і так засинали.
Пізніше, в п’ятдесяті роки, ми багато співали на полі, під час обробки колгоспних буряків. Кожна господиня хати була «нагороджена» пів або цілою ланкою цукрового буряка. Ми чомусь мали переважно півланки до обробляння. Напевно тому, що тато працював у колгоспі ветеринаром, а був він винятковим спеціалістом у тій справі. За Польщі він закінчив 2-річний курс ветеринарії. Уже понад тридцять років, як тато помер, а старші люди дотепер згадують його добрим словом.
Ну, то мама вранці, відправляючи нас чотирьох до школи, казала: «Діти, я зара піду на бураки, а ви, як прийдете зі школи, беріт сапки і виходіт до мене». Після школи, пополуднувавши чим було, ми всі разом йшли на підмогу мамі. Але ж мама тішилася, коли ми приходили! А ми відразу попереджували її: «Мені, мамо, треба назавтра багато уроків робити. То я або буду робити бураки до вечора, і не піду завтра до школи, або пустіт мене додому в сьомі годині».
Мама звичайно відповідала: «Як маєш багато вчитисі, то підеш скорше».
І ми ставали до роботи. Гнали один поперед другого — ми на колінах, а мама хильци. Вона стримувала нас, щоби не гнали, а добре обробляли бурачок. Потім починала співати, а ми за нею. Нераз мама глибоко переживала пісню і пояснювала нам, що означає і як треба розуміти той чи інший стовпчик.
Багато співали ми також коли пасли корів. Нас, пастухів, завжди було 8-10. Відразу за селом ми збирали всіх корів докупи, а потім гнали їх на пастівник. На дорозі ми починали співати. Гнали корів повільно і поки пригнали їх на місце, заспівали 3-4 пісні. Співали різних пісень — і українських, і російських. Російських пісень ми вчилися від курортників. Часто до нас приходили фронтовики-інваліди. Хто без руки, хто без ноги. Були серед них серйозні люди, а були і звичайні «матюгальники», як ми казали. Вони розказували нам, як то було на війні, які жахи вони пережили. І кожний з них говорив, що, якби не горілка, яку їм щедро давали перед боєм, то вони б нізащо не витримали такого пекла. Всі розповіді закінчувалися піснею.
Треба сказати, що школа в ті часи також долучалася до заохочування дітей до пісні. Наскільки пам’ятаю, кожної суботи останнім уроком в нас були «співи». На співах дітей вчили музичної грамоти і самого співання. Там готувалися кадри для шкільного хору, а потім і для сільського.
Взагалі, люди тоді співали дуже багато. У суботу і в неділю ввечері на головній вулиці села, «Бродвей», як ми її ще називали, гуляла молодь і так виспівувала, що любо було слухати. Старші люди, сидячи на лавках, які були майже перед кожною хатою, любувалися і відразу впізнавали голоси своїх нащадків.
Співали люди багато і гарно. Не співали хіба в піст. Ну і, звичайно, в піст не танцювали. Під кінець посту молодь рахувала кожний день. І вже в перший день після закінчення посту життя в селі оживало. В курорті на танцях в цей час появлялися любителі танців, що, до речі, тішило і курортників. Деколи сільська молодь порушувала засади посту. Це стосується Нового року. На Новий рік в курортному клубі завжди організовували карнавали, програма яких була особливою. І тому кожен хотів потрапити туди і забавитися. Але гріх за порушення посту розділяли з ними їхні батьки. Без дозволу батьків рідко хто наважувався робити такий крок. Не знаю, як в інших було, але після довгих вмовлянь мами (бо тато не брав особливої участі в цьому), вона говорила: «Ну йдіт, але памітайте, що на сповіді в церкві ви мусите згадати про свій гріх».
А як нарід забавлявся на весіллях, хрестинах, заручинах! Тоді ще в моді були гарні заручини. На весілля старостами обирали мужчин поважних і особливо співучих. Бо ж треба було забавляти гостей. Якщо весілля сподобалося гостям, то, переважно, завдяки старостам, яких було не менше, як двоє на весіллі. Вони самі керували забавою: слідкували за «навантаженням» столів і, особливо за тим, щоб за столом не було сумних гостей. Старости на свій розсуд починали веселити весілля і такий настрій підтримували до кінця.
Не було такого випадку, як зараз буває часто, щоби гості почали співати пісню і не закінчили повністю. А пісні, крім народних, загальновідомих, були, звичайно, ще й адресовані до дружок, дружбів, свашок, старостів, гостей. Через певний проміжок часу гості згадували про молодят. Нераз співалося таких «масних» пісень, що молодята червоніли з сорому.
Під кінець весілля, за ініціативою старости, всі, хто був на весіллі, співали «Многая літа». Спочатку побажання призначалися для молодят, а потім для батьків, гостей. На сам кінець «Многая літа» звучали для господині і її помічників, якщо, звичайно, частунки смакували гостям.
Якщо забава була вдалою, то багато співаків на другий день спілкувалися на міґи, бо скільки горло може витримати такого насилля?
Якщо перед вечором десь в селі лунали голосні співи, то це була ознака того, що в забудовників наступив певний поважний момент в будівництві: закінчення фундаменту, стін, або й «квітка» — зведення даху.
Тепер вже так не будують, як колись, а тим більше й не співають. А шкода!
Найбільше село співало під час найвеселіших свят — Різдва Христового. Починаючи зі Святого Вечора, чотири дні село виспівувало різними голосами. Яких тільки колядок не чулося. Десь до 1960 року на вулиці досить рідко чулися співи: дуже вже сильним був тиск влади. За вказівкою «зверху» по Любені чергували групи вчителів на чолі з міліціонером, які ретельно слідкували за тим, щоби молодь і діти не ходили по вулиці і не колядували. Були випадки навіть сутичок між вертепами і тими групами.
По закінченні Різдва не одних батьків викликали до сільради і там робили їм «вливання» або й штрафи за «порушення громадського порядку» їхніми нащадками. Але життя продовжувалося і люди далі веселилися і співали.
Люди сім’ями ходили і відвідували свою ближчу і дальшу родину, вітаючи зі святами, колядуючи.
Дуже приємним і цікавим був Щедрий Вечір, 18 січня. Якщо на Різдво коляда співалася на славу маленького Ісуса, його мами Пресвятої Марії, Бога, то на Щедрий Вечір щедрівки мали іменний характер. Кожна щедрівка призначалася для окремого члена родини: для господаря, господині, дітей. Тому до щедрування ми готувалися заздалегідь. Кожен намагався розшукати і вивчити гарну, і, головне, нову щедрівку, яка ще не звучала в Любені. Особливо приємно було їздити під час різдвяних свят автобусами і поїздами. Аби хтось один почав колядувати — всі пасажири підтримували і автобус ставав єдиним цілим. Всі колядки гарні, але ті, яких співали жителі сіл Рудківського напрямку, були дуже гарними.
Новий «вибух» веселощів і співів наступав після Великодня. За час Великого посту нарід встиг скучити за піснею і починаючи з Великодної неділі кожного вечора в Любені лунали гаївки. Біля церкви на моріжку (зеленій травичці) молодь віком приблизно до 30 років, вкупі з дітьми виводили чудесні хороводи з різноманітними забавами. Рух був, як у вулику.
Навчившись коло церкви, ми, діти, переносили всі ті гаївки на відповідні для таких забав подвір’я.
Зрозуміло, що до середини 60-х років Любінь ще не був настільки забудований. Подвір’я були просторими і ми, час від часу міняючи їх, співали і забавлялися до пізнього вечора.
І, що характерно, я не пам’ятаю, щоби хтось з хлопців, а тим більше з дівчат були напідпитку. Якось і в голову не закрадалася думка вжити чогось «міцного». Хоча, звертаючи увагу на функціонування в селі ґуральні, вживки не бракувало.
Зараз в селищі, в якому проживає понад 4 тис. жителів, є три церкви, біля котрих, на жаль, від 1991 р. жодного разу не було гаївок. Може, причина в тому, що за незалежної України ніхто вже не ганяє дітей від церкви і ніхто не викликає батьків до школи за «порушення громадського порядку» їхніми нащадками.
У селищі зараз проживає, напевно, половина «приїжджих» і, за логікою, повинно бути цікавіше життя в ньому. А воно чомусь усе навпаки. Сучасний нарід зі шкіри лізе, щоби похизуватися більшою хатою, вишуканішим парканом, одягом, приховуючи за цим змарнілу душу свою.
Записано від Славка
Коментарів немає
Залиште коментар