У 1949 р. в Любені «організовували» колгосп, який назвали іменем революції — XVII-річчя Жовтня.

Страшне свавілля тоді чинилося. Те «добровільне» об’єднання селян у колгосп виглядало жахливо. Добровільно вступали до колгоспу, в основному, прибульці з інших регіонів. Одними з перших були лемки. Їхнє рішення про вступ до колгоспу мало об’єктивні підстави. З одного боку, життя закинуло їх до Любеня без грошей і маєтків, втрачених у трагічних обставинах. А з іншого, колгосп обіцяв їм золоті гори. І, фактично, іншого виходу в них не було. Натомість, місцевий люд був шокований безцеремонністю совєтів. Зрозуміло, що головою колгоспу призначили москаля («свого»), який зеленого поняття не мав у сільському господарстві. Зате ретельно виконував «накреслення компартії». Хочу тут відразу застерегти, щоб не виникало жодних непорозумінь, що слово «москаль» не вживаю тут у негативній конотації, і воно не є рівнозначне слову «росіянин». Маю на увазі людину, яка не має своєї визначеної вітчизни, своє визначеної рідної мови, тобто, без коріння.

Заяви на вступ до колгоспу «вибивали» різними методами. Найбільш безвідмовно діяв на людей страх перед засланням на Сибір. З іншого боку, агітатори переконували людей, яким чудовим буде їхнє життя в тому колгоспі. Нащо тобі, казали, самому мучитися на тому полі? Діти не могли допомагати, бо був загальний шкільний обов’язок, що, зрештою, було єдиним позитивом совєцької влади. Потім називали космічні цифри, якими доводили, наскільки гарні урожаї отримують господарства на Східній Україні. Потім зачитували список тих, хто вже вступив до колгоспу. Серед названих обов’язково були поважані в селі люди. Їх агітатори намагалися першими затягнути до колгоспу. А на кого і такі методи не діяли, — в хід ішов триповерховий мат і запевнення, що все майно «і так забєрьом, а ти патопаєш в Сібірь вмєстє са сваім вивадком». Що бідному, беззахисному чоловікові було робити? Писав заяву і зціпивши зуби зі сльозами на очах ішов «добровільно» до колгоспу.

Після таких відвідин «кантори» чоловік біг додому, якщо мав добру поміч, то за одну ніч розбирав стодолу, бо назавтра вже приходили активісти переписувати до колгоспу все його майно: господарські будівлі, худобу, інвентар. Пам’ятаю, як тато і сусіди нераз говорили: «Видів свою корову (коня) на стайні. Господи, яка вона бідна там!» Ходили навіть до стайні і самі підгодовували своїх вихованців. Можна собі тільки уявити, що творилося тоді в душах людей.

Ну, а про землю мова була коротка. Питали тільки про те, скільки морґів мала людина у своєму володінні і все. Це для того, щоби підрахувати і відзвітувати, якою площею володіє колгосп.

Кожного року навесні людям виділяли по 10-15 арів землі для «ведення приватного господарства». А виділяли лише після того, як колгоспні поля були повністю засаджені і засіяні. Бо ж садилося і сіялося в перші роки вручну — дідівськими методами. І, щоб робочий люд не відволікався на «свої» ділянки під час посівної, на той час ніхто навіть не знав, де буде його наділ земельки. Тобто, кожного року ти мав поле в іншому місці.

Чи можна уявити собі душевний стан наших батьків і дідів у ті часи? Працюючи цілий рік на своїй-чужій землі, оббивали восени пороги «кантори», або хати бригадира своєї бригади (всі члени артілі були приписані до певної бригади), щоби йому дозволили виписати «метер» (центнер) чи два якогось зерна. Бо зі «своєї» ділянки збиралося тільки картоплю.

Зарплати, як такої, десь до кінця 50-их років у колгоспі взагалі не нараховували. Люди працювали в колгоспі цілий рік (бо і взимку була робота на тоці, у стайні) і мали нарахованих якихось 100, а в кращому випадку 200 трудоднів. Нераз бувало так, що в кінці року колгоспник ще був щось винен колгоспові.

До речі, треба наголосити, що бригадири «обиралися» шляхом тих же «вільних» виборів. Сказали, що Кондзьола буде бригадиром і «нє рассуждать!» — голосуй!

Найдовговічнішими бригадирами в Любені були Йосип Кондзьола, якого люди називали не інакше, як «стрик», і Орлік, якого прозивали «Миронцьо».

Бригадир для колгоспників був першою особою: він і керував, і заставляв, і розподіляв (наприклад, коли і кому дати коні для обробки «своєї» землі і т.д.), і захисником чи, навпаки, перед головою був. Так що з бригадиром треба було бути чемним. А ті (бригадири), у свою чергу, людей мали за віхоть, як у нас говорять. Нераз бригадири так ганебно і страшно кляли, що дивним було, хто і де їх виховував, і чи виховував взагалі. Недарма люди говорили — хочеш пізнати людину — посади її в керівне крісло, дай йому владу до рук.

Треба сказати, що до тих пір, доки в колгоспі працювали тільки наші батьки, послух був несамовитий. А от коли прийшло молоде покоління, то хлопці почали дебатувати. Було навіть таке, що голову колгоспу нераз тлумили. Особливо непокірними були хлопці з Кінця (див. текст про історичне районування Любеня), 1939-43 р.р. народження. Федір Пронько, який головував у кінці 50-их — на початку 60-их років, часто ходив із синяками, які, за його словами, він зробив собі, падаючи через крісло вночі.

Після Пронька головою колгоспу поставили Дмитра Бризіцького, переселенця з території теперішньої Польщі. Він був головою аж до розпаду СРСР. Тобто, головував понад 30 років у колгоспі і був паном-богом у селі. Тлумив колгоспників направо і наліво. Але ті, у свою чергу, хвалили його. Бо, хоч гамселив їх чи то за крадіжки, чи за невиконання роботи, але нікого не посадив до «гарешту».

Записано від Славка