Сер 4
Футбол в Любені Великому
Написати про футбол у Любені той єдиний абзац, що є у попередній статті, це значить не написати нічого. Ні, це значить — зневажити такий важливий шмат культурного, спортивного і господарського життя, який КОЛИСЬ БУВ у Любені.
Як я вже згадував, футбол був у нас почесним спортивним щонедільним заходом.
Однієї неділі хлопці грали вдома. І тоді їхні діти, дружини, брати, сестри, тати, мами, дзядзі, бабці, вуйки, цьоці, шваґри, свати, похресники, похресниці, хресні, колєґи, коліжанки, коханки і вся решта найближча родина, яку тільки можна собі уявити, вбирали найкращі сукенки, сподні, кошулі з ґестками, штанці (труси на довгий рукав), майтки, райтки, калісони, станики (бюстгальтери), камізельки, вунучі, взували (залежно від погоди) бурки, анґліки, румунки, фільцаки, кальоші, наверха закладали маринарки, вітрівки або що іншого, на голову натягали незмінну шєпку… і йшли на стадіон. Заради справедливості зазначу, що, часом, якщо хтось зі згаданої родини не чувся в неділю задобре, щоби йти до церкви, то відмазок, щоби не йти на стадіон, навіть ніхто не думав шукати.
На стадіоні, звичайно, хлопці грали у футбол. І грали дуже добре. А як не грали дуже добре, то були обзивані, а часом навіть діставали в писок. Від самих своїх. Бо треба було грати, а не йно бігати по стадіоні!
Зате вболівальники мали до полагодження під час матчу багато справ. По-перше, треба було слідкувати за ходом поєдинку, щоби знати головні цікаві моменти зустрічі і, бажано, рахунок на кінець матчу, щоби на завтра мати що обговорювати з однокласниками, одногрупниками, співробітниками чи на лавці з сусідами. По-друге, на стадіон йшлося, щоби зустрітися з родиною, знайомими, коханими і т.д. По-третє, оскільки вбиралося на себе найновіші речі (не будемо тут знову їх перераховувати), то на стадіон йшлося ще й для того, щоби себе показати і на інших подивитися. І дурниця, що після повернення додому закидалося в найдальший кут проклєті нові мешти, які натиснули, як холєра, або босоніжки, які натерли до крові, щоби не бачити їх до наступної неділі. По-третє, похід на стадіон незмінно закінчувався пивом в Чайній, де обговорювалося якраз ті результати матчу, про які згадувалося вище. До полагодження на стадіоні кожен вболівальник, крім названих вище, мав ряд своїх справ, які вирішував в індивідуальному порядку.
Наступної неділі наші грали на виїзді. Тоді збиралися найближчі колєґи футболістів, не забагато, щоби помістилися в колгоспний «шараповський» автобус, або інший транспортний засіб, визначений до перевезення групи підтримки до села, з яким наші грали. Зазвичай, на виїзді наші програвали. Причиною того була, безумовно, відсутність моральної підтримки з боку значної кількості своїх вболівальників. Але не про це мова. То був тільки коротенький вступ.
Пам’ятаю один матч, коли дійшло до бійки, в якій брали участь і гравці, і вболівальники. Відбувався матч із льотчиками з Судової Вишні. Як розказує тодішній нападаючий нашої команди Степан Горностай на прізвисько «Бебко», матчі з «летунами» завжди були дуже принциповими. Тут, в Любені, завжди вигравали господарі.
Так було і в тому матчі. «На брамці» стояв тоді Михайло Дейнека (Савка). Гра вже наближалася до кінця, рахунок був на нашу користь, але «летуни» напирали. І от, біля нашої брамки зробилася «купа мала». Коли суддя порозпихав гравців, на траві залишився лежати Савка. Підняли його, а в нього обличчя залите кров’ю, в руці Місько тримає три зуби, а в ногах бальон. Ото був брамкар! Ну і тоді почалися баталії. Не одному кров пішла носом, але героєм, звичайно, був Савка, бо обміняв власні зуби на перемогу.
Такі ж запеклі матчі точилися і на новому грищі, яке тепер називають стадіоном. А побудував його колгосп десь у середині 50-их років. Головою тоді був Євдокименко — дуже любив футбол. Збудували стадіон біля санаторію. Великих витрат колгосп не поніс, бо бульдозер і два вальці (котки) орендували у Черлянах (мається на увазі військова частина). Десь за два тижні від початку робіт грище було рівненьким, як стіл. Колгосп засівав траву, а вже бігові доріжки, ями для стрибків у довжину і висоту, висадка дерев були у віданні школи. Великим ентузіастом справи будівництва стадіону був тодішній «воєнрук» школи Петро Борисович Фіалко. Він цілими днями проводив разом із нами «окультурення» стадіону. Як тільки в якомусь класі був урок фізкультури, він приходив і так добродушно командував: «А ну, сикуни, йдем займатися благородною справою!» Ми з задоволенням робили ту благородну справу, бо бачили гарні результати нашої роботи.
Тепер мало що залишилося від тих дерев, які ми посадили. Що могли – позрізали. Але жодного кущика після нас ніхто не посадив. І бігових доріжок ніхто не відновлює, та й по ямах для стрибків уже давно сліду нема. Та і сам футбол вже занепадає.
Але тут не про це, тобто, не тільки про це. Розквіт любінського футболу припадав на 60-ті роки. Тоді наша команда грала «на область» і здобувала багато різних кубків обласного рівня.
Тут, на новому стадіоні продовжували ще грати за Любінь і Савка, і Бебко, і Макар (Михайло Труш). До речі, двоє його синів пізніше також грали за нашу команду. Особливо «технічним» був Ігор, молодший із братів. Треба згадати і дуже хорошого захисника з 50-их років Лєнту (Григорія Сярого). Таким же добрим у грі був Петро Дмитрасевич. До речі, в команді 50-их років грало троє братів Дмитрасевичів (Шевцьових) — Петро, Михайло і Ярослав, який з 1959 р. (якщо не помиляюся) почав грати за Львівський СКА. Він і нині, коли вже сімдесятка «на карці», не пориває з футболом — тренує підлітків для «Карпат». Вболівальники зі стажем дотепер згадують, як гарно грав Славко.
У 50-60-их роках ХХ ст. в любінській команді грали родинами. Я вже згадував родину Дмитрасевичів. Було ще двоє братів Кристиняків — Василь і Йосип, Труші — Славко і Ігор, Бублики — Іван, Богдан, Зеник і Славко, Очерклевичі — Василь і Петро, Ціпори — Роман, Степан і Збишко, Бобеляки (Булі) — Михайло.
Тут, на новому стадіоні, зародилася дуже цікава традиція, про яку тільки натяком згадано у попередній розповіді.
Відразу через вуличку від стадіону був (та й зараз ще росте) Фіцьків сад. До речі, в ньому були добірні яблука і грушки. Були і тоді, у 50-их роках, «куплені» судді, які підсуджували тій чи іншій команді. Тоді ще не було у вжитку слова «корупція». Казали просто: суддя куплений. Не пам’ятаю, хто з суддів першим втікав до того Фіцькового саду після своєї «помилки», через яку Любінь програв, але надалі він вже добре знав, що після першого викрику «Сендзя – кальош!» його вже не омине перспектива пробувати сховатися між деревами в тому славнозвісному саді. Інстинктивно людина, яка того району Любеня не знала, втікала до Фіцькового саду в надії сховатися від нападників між деревами та кущами порічок, але не знала, що виходу з того саду нема.
Якби то на нинішні часи, то після таких випадків стадіон був би дискваліфікований на якийсь час, а тоді керівництво тільки казало: «ну, що ж… Напевно, завинив…»
Найголовніше — в футбол грали мешканці всіх мікрорайонів Любеня, а це значить, що спорт любили всі мешканці селища! На жаль, зараз на полі не видно такого азарту, такої самовідданої гри, того запеклого бажання — виграти! Вболівальники, в більшості, ходять на футбол, щоби перекинути чарчину-другу (бо тут же, на стадіоні продають), трохи покричати, поматюкатися, і це все.
У 1990 р. при Великолюбінській селищній раді, за ініціативою шкільного вчителя фізкультури Віктора Фариняка було створено дві групи хлопчиків від 10 років. Тренували їх двоє випускників Львівського інституту фізкультури — Орест Бублик і Петро Борецький. Приємно було дивитися, як 30-40 хлопчаків бігали і «лупили» того м’яча. І чомусь була впевненість, що футбол у Любені не пропаде, а розвинеться на ще вищому рівні, ніж був у 50-60-их роках. На жаль, тодішній голова селищної ради, який і сам колись грав у футбол, скасував посади тренерів, і на сьогодні маєм те, що маєм.
Хоча, коли подивлюся, як неділями стадіон обставлений довкола автомобілями, як хлопці (хм, а тим хлопцям вже по сороківці!) за власним бажанням і у свій вільний час збирають молодших і пробують прищепити їм любов до тієї гри, то закрадається в мене думка: армія занепадає, бо мусить перетворитися у професійну, то, може, і футбол в нашому Любені почне відроджуватися і за пару років у нас буде команда сильніша, ніж будь-коли? Кажуть, що найчорніша ніч перед світанком…
Але про це вже вам писати. Я тільки розказую, як було в наші молоді роки. А ви, певно, знаєте, що у молодості все краще, яскравіше і цікавіше…
Записано від Славка
Коментарів: 6
Залиште коментар
Той самий Славко Дмитрасевич тепер щороку привозить молодих футболістів школи “Карпат” на тренувальний збір до Любеня!
Diakuju za taki myli i tepli spogady. Mij tato i stryjek takoz graly w futbol. Jak mylo pobaczyty Jich – grawciw komandy Lubin na prystarili fotografii. Serdeczne witannia.
читається класно)))
Не дарма сказано в цій статті про футбол “який КОЛИСЬ БУВ у Любені”. Все розвалено “до ручки”. Почала навіть формуватися друга команда з молодих, до 20 років, футболістів. Може ці хлопці щось змінять…
любінь сьогодні програє 5-1
братковичі сила