Лип 31
Культурне і господарське життя Любеня у ХХ столітті
Згадую також культурне і господарське життя в Любені від половини ХХ століття до наших днів. А визначалося воно наявністю певних підприємств чи організацій у тому чи іншому мікрорайоні Любеня.
У Кінці був Фільварок (колгосп) і Ґуральня (спиртзавод). Власне вони і створювали той специфічний мікроклімат жителів. Ґуральня була причиною наявності підвищеної кількості пияків у тому мікрорайоні. То були моцні пияки — шпірт пили, як воду.
Ходили чутки, що в тому чи іншому хлопові займився шпірт, і тоді єдиним спасінням того бідаки була жінка. Вона присідала над чоловіком і (хотіла — не хотіла) гасила вогонь, справляючи природну потребу. Якщо давно не ходила за стодолу, то хлоп був врятований. А я! А я! Бігме — не брешу! Я йно вповідаю то, шо чув.
Але не подумайте, що в Кінці жили якісь харлаки. Нарід з Кінцє був дуже працьовитий і, звичайно, фізично міцний.
Не знаю, коли вони лягали спати, але вставали вдосвіта — треба було обійти худобу, згодувати їй залишену звечора брагу (яка була найголовнішим кормом для худоби) і летіти (значить, бігти) займати чергу — хто з відрами на коромислі, хто з пахтарками (бідонами різної ємності) на ґаляресах (тачках), візках різної конструкції, переважно, власного виробництва.
Надворі було ще темно, а люди, як мурахи, снували туди-сюди. Хтось в один бік з порожньою тарою, а хтось уже назад із наповненими посудинами. Пам’ятаю розповідь одного водія ранкового автобуса. Він згадував, як вперше їхав через Любінь на Львів, а було то взимку. Сніг довкола глибочезний лежить, дорога засипана… Переїхав уже майже ціле село, аж тут дивиться — з темноти перед фари починають виринати люди… купа людей… І кожен тягне санки або візки на колесах від дитячих візочків. На санках стоять баньки, а з них парує. Шофер думав, що потрапив на той світ або втратив свідомість і це все йому здається. Ну, можна собі уявити, що він у той момент відчував, особливо, якщо навіть не здогадувався, що таке брага і для чого її треба тягати зі спиртзаводу додому. Коли ж довідався, то довго сміявся і казав, що Бог його беріг, бо він не одружився з дівчиною з Любеня. «Тут зятеві рік за два рахується. Теща зранку будить, дві баньки в зуби — вали по брагу!»
Ще й нині можна спостерігати подібне явище в Кінці. Воно, звичайно, не таке жахливе, як колись, все-таки наука і техніка рухаються вперед, візки вдосконалюються, але щось подібне є.
Коли в ті часи «кєровнік» відкривав браму, щоби почати відпуск браги, моментально робився такий шалений рух, що треба було добре орієнтуватися і триматися на ногах. В одну мить ти міг опинитися на землі, під ногами в тієї страшної, сконцентрованої тільки на доступі до браги, юрби. Брагу, в основному, черпали з ями різними способами. Одні чіпляли відро до гачка коромисла, інші конструювали різного виду «кулі», щоби легше і, головне, швидше зачерпнути браги. Не одна людина викупалася в тій ямі. Мала біда, коли температура браги в ямі була невисокою. А були випадки, коли з потерпілого здирали одяг разом зі шкірою. Людина живцем варилася в тій ямі. Огорожа ями була чисто символічною і тому не витримувала тієї людської навали.
Незважаючи навіть на смертельні випадки, люди і надалі не дотримувалися техніки безпеки, а один поперед другого пхалися до заповітної браги.
Коло Лазєнок нарід жив за зовсім іншими мірками. Тут молодь, силою об’єктивних причин, прилучалася більше до культурного життя, довідувалася, як люди маються поза кордонами Любеня, області і навіть України. Усе це — через спілкування з курортниками (відпочиваючими в санаторії).
Особливо тісні зв’язки з прибульцями підтримували молоді здорові хлопці. Питаєте, чому? А що в санаторії лікували? Крім опорно-рухової системи? За даними фахівців, добрі результати давало також лікування різних «жіночих» проблем, у тому числі й безпліддя. А для закріплення тих добрих результатів була своя технологія. Після застосування ліків, процедур та іншого, треба було переконатися, чи той лікувальний комплекс подіяв. І тут вже, хочеш — не хочеш (а більше хочеш) до комплексу лікувальних заходів включалася люблінська кавалєрка. Не одна пізніше писала листи з подякою за сина чи дочку…
Буквально вся молодь Лазєнок уміла плавати і танцювати. Причому, танцювали різні танці. Якщо в Кінці або на Тамтій стороні танцювали виключно польку або «шуфляду», то тут, у Лазєнках, танцювали вальс, фокстрот, танго (вміли всі поголовно!), а значна частина молоді вміли танцювати краков’як, падеграс, чарльстон.
На місці теперішнього шостого корпусу санаторію колись був танцювальний майданчик (танцплощадка, як її називали курортники, та й ми…). На тій танцплощадці культура (культмасовик санаторію) щодня безкоштовно проводив навчання танців. То як, скажіть, «лазєнкові легуники» могли пропустити таку нагоду? Спробував би ти прийти на танці і не вміти вальса… Жодна дівчина, місцева чи курортниця, не пішла би з тобою до танцю. Ще й би зганьбився перед усім чесним народом.
Танці — то була чи не єдина культурна розвага молоді за совєцьких часів.
Ага! Ще був спорт. Нерідко на лікування приїжджали також спортсмени-професіонали, які з задоволенням ділилися досвідом із місцевою молоддю. Були в курорті, у четвертому корпусі більярдні і тенісні столи. Година гри в більярд коштувала 50 копійок після 1961 р., а до того — 5 рублів. У теніс можна було пограти безкоштовно. Грали «на висадку». Тобто, програв — вискакуй! І не важливо було, хто ти — курортник чи місцевий.
Цікаво би тепер влаштувати конкурс на відшукання того, хто вміє танцювати вальса. Скоріше за все, конкурс називався би «днем з вогнем» або «голка в копиці». А, може, я помиляюся… Добре було б! А як багато молоді і дітей вміє плавати? А більярд… Що з Любенем робиться?
Ще згадуються зими. Але ж то були зими! Як у кінці листопада — в грудні випадав сніг, то так і лежав кучугурами до березня, а навіть до початку квітня. А які морози були! Кожного року в кінці лютого починали різати лід для холодильника, який будувала Чайна. П’ятеро-шестеро чоловіків брали інструменти — сокири, пили, гаки — і виходили на стави, річку або басейн. Лід розчищали, розміряли його на прямокутники і різали. Часом, товщина леду була до пів метра. Розміри холодильника були, приблизно, 6 на 12 метрів. Холодильник будували з тих вирізаних блоків леду, а зверху засипали його тирсою і стружкою шаром не менше 60-70 см. Такий «холодильник» служив безвідказно до вересня-жовтня місяця. Уявляєте, яка була економія електроенергії! Але ж яка вигода! Тепер немає ні такого леду, ані майстрів, щоби збудувати диво-холодильник.
Що стосується плавання, то одним із найпопулярніших місць для плавання був басейн. Тут можна було не тільки культурно поплавати, але й поскакати з дошки (вишки), яка виступала на висоті двох метрів над водою. Басейн був гарний, обгороджений. На його території були душові кабіни, де можна було помитися після купання. Взимку басейн перетворювався на хокейний майданчик. Ключки хлопці робили самі з чого попало: з молодого дуба, ясена, берези. З усього, що потрапило під руку — аби у відповідному місці було загнутим. Шайбу також брали з чого-небудь. Часом вирізали з дерева, а часом брали консервну банку. Взимку пильної роботи не було, тому хлопці могли по цілих днях пропадати на басейні, забуваючи навіть про обід. Але ж то були баталії!
Не можна обійти увагою таке визначне (колись) явище в Любені, як футбол. Був він у нас у дуже великій повазі. Пам’ятаю перше «грище» на Болоню, коло Каміньки. Було це десь 1940-1945 р.р.
Матчі відбувалися тільки по неділях. Пополуднувавши після повернення з церкви, вболівальники сходилися на Болоню, довкола грища. На футбол приходили всі: і старі, й малі; і жінки, і чоловіки. На полі завжди точилася запекла боротьба, тому вболівальники завжди гаряче і голосно підтримували своїх. Придумували різні гасла, які викрикали і так додавали своїй команді запалу. Якщо ж суддя нечесно судив, то спочатку вболівальники обурювалися, потім починали нервувати, аж врешті хтось крикнув: «Суддю — до Фіцькового саду!» І тоді ціла гурма розлючених «наших» починала наздоганяти суддю. Він бачив, що непереливки, починав втікати. Йому дорогу відсікали так, щоби біг в одному конкретному напрямку – а саме, до Фіцкового саду, звідки виходу вже не було… Треба було чесно судити!
Записано від Славка
Коментарів: 2
Залиште коментар
Кльово!!!
:-)
Дякую. Знаю, що такі ж кльові розповіді мають всі наші дідусі і бабусі, та і наші батьки. Тільки треба колись сісти біля них, попросити розказати, а самому скоренько записувати-записувати. Тоді прислати до адміна. Орест опрацює з літературної точки зору, опублікуємо і так позбираємо ті дорогоцінності, які мають у своїх головах наші предки.