Попри багату історію, наш Любінь, на щастя, не багатий на різного роду пам’ятники. Чому «на щастя»? Тому що якось так виходить, що в нашому народі нині сущі ставлять пам’ятники тим, кому вважають за потрібне (або політично коректне). Приходять нащадки і нищать ті згадки, вважаючи, що їхні попередники були недалекоглядними, м’яко кажучи. Ще наступні покоління критикують ті недавні за те, що знищили історію і намагаються її відбудувати, представляючи вже так, як вони це бачать, через що, часом, замість правдивої історичної постаті виходить якийсь безгрішний ангел, ну просто ідол.

Так чи інакше, але на сьогодні в нашій країні немає жодної могили козацьких гетьманів. Можна розумувати далі про те, що найбільшим багатством держави є не стільки корисні копалини чи золотовалютні фонди, скільки розуми. Шестеро з нобелівських лауреатів походили з України, однак, жоден з них не вписаний в історію як представник нашої держави. Видно таки має значення історія для сьогодення і майбутнього. Але це філософія вже з дещо іншого напрямку… Та і вона нас тут мало цікавить.

У Любені пам’ятники розвалюються, часом їх розвалюють і… така їхня доля — це все, що можна сказати.

Тому хочеться написати тут трохи про них.

По-перше, згідно з давньою християнською традицією, на початку і в кінці Любеня були поставлені «фіґури», які означають, що в’їжджаєш в місцевість християнську, яка перебуває під охороною Ісуса Христа і Діви Марії. Чи є якесь правило — де ставиться фіґура Христа, а де Богородиці — не знаю, але цікаве спостереження, що Ісус Христос у нас стоїть зі сторони Львова по праву руку, а Богородиця — на виїзді до Поріччя і по інший бік дороги. Може випадок, а може і ні. Треба би запитати людей, які на тому знаються. До слова, Любінь так розбудувався, що фіґурка Ісуса Христа стоїть уже давно в когось на подвір’ї, а не за селом — так, як ставилася.

Про історію збудування фіґури Богородиці (Матки Божої, як кажуть в нас) треба би запитати в того, хто безпосередньо до цього причетний. Важливо, що фіґурки є і задбані, як і належить на добрих християн (щось про це я вже зустрів на нашому форумі). На третьому в’їзді до Любеня (зі сторони Мавкович) стоїть на пагорбі хрест. Можемо здогадуватися, що він виконує таку ж функцію, як фіґури. Але докладніше могли б розказати старожили з того району. Запитайте хтось, хто там має ближче!

Наступний пам’ятний знак, про який хочеться згадати, — могила Січовим Стрільцям на цвинтарі. На табличці написано: «Тут спочивають Січові Стрільці, які віддали своє життя за волю України в 1918 р. Слава героям!». Однак, це не до кінця правда. Могила є символічною, у ній ніхто не похований. Хлопці, які тоді загинули, були або поховані своєю родиною (якщо хтось дав знати), або взагалі не мають могили на нашому чи на будь-якому іншому цвинтарі — їх присипали нашвидкуруч землею бойові товариші десь у лісі або в полі, залежно, де їх догнала ворожа куля. А цю могилу насипано, щоби ми сьогодні пам’ятали, що колись погинули молоді хлопці, які були переконані, що виборюють для нас вільну Україну.

Якщо у своїй екскурсії ми вже забрели на цвинтар, то треба зазначити, що тут є дуже багато цікавих нагробків з різних століть, і лежать під ними герої (чи прості грішні) різних національностей. Звідси і написи різними мовами. Нам вдалося побачити тільки українською, російською і польською. Цікаво було би пошукати інших… Щодо року, то знайшлися з 1879, але ті безіменні можуть бути набагато старші. Колись, пам’ятаємо, були могили з червоною зіркою на фанерному пам’ятнику. Але потім, можливо, родини (не хочеться думати, що хтось чужий) зняли такі пам’ятники і замінили їх кам’яними або ж (парадоксально) хрестами. З історичної точки зору — шкода. Тоді місце останнього спочинку в Любені було би взірцем толерантності його живущих.

З одного цвинтаря перейдімо на інший. Так-так! В Любені фактично є ще один цвинтар — родинний. Хоча перейти туди не вдасться. Тепер він знаходиться на території спиртзаводу, куди стороннім вхід заборонений. А був закладений цей цвинтар, як і годилося в багатих родинах, при родинній капличці. Так бачу — чим більше пишеться, тим більше розумієш, як мало знаєш. Спеціально для читачів нашої сторінки подаємо фотографії каплички.

Тепер там склад інвентарю, а за совєцьких часів був паливний склад. Тому з інтер’єру не залишилося навіть згадки. Натомість зовнішній вигляд вимагав би відшукання архівних документів. Чому? Тому що хрест, як на вході, стоїть зі східного боку, і так виглядає, що там були двері (потім їх, видно, замурували). Натомість, на Схід мав би бути обернений вівтар. А, може, ні? Народ, хто там по релігієзнавству сильний? Підключайтесь! Так от, біля каплички (з Заходу) збереглася нагробна плита Константія Бруницького. Напису тепер прочитати вже не можна — треба реставраторів, бо для них це — сємочки! Але сміємо припустити, що це таки автентична могила, і що той Бруницький таки там похований разом зі своєю жінкою. Якщо так, то (безсумнівно) поряд були ще інші могили, але вони не збереглися. А ця могила збереглася завдяки тому, що була розташована так близько до каплички. І ще завдяки керівникам спиртзаводу, які, попри комуністичний лад, не підняли руки на могилу. Чого не скажеш про капличку. Зрештою, так само, як за совєтів у любінському костелі був склад пшениці. До речі! Саме до цієї каплички колись вів підземний тунель від палацу Бруницьких (нинішнього інтернату).

Віртуально виходимо з території спиртзаводу і бачимо під церквою хрест, поставлений на відзначення відміни кріпаччини на наших землях у 1861 р.. Автентичний! Залишився ще з тих часів! Згадалася одна історія, яка мала місце в Любені за кріпаччини. Жила в нашому селі (тоді селі) родина Маґоцьких, в якій чоловіки були кремезні і сильні. Конче треба було їм дуба (певно, на паркет). Вони собі і привезли з панського лісу пару штук. І, як у нас в Любені традиційно прийнято, жичливі сусіди розказали панові, що той і той вкрав у нього пару дубів. Пан дуже розізлився, сів на бричку і приїхав до Маґоцьких на подвір’я. Дивиться — дуби справді лежать. Питає в господаря: «Ти не маєш коня. Хто тобі поміг привезти ті дуби з лісу?». Маґоцький відповідає: «Ніхто не поміг. Я сам приніс». «Брешеш!» — каже пан, — «Як доведеш мені, що ти сам міг притягнути ті дуби — залишу їх тобі і не покараю». Господар закликав сина, той завдав йому дуба на плечі, і господар потягнув… Подивився пан, посміхнувся і поїхав додому.

Повертаємося до пам’ятників. Колись біля «старої школи»^* стояв пам’ятник Ромцьові Таравському. Наскільки пам’ятаю, на пам’ятнику було написане тільки ім’я і прізвище, а нам у школі пояснювали, що Ромця вбили українські буржуазні націоналісти. Насправді було так — за антиукраїнську діяльність його батько повинен був бути знищений. Він про це знав. Маючи свідомість, що упівці — люди, і не будуть стріляти в дитину, він усюди тягав зі собою свого сина Ромця. Хлопці з лісу відтягали, скільки могли, але врешті повинні були виконати наказ. Та в останню мить той затулився своїм сином. Так Ромцьо загинув. Пам’ятник стояв спочатку перед Лєґровою школою, потім його переставили в подвір’я теперішньої школи. Врешті, хтось розумний сказав, що місце йому на цвинтарі. Так і зробили. На жаль, нам не вдалося сфотографувати того пам’ятника. Треба би знати, де саме він стоїть, щоби не блудити цвинтарем з кінця в кінець.

Ще один пам’ятник совєцької доби — Пагорб слави — Хомслави (саме під такою назвою він відомий в народі). Це збірний пам’ятник усім, хто загинув за Любінь під час Другої світової війни — 18 відомим і 32 невідомим.

А люди про той пагорб розказують таку історію. Як наступали совєти зі сторони Керниці, то один німець танком став у тій ямі, що на пагорбі. І тільки совєцький танк виповзе з-за гори, німець його — павх! — і той вже горить. Вилізе другий — він і того підстрілив. Настріляв близько десяти штук (така сильна тактика і стратегія була в совєцьких військах). Так він стріляв, аж вистріляв сі набої. Тоді виліз з танку, сів на ровер і втік в сторону Самбора. А наші любінці з тієї грубезної броні до середини 60-их років плуги, рала, сокири і топори робили. У декого дотепер збереглися.

Пам’ятник загиблим стоїть також на центральній вулиці Львівській біля клубу (він же — Народний дім).

З часів Другої світової війни залишився ще один пам’ятник, який сьогодні так заріс чагарником, що треба його відшукувати з компасом. Це камінь за Любенем у напрямку Кудрявої. На камені написано: «Жертвам фашизму», але любінці називають його пам’ятником жидам. Про правдиву його історію, можливо, довідаємося пізніше. Зрештою, старші люди багато розказують про те, як євреї визискували українців, і про те, як українці розкрадали єврейські маєтки, коли тих вивозили, і як знущалися над євреями. На війні — як на війні. Немає безгрішних героїв і беззаперечних ворогів.

До категорії совєцьких монументів треба зарахувати також пам’ятник телятниці, який стоїть на в’їзді до колишнього колгоспу. Колгосп носив ім’я ХХ з’їзду КПРС і був колгоспом-мільйонером. Спеціалізувався у відгодівлі ВРХ (великої рогатої худоби). Звідси і те, що батьки погрожували своїм дітям, які не хотіли вчитися, — не хочеш вчитися — підеш до колгоспу бикам хвости крутити. Коли ми ходили до школи, то відробляли практику в колгоспі. Найчастіше — в полі. Просапували буряки, потім їх обрізали після того, як копачка викопала. Обрізати треба було «на олівець». Тобто, зрізати гичку з усіх сторін під кутом, щоби буряк був ніби підгострений. Ще ми садили капусту, зазбирували бульбу, а навіть у вироблених вапнякових кар’єрах насаджували ялинки, які тепер переросли нас у висоту вдвічі-втричі. А взимку ми ходили «на ферму». Дівчата носили сіно бикам, замітали стайні, а ми накидали силос на транспортер, який подавав його всередину — в годівниці, робили багато іншої потрібної роботи. Нічого від того «мільйонера» не залишилося. Повертаючись до пам’ятника, любінці переконані, що він символізує, що у Любені так багато спирту, що ним вигодовують телят.

І на завершення — кілька слів про неіснуючі пам’ятники (не обов’язково монументи). На цих полях, за переказами, Богдан Хмельницький у 1651 р. наказав насипати оборонні вали. Можливо, він вже тоді готувався до своєї переможної битви з польським військом під Городком восени 1655 р. За совєцьких часів, коли колгосп-мільйонер мав розбудовуватися і освоювати нові землі, голова колгоспу наказав розорати ті вали. Так зникла ще одна історична пам’ятка з нашої любінської землі.

У лісах довкола Любеня було ще кілька страшних пам’ятників. Це — могили, в яких хоронили померлих на тиф чи інші заразні хвороби. На тих могилах ставили хрести. Куди тепер ті хрести поділися — не відомо. Але є це до певної міри бомба сповільненої дії. А що, якщо хтось колись захоче набрати там землі на город чи ще кудись?

На узліссі по тій же дорозі на Кудряву (між Любенем і Ставчанами) в чистому полі видніє п’ять острівців з дерев і кущів. Колись колись давно там був хутір Каролівка на п’ять хат. Наші землі були під владою Австро-Угорщини, тому у 1848 р. облавники спалили його.

До пам’ятників, яких сьогодні вже нема, можна зарахувати мистецькі статуї, які стояли у курорті. Тут прошу адміна, щоби додав фотографії з альбомів наших відвідувачів, бо є гарні зразки. Немає сьогодні вже також пам’ятника В. Леніну, який стояв навпроти четвертого корпусу санаторію. Де він сьогодні — знає тільки той, хто його туди завіз, а от статуї, здається, просто розбили, тому що ще у 70-их роках ХХ ст. по смітниках можна було побачити відбиті голови і руки. Можна здогадуватися, що належали вони тим статуям — більше нема кому.

І на завершення — про пам’ятник, який став причиною написання цієї статті. Той, який стоїть сьогодні перед першим корпусом санаторію на дивній клумбі, яка колись була діючим фонтаном. Скільки себе пам’ятаю, ми називали той пам’ятник Самсоном. Але, коментар нашого форумчанина змусив задуматися і погребтися в різних розумних книжках, у яких так і не знайшлося підтвердження тому, начебто Самсон вбив чи навіть мав зустріч зі Змієм. Котигорошко, як спочатку припускалося, мав би виглядати трохи молодшим, бо у казці він — малий хлопець, і вбиває Зміючку. Натомість, найімовірнішим видається версія про те, що пам’ятник представляє нашого славного героя Кирила Кожум’яку, який звільнив Київ від злого Змія, що з’їдав молодих дівчат.

Цікаво, які нові пам’ятники принесе наша епоха, крім пам’ятника Островському (на тверде переконання середнього покоління Любеня, бо на Шевченка він ніяк не схожий), який стоїть перед псевдо-лікарнею — Міською! лікарнею!. Дуже не хотілося б, але, на жаль, так є, що у кожному місті і селі, де колись стояв Ленін, тепер ставлять Шевченка…

Орест Полуботок

* Протягом деякого часу школа (її називали Лєґрова школа) містилася у цьому будинку, де до того жид тримав шинок. Слово «жид» вживається за тлумаченням М. Грушевського, без образливого відтінку — так, як воно вживалося самими представниками цієї національності у ті часи, а не за совєтів. Подивіться на архітектуру будинку. Він повинен бути пам’яткою архітектури. Іншого такого будинку в Любені нема.