Сервіси стають щораз простішими і зручнішими, тому коло користувачів інтернету сьогодні охоплює практично всі верстви населення — від школярів до пенсіонерів. І переважна більшість цих (нових) користувачів, зазвичай, не дуже добре поінформовані щодо можливих небезпек. І з великою довірою відноситься до того, що тут бачить.

Звісно, було би дивно, якби тим не скористалися шахраї, зловмисники і просто не дуже порядні люди.

І вони користуються!

У цій статті я би хотів розказати про деякі яскраві приклади зловживання довірою і пояснити, хто і для чого це робить.

Збір грошей (ніби-то) на лікування хворих дітей

Увага! Звісно, далеко не всі подібні повідомлення є шахрайством. Але з того, що я бачу по групах — дуже, дуже значний відсоток подібних повідмолень — від шахраїв.

Типові ознаки шахрайства:

• мінімум даних про хвору дитину (часто навіть не вказано, із якої області/міста дитина, не вказано прізвище)
• при спробі знайти іншу інформацію про цю дитину в інтернеті — у результатах пошуку Google нічого немає
• пошук по вказаному номеру кредитної картки або телефону може давати цікаві результати (наприклад інші оголошення про збір коштів для хворої дитини — з іншим іменем та/або фото, або інші явно шахрайські оголошення)
• не завжди, але досить часто гроші збирають на картки Ощадбанк або інших банків, що не мають розвинених сервісів інтернет-банкінгу (бо при переказі на них не видно ім’я/прізвище отримувача, тому не треба заморочуватися з тим, щоби вони співпадали з прізвищем дитини)

Натомість, типові ознаки справжнього оголошення про збір коштів на лікування:

• докладна інформація про дитину, хворобу і потреби
• коли щось таке стається — люди звертаються до місцевих чи державних ЗМІ, і інформацію можна знайти на інших перевірених ресурсах (сайти газет, телеканалів тощо)
• оголошення локальне — бо нема особливого сенсу збирати кошти на лікування дитини зі Львова у групах Харкова чи Одеси, і навпаки.

Хто це робить: якщо культурно — якісь нелюди без серця.

Для чого це роблять: щоби виманити у довірливих людей гроші.

Як чинити?

• Ніколи не переказуйте гроші, якщо ви не впевнені, що гроші дійсно будуть витрачені на лікування дитини.
• Ніколи не поширюйте оголошення, у достовірності котрого ви не впевнені. Інакше ви будете співучасником шахраїв.
• Якщо бачите такі оголошення і маєте час перевірити дані — повідомляйте у коментарях тих, хто це опублікував, про потенційну небезпеку. Запитуйте у коментарях, чи дані перевірені.

Випадковий вибір переможця

Останнім часом це шахрайство стало дуже популярним у Facebook. Виглядає воно як допис із фотографіями чемоданів грошей, дорогих автомобілів, приватних літаків, із текстом, що хтось (часто вказують відомого актора, Dwayne The Rock Johnson) обере випадковим чином «переможців» і подарує їм великі суми грошей. Іноді вказується, що сума «виграшу» залежить від країни проживання та/або дати народження майбутнього «переможця», але в будь-якому разі цифри там захмарні — 10 млн €, 80 млн € і т.п.

Для участі у «лотереї» допис треба поширити у п’ять груп.

Раніше бували і інші варіації: «у зв’язку із переїздом до іншої країни подарую щасливому переможцю свій старий Apple MacBook/Mercedes SLK/BMW M5» і т.п.

Не можу вам передати, як адміністратори груп Facebook «тішаться», коли їм пачками такі повідомлення находять. У більшості випадків, тих, хто це надіслав, відразу блокують у групі.

Хто це робить: дрібні інтернет-шахраї.

Для чого це роблять: для того, щоби набрати багато вподобань сторінки або учасників групи. Потім таку сторінку або групу можна продати досить дорого — від кількох сотень до кількох тисяч $$, залежно від того, наскільки велику аудиторію вдалося зібрати.

Як чинити: не поширюйте у групах дописи, що не мають стосунку до тематики групи. І не вірте в казки. :)

Facebook переказує $1 за кожне поширення і вподобання

Також досить популярне шахрайство — допис із фото дитини або жінки хворої на рак, іноді фото скалічений тварин, із текстом про те, що Facebook ніби-то переказує гроші на лікування. Деколи є приписка, що, ніби-то після 5 поширень на вашому профілі Facebook з’явиться «сердечко».

Хто це робить: дрібні інтернет-шахраї або жартівники

Для чого це роблять: тут можливі варіанти

• аналогічно, як у попередньому випадку — для того, щоби зібрати велику аудиторію і продати ресурс
• деколи просто для розваги — подивитися, скільки людей у це повірять.

Як чинити:

• не поширювати
• у коментарях тих, хто поширив, пояснювати, що відбувається.

Скріншоти із Viber без зворотніх контактів із закликами «розіслати по групах»

Приклад:

Особливості:

• не зрозуміло, яка дата оригінального допису (часом пошук в Google за зображенням показує, що тій історії років 5-10)
• не зрозуміло, що робити, якщо би раптом таку дитину десь знайшли. Ніяких зворотніх контактів нема.

Хто це робить: «жартівники».

Для чого це роблять: не зрозуміло. Можливо для того, щоби посміятися над довірливими людьми.

Як чинити:

• не поширювати
• у коментарях тих, хто поширив, пояснювати, що відбувається.

Новини із дuвнuмu буkвамu у загол0вkах і mekcmi

І більшості випадків це «зрада» і «сенсації». Дивні букви (де частина символів замінена на літери латинського алфавіту, що виглядають подібно до кирилиці) — це прийом, за допомого котрого сміттєві сайти крадуть вміст із інших сайтів таким чином, щоби пошукові системи (такі як Google) вважали, ніби їх контент не крадений, а оригінальний. Таким чином невелика група спеціалістів може легко підтримувати декілька десятків «новинних» сайтів, завдяки «сенсаційності» публікації набрати величезну аудиторію відвідувачів і заробляти немалі гроші на рекламі.

Але поза допомогою у збагаченні лінивим веб-майстрам, і є інші потенційні ризики:

• у потрібний момент ці сайти можуть переключитися на поширення ворожої пропаганди
• репости подібних публікацій потім можуть вважатися маркерами того, що ближче до виборів вам можна згодовувати рекламу певного типу (як це було успішно зроблено, наприклад, компанією Cambridge Analytica у Великобританії перед Brexit)

Хто це робить: недоброчесні інтернет-ділки та/або спецслужби ворожих країн.

Для чого це роблять: зібрати велику аудиторію на сміттєвих сайтах, мати змогу донести потрібну (неправдиву) інформацію у потрібний момент до великої аудиторії.

Як чинити:

• не поширювати
• у коментарях тих, хто поширив, пояснювати, що відбувається.

Висновки?

В інтернеті цікаво та весело, алее… — далеко не всьому, що ви бачите у соцмережах, можна вірити. Скажу більше — якщо ви зареєструвалися у Facebook тільки рік чи два тому, і список ваших друзів на 90% складається із таких самих як ви «новоприбулих» — правдивої інформації у вашій стрічці новин може бути менше, ніж брехні різного ступеню брехливості. І шахрайств.

Це завжди треба мати на увазі і ставитися до інформації максимально критично. В особливості перед тим, як щось поширити — бо ті, хто вас додав до списку друзів мабуть довіряють вам, як знайомій людині, і це підвищує довіру до всієї інформації, котру ви поширили. Умовно, якщо хтось перекаже тисячу гривень шахраям прочитавши поширений вами допис — у цьому буде і ваша вина.

Також, для того, щоби менше напружуватися у роздумах «правда чи брехня» у процесі читання своєї стрічки у Facebook — підпишіться на ресурси, котрі заслуговують на довіру. Офіційні ЗМІ (дуже рекомендую сайт «Новинаря»), благодійні фонди (якщо справді хочете допомагати хворим дітям, рекомендую «Крила надії»), відомих письменників, суспільних діячів, волонтерів, військових, політиків.

Яким буде український Facebook, чи робитиме він світ кращим чи гіршим — залежить від кожного з нас. Шануймося.

Ігор Помаранський

Тепер всі любінчани, а особливо ті, хто сьогодні перебуває далеко від дому, матимуть змогу бачити рідну церкву і всі богослужіння, що там відбуваються.

Гроші на придбання, встановлення і налаштування обладнання пожертвували меценати:

Юрій Кіра
Богдан Кориляк
Тарас Ковалишин
Мирон Федечко

Висунув ідею та організував роботи Мирон Федечко.

Дякуємо!

Ігор Помаранський

22 січня 2017 р., Великий Любінь на Львівщині. У церкві св. Миколая УГКЦ відбувся ІІІ Фестиваль колядок «Бог предвічний народився», організований ГО «Один одному» спільно з греко-католицькою парохією селища, справді живою парохією. Відкриваючи Фестиваль, настоятель о. декан Богдан Тишкун підкреслив, що в цей важкий час особливо побожним добрим ділом є колядування. У День злуки коляда хорів з різних християнських церков звучала як свідчення єдності українців, збереження прадавніх традицій – до якої б церкви не належали вірні.

Дитячих церковних хорів на Львівщині є небагато, тому цього року організатори вирішили запросити на фестиваль саме дитячі колективи. Уже традиційно фестиваль був екуменічним. Як серед виконавців, так і серед слухачів були представники різних християнських церков.

Чудовим співом колядок та щедрівок Фестиваль відкрив Дитячий хор парохії св. Миколая УГКЦ смт Великий Любінь під керівництвом Ольги Паньків. У хорі співають діти віком від 10 до 18 років з музичною освітою і без неї. Колектив бере участь у різних співочих конкурсах і фестивалях. Цьогоріч у їхньому виконанні професійно звучав всесвітньовідомий «Щедрик» М.Леонтовича, традиційні колядки і щедрівки, які разом із хором співали всі присутні на святі.

На Фестивалі виступив дитячий зразковий хор «Поема» Народного дому і Парохії св. влкмч. Димитрія УГКЦ с.Оброшино, керівник Юрій Гадзецький, диригент Марта Соловій. Хор співає від 1997 року Літургії в місцевому храмі, бере участь у важливих мистецьких заходах району і області, у міжнародних та всеукраїнських конкурсах і фестивалях. На фестивалі у Великому Любені хор виконав в’язанку різдвяних колядок, Білобірську щедрівку і добре знану колядку «Бог ся раждає».

Дитячий хор храму Благовіщення (м.Городок, керівник Наталія Давида), який приїхав на фестиваль з районного центру, був заснований сестрою Христиною сестер служебниць Непорочної Діви Марії. З Літургією та церковними концертами хористи об’їздили численні святі місця Західної України, відвідали усі церкви Городоцького району. Влітку хор відзначатиме чверть віку своєї діяльності. У рамках фестивалю хор виконав колядки на музику і слова Лесі Горової та Соломії Теслі, а також відому і люблену «Нова радість стала».

Унікальну програму привіз на фестиваль дитячий колектив (хор і ансамбль) з Церкви Преображення Євангельських християн баптистів м.Львів під керівництвом Віти Якобчук. Колектив, у якому співали і грали наймолодші на сьогоднішньому фестивалі діти (віком від 6 років) представив добірку колядок, перекладених з інших мов українською. Різдвяні пісні народів світу незвично, але дуже органічно лунали під склепінням церкви в супроводі інструментальної музики: дві скрипки, віолончель, дзвіночки, акустична гітара і синтезатор.

Уже традиційний фестиваль колядок у Великому Любені став святом для цілої парохії. Жінки з парохіяльної ради від щирого серця спекли смачні торти для маленьких учасників, інші господині пригощали гостей чаєм-кавою, а один господар зварив у казані на вогнищі справжній козацький куліш, яким частували всіх співаків. Місцева майстриня-пекар з власної ініціативи спекла близько півтори сотні пряників авторської роботи – кожна дитина, що співала на фестивалі, і керівники хорів-учасників отримали в подарунок таку солодку пам’ятку про це свято.

На завершення релігійно-співочої зустрічі, як годиться, залунала колядка, назву якої взяв собі Фестиваль – «Бог предвічний народився». Разом з учасниками у теплій родинній атмосфері гучно колядували місцеві мешканці з усіх тутешніх церков: греко-католики, православні, римо-католики.

Люда Бублик

УВАГА! Графік може змінюватися, актуальний графік можна дізнатися на сайті Нової Пошти.

23 жовтня 2016 р. в смт Великий Любіть відбувся Шостий фестиваль церковних хорів Стрийської єпархії, присвячений Рокові Божого Милосердя. Співоче свято у храмі св. Миколая розпочалося Молебнем до Пресвятої Богородиці перед фестивальною іконою Борусівської Божої Матері, яка протягом року перебувала у храмі, а в день фестивалю була передана церковному хорові парохії св. Володимира і свщмч. Омеляна Ковча з Перемишлян, де тепер залишатиметься цілий рік аж до наступного фестивалю. Відтак учасники свята, господарі і гості з різних конфесій заспівали разом молитву «Боже, великий, єдиний».
Як зазначив о. Зиновій Микласевич, голова відділу архітектури, культури та сакрального мистецтва Стрийської єпархії, від початку було вирішено, що це не буде конкурс, змагання, бо годі визначити, хто з нас краще і ревніше молиться до Бога через спів. Це – величне свято пісні на славу Божу, подяка Всевишньому за його дари для нас. Ікона Матері Божої Борусівської з власної волі стала символом фестивалю, бо її з Нового Роздолу, де відбувався гала-концерт церковних хорів, забрали до Бібрки, і там вперше концерт церковних хорів пройшов уже як фестиваль.
Дитячий хор великолюбінської парохії св. Миколая виконав гімн фестивалю, слова якого були написані у Ходорові, а коли фестиваль приїхав до Городка, то реґент місцевого церковного хору «Благовість» склав музику до них.

Любителі хорового співу насолоджувалися майстерним виконанням релігійних творів майже двадцятьма церковними хорами не лише з шістнадцяти деканатів п’яти районів Стрийської єпархії. Географія учасників фестивалю була дуже широка: на мапі крайні місцевості, з яких до Любеня приїхали хори, охоплюють Мостиська, Повітно, Унів, Перемишляни, Семегинів і аж Івано-Франківськ.
Два творчих колективи (чоловічий секстет і хор катедрального собору Воскресіння Христового), що приїхали з центру сусідньої області, захопили професійним виконанням складних релігійних творів Артемія Веделя, загально люблених пісень в обробці Миколи Леонтовича. Подивляєш самовідданість учасників церковних хорів, які попри завантаження щоденними турботами, знаходять час посвятити себе і своє обдарування для загального добра. Хор дотепер взяв участь у понад 160 концертах як в Україні, так і за кордоном (Польща, Литва, Австрія, Словаччина, Італія). У 2012 р. співав Святу літургію в базиліці св. Петра у Ватикані, здобував перемоги у конкурсах хорової музики в Білостоці і Варшаві (міжнародний хоровий фестиваль Varsovia Cantat). У камерному хорі «Воскресіння» з Івано-Франківська співає подружжя, яке взяло зі собою на фестиваль до Любеня маленьку донечку – дитина вийшла на сцену за ручку з мамою і допомагала реґентові дириґувати хором.

Фестиваль церковних хорів є екуменічним. На VI фестиваль приїхав церковний хор парохії Вознесіння ГНІХ УАПЦ з міста Мостиська. У попередніх святах брали участь хори з інших релігійних конфесій.
Свято, що відбулося, є важливим і величним не лише співочим заходом. З багатьма хорами на фестиваль приїхали парохи, щоб підтримати свої колективи і налагодити контакти з іншими. А парох із с.Гірське навіть співав на сцені разом із хором.

«Фестиваль – це також нагода поспілкуватися для парохів нашої єпархії, чиї церкви віддалені одна від одної на багато десятків кілометрів, і дуже рідко випадає можливість зустрітися, обговорити насущні проблеми і важливі питання служіння. Це також місце для професійного обміну реґентів. Фаховий рівень учасників дуже високий – сьогодні разом з іншими співали викладачі Дрогобицького музичного училища ім. Барвінського, Народний хор «Калина» санаторію «Великий Любінь», хор «Воскресіння» з Івано-Франківська, учасники якого – випускники музичних закладів із різних міст України», – зазначив о. декан Богдан Тишкун.

Співоче торжество тривало до пізнього вечора, але навіть після його закінчення люди не хотіли розходитися: у новозбудованому центрі дошлюбної підготовки при церкві частувалися справжнім козацьким кулішем, звареним місцевими господарями, як і годиться, у величезному казані на дровах; смакували понад півсотнею розмаїтих солодких пляцків, напечених вправними любінськими господинями. І співали… співали… співали…
На свято до Великого Любеня прибули очільники Городоцької та Мостиської районних рад і районних державних адміністрацій, народний депутат і голова селищної ради.

Люда Бублик для газети «Народна думка»

18 квітня 2015 року в польському прикордонному селищі Медика відбувся міжнародний турнір з гандболу серед дівчат 2002-2003 р.н. Участь в турнірі взяли дружини з таких міст як: Жешув, Ярослав, Зажеч, Пшеворськ, Краснік, Люблін, Медика. Україну представляла команда «Верес» із смт. Великий Любінь. Наша дружина потрапила в групу А де почергово перемогла команди Медики із рахунком 17:7, Жешува — 13:8, і Зажече — 19:4, що дозволило їм вийти у фінал. У другій групі Б дружина м. Ярослава перемогла команди Пшеворська з кінцевим результатом 15:11, Красніка — 11:4, Любліна — 18:14 і також вийшли до фіналу. Третє місце виборола дружина зі Жешува, яка перемогла команду Медики з рахунком 17:11. У фіналі зустрілись український «Верес» та дружина з польського міста Ярослав. Рахунок зустрічі 12:7.

Зазначаємо, що це шостий турнір команди за цей навчальний рік. Наступний турнір в якому братиме участь «Верес» відбудеться 14-18 травня в м. Грифув (Республіка Польща) де також змагатимуться дружини із Словаччини, Чехії, Німеччини, України та Польщі.

Склад команди: Вікторія Бублик (капітан команди), Діана Літньовська, Діана Груник, Вікторія Лабич, Ольга Фостяк, Ольга Лига, Галина Герин та Анастасія Вишинська. Ольга Фостяк була визнана кращим воротарем турніру. Тренер команди — Віктор Фариняк.

Інформація зі сторінки Городоцької Міської Ради у Facebook.

Рівно місяць тому у місті Самбір Львівської області відбувся обласний конкурс-фестиваль, присвячений 200-річчю з дня народження Михайла Вербицького — автора гімну України, участь в якому брали хорові колективи чи не з кожного району.

Народний хор музичного об’єднання «Калина» селища Великий Любінь зайняв перше місце у номінації «Народний спів». Наші хористи виконали чотири твори, один з яких М.Вербицького «Хваліте!» та ще дві народні пісні в обробці керівника хору Й.Литвинського («За байраком байрак» та «Гей, соколи!»), а також «Історію» на сл.Б.Стельмаха, муз.М.Дуди.

Творчість М. Вербицького — важлива сторінка в історії розвитку вітчизняного музичного мистецтва. Творчий спадок митця нараховує 133 відомих композиції: музика до 12 спектаклів, 18 оркестрових робіт, включаючи 9 симфоній, 37 священних хорових робіт, 15 робіт для різних інструментів, 10 романсів, камерні твори, 30 великомасштабних світських хорових робіт, камерні твори, вокальні ансамблі, аранжування народних пісень. Відзначення 200-річчя з дня народження Михайла Михайловича Вербицького обумовлене значущістю його постаті для розвитку української культури і державності та дозволить належним чином вшанувати ювілей священика, композитора, диригента, громадського діяча, автора музики до Державного Гімну України «Ще не вмерла України» Михайла Вербицького, віддати шану його таланту.

На зустріч з’їхалися шкільні психологи та логопеди з цілого Городоцького району, вихователі з Великолюбінської спеціалізованої школи. Гостями зустрічі були дві мами дітей з аутизмом, що є учнями школи «Довіра» у Львові. Одна з них – психолог Ольга Шмалюк. Як фахівець і як мама дитини з аутизмом, вона особливо тонко відчуває тему. Психолог розповіла, що таке аутизм, його ознаки, проблеми, з якими стикаються психологи та вчителі, а також батьки дітей з аутизмом.

Використовуючи фрагменти фільму «Темпл Ґрандін» про жінку аутиста, яка зараз є доктором психологічних наук з аутизму і мешкає у США, психолог показала конкретне мислення та відсутність уяви в аутистів, їхню велику перебірливість у їжі. Стереотипність рухів і мислення, постійна тривога, занижений чи завищений поріг чутливості, відсутність мовлення, проблеми у соціалізації – ось головні проблеми аутистів. Також п.Ольга розповіла про альтернативні методи спілкування з аутистами: TEACCH. PECKS. ABA-терапія.

Інша гостя, п.Надя більше зосередилася на проблемах батьків, з якими ті стикаються, маючи дитину з аутизмом. Батьки проходять три етапи своєї поведінки: 1 – шок: «Чому я? Чому зі мною? За що?»; 2 – несприйняття: «Це неправда, лікарі щось наплутали, вони помилилися, все минеться, якщо купити потрібні ліки…»; 3 – сприйняття і прийняття. Тільки на цьому етапі є усвідомлення проблеми!

Звичайна людина сприймає світ цілісно. Для аутиста кожна деталь має своє особливе значення. Дехто з них чує, як росте трава, дехто – не терпить жодного голосного звуку, бо це ніби «свердлить» їм голову. Дехто з аутистів за життя не промовив ані слова, а дехто написав чудову музику, створив яскраві мультфільми, зняв неперевершені фільми, що вразили увесь світ! Моцарт, Білл Ґейтс, Уолт Дисней, Стівент Вілтшер, Стівен Спілберґ – ось лише деякі імена світової слави людей, що страждали на аутизм.

Дирекція Великолюбінської загальноосвітньої школи, розуміючи важливість проблеми і відсутність повної інформації про аутизм, уже другий рік поспіль радо приймає такий інформаційний захід і всіляко сприяє поширенню знань про цю мало досліджену особливість людської психіки. Минулого року у школі відбулася така зустріч для учнів. Виглядає на те, що співпраця стає традиційною і буде продовжуватися в майбутньому, щоб громада нашого району більше довідалася про мало досліджені проблеми особливих людей.

Люда Бублик

В Україні триває четверта хвиля мобілізації, яка ще до оголошення викликала живу реакцію суспільства. Враховуючи багатолітню інформаційну війну, що ведеться проти України, і яку наша держава, на жаль, все ще програє, треба розуміти, що до цієї мобілізації, а радше її зриву, активно долучилися антиукраїнські сили. Серед безлічі питань, що нуртують у суспільстві, багато гарячих дискусій викликає ситуація тимчасово переселених з Криму та зі Сходу осіб. Прокоментувати ситуацію у Львівській області ми попросили Романа Поронюка, речника Львівського обласного військового комісаріату.

— Пане речнику, чи четверта хвиля мобілізації торкнулася також тимчасових переселенців зі Сходу та Криму, які зараз проживають на території Львівської області?

— Так. Як громадяни України, ті з них, котрі стали на облік у соціальних службах, районних військових комісаріатах, отримують повістки так само, як і всі інші, що підлягають мобілізації. Хочу наголосити, що є певна кількість добровольців серед тих, які приїхали зі Сходу, і просять відправити їх на службу. Треба враховувати, що об’єктивно ця кількість у Львівській області може бути на порядок нижчою порівняно з прилеглими Харківською, Дніпропетровською та іншими областями, навіть Києвом, куди приїхало значно більше тимчасово переселених осіб. Люди змушені були залишити рідні домівки у зв’язку з веденням бойових дій, виїжджали куди ближче, щоби врятувати свою родину. Але коли вже забезпечили для своїх дружин, дітей, старших родичів безпечне місце для тимчасового перебування, переконалися, що рідні мають дах над головою, мають що їсти і де спати, приходять до військових комісаріатів і зголошуються, що хочуть іти захищати свою малу Батьківщину.

— Чи можете сказати, скільки є таких добровольців і скільки повісток виписав Львівський обласний військкомат?

— Ми не оприлюднюємо таких цифр. Усі повідомлення щодо конкретної кількості мобілізованих чи добровольців – це ніщо інше, як маніпуляції і перекручення фактів. В інформаційному просторі інколи з’являються повідомлення про кількість потенційних призовників з числа тимчасово переселених осіб. Але треба пам’ятати, що серед них буде частина непридатних за віком, за станом здоров’я, тих, які змушені зараз бути зайняті доглядом за непрацездатними родичами, тих, у кого троє і більше дітей. Такі люди не можуть бути мобілізовані.

— Чи можна якось примусово мобілізувати тимчасово переселених осіб і чи передбачена відповідальність за ухилення від мобілізації?

— Ті, хто приїжджає на Львівщину і стає на військовий облік, потрапляє під мобілізацію на тих же засадах, що й постійні мешканці області. Але, звичайно, є люди, що приїхали з Донеччини, зняли квартиру у Львові, але ніде: ні в соціальних службах, ні в районних військкоматах не ставали на облік, вони не хочуть, щоби хтось знав, де вони зараз перебувають. Ми не маємо жодного права шукати таких осіб, з’ясовувати, хто вони, де, звідки приїхали, і примусово їх мобілізовувати. Ми не можемо ловити таких людей на вулиці і за вуха тягнути до районного військового комісаріату. Та й чи потрібно це нашому війську? Це не наша компетенція. Такі завдання виконують інші державні органи і служби України.

Крім юридичної сторони справи, є ще й чисто людська, психологічна. Прокоментувати цей аспект ми попросили Вілену Кіт, практикуючого львівського психолога, яка разом зі своїми колегами з Української спілки психотерапевтів зі Львова, Києва та інших міст, з перших днів Революції гідності надавала допомогу як самим учасникам Майдану, так і їхнім родинам, а тепер працює з пораненими у Львівському військовому госпіталі.

— Пані Вілено, як Ви прокоментуєте мобілізацію переселенців зі східних областей України та Криму? Вони фактично втікали від війни до Львова, а тепер їм не тільки треба повертатися на війну, але їхати воювати на своїй землі і, згідно з військовим обов’язком, доведеться там стріляти, вбивати. З’являються голоси, що це не гуманно.

— А що може бути не гуманного в тому, що громадян України відправляють на захист своєї ж держави? Мова не йде про гуманізм, коли реальність вимагає бути рішучим і виконувати свій громадянський обов’язок незалежно від прописки і навіть з особистих міркувань. Це різні площини, індивідуальні переживання відходять на другий план, коли життя вимагає керуватися колективними інтересами. Якщо розглянути детальніше, то чим гуманнішим є відправляти до зони бойових дій та наражати тим на смертельну небезпеку львів’янина чи тернополянина, люблячого батька та коханого чоловіка, сина матері, добропорядного громадянина та перспективного працівника? У нього теж є свій внутрішній світ, такі ж емоції, страхи, невпевненість в обставинах, які від нього не залежать, роздуми про змістовність свого там перебування та критичне оцінювання ситуації у регіонах країни взагалі. Конституція України гарантує рівні права всім мешканцям країни, незалежно від місця їхнього перебування (проживання).

— Але чи для тимчасово переселених осіб це не є додатковою психологічною травмою?

— Для когось, можливо, так, але не для всіх. Це з кожним переселенцем індивідуально. Громадяни України, котрі тимчасово переїхали зі східних областей, переживають часто суперечливі відчуття, та нерідко вони травмуються ще більше від того, що не можуть активно впливати на розвиток ситуації в залишених містах, де зараз ведуться активні бойові дії. І саме цим людям повернення в складі військового підрозділу (а значить більш захищеним) до рідних місць допоможе відреагувати психотравму саме в бойових умовах. Якщо люди – патріоти, а те, що відбулося на їх рідній землі, для них болісне, то піти зробити активну дію — означає зняти напруження, взявши вже відповідальність на себе, спробувавши звільнити свою домівку від руйнівників свого мирного минулого і оздоровити цим свою психіку. Травматично це може бути для тих людей, котрі ще й досі не визначилися зі своєю власною позицією і перебувають у підвішеному стані «подивлюся, чим це все закінчиться, тоді й вирішу, на чийому я боці, що для мене корисніше». Таких людей війна теж розставляє на свої місця, прискорюючи реакцію реагування на реальність та виявлення своєї громадянської позиції. Вона їх або цілковито ламає, або робить впевненими у собі та вчить довіряти оточуючим, єднає почуттям побратимства. Цей аспект є надзвичайно важливим і про це ми вже починаємо говорити на офіційному рівні: кожному мобілізованому разом із військовою медичною комісією вкрай необхідно проходити і психодіагностику з метою виявлення психічних дисфункцій, які загострюються в екстремальних умовах перебування у бойовому стресі, котрий не минає жодного бійця, що потрапив на фронт. Те саме я можу сказати про громадян усіх областей. Наш свіжий досвід роботи з мобілізованими перших трьох хвиль (на жаль, не зі всіма військовими підрозділами тоді вдалося попрацювати психологам) свідчить, що під час психодіагностики виявляється і мотивація майбутнього бійця, вдається опрацювати «слабкі сторони», такі як страхи, незнання психофізіології стресу, більш чітко уявити функції майбутніх завдань і т.п., а в декого діагностувати і посттравматичний стресовий синдром (або розлад, ПТСР). Осіб із діагностованим фаховими психотерапевтами ПТСР в зону бойових дій не відправляють. Тому, і чоловіки, які є переселенцями, якщо вони до мобілізації вже є психотравмованими до рівня ПТСР, на фронт не потраплять. Крім того, треба заздалегідь думати про загальне психо-соціальне тло країни.

— Ви маєте на увазі другу сторону процесу мобілізації, мовляв, чому сини/чоловіки зі всіх областей України гинуть на Сході, а здорові мужчини з Донбасу переховуються у нас, більше того, ми їх годуємо, одягаємо, допомагаємо, чим можемо?

— Так. Зараз, на жаль, у нас помітний розкол у суспільстві, люди починають ділитися на «ми» і «вони»; і в районах, де часткою населення стають переселені мешканці зі східних регіонів України, місцеве населення очікує від них активного суспільного життя. Тобто, вони готові допомогти адаптуватися, діляться буквально всім: і помешканнями, і матеріальними засобами, і одягом, і харчуванням, одним словом, дають старт, але розраховують, що переселенці також почнуть самі активно собі допомагати. Але, коли з загальної маси переселенців є якась кількість працездатних, придатних до військової служби чоловіків, а їхати визволяти їхні ж домівки повинні місцеві мешканці, тоді як практично в своїх домівках вони залишають господарювати чоловіків, які втікли з зони війни…, то в населення, відповідно, це викликає обурення: «Чого ми маємо їхати їх рідні землі відстоювати, коли вони ховаються в наших хатах?» Таким чином, мобілізація до виконання військового обов’язку також громадян східних регіонів, які тимчасово проживають в інших, однозначно зніме напругу та оздоровить соціальну атмосферу, як у західних регіонах зараз, так і на майбутнє в країні загалом. Ми маємо всі повстати на захист країни.

— А як загалом ставляться всі жінки до того, що їхніх чоловіків забирають до війська?

— Тут треба почати радше з чоловічого. Зараз іде четверта хвиля мобілізації, війна в Україні триває вже майже рік. Як лунає в соціальних мережах, «до війська йде вже диванна сотня». Справжні почуття чоловіків, які сховалися і сидять, повірте, не солодкі. У психології є таке поняття як «ініціація» – це символічна посвята у маскулінність, у світ чоловіків, остаточне формування чоловічої ідентичності, коли чоловік починає виконувати традиційно притаманні саме йому ґендерні функції. Основна функція чоловіка — це захищати. У мирні часи – це економічний захист сім’ї, функціональний, коли чоловік дбає, щоб його родина почувалася у безпеці — мала надійну домівку, кошти на харчування, була забезпечена одягом, відпочинком. Але, коли в країну приходить війна, то це вже час, коли чоловік фізично стає на захист своєї родини як частини всього суспільства, в котрому довелося жити. Він стає воїном, чоловіком-захисником. Природою закладено так, що прагнення відбутися чоловіком є у кожному, і, коли це не вдається, то чоловік відчуває внутрішній дискомфорт: природа в такий спосіб пробуджує його чоловічість. Якщо чоловік знаходить як зреалізувати цей поклик, себе, то жінка, яка є поруч із ним, відчуває що біля неї справжній чоловік, він може її захистити, вона сама тоді стає жіночнішою, реалізовує себе у своїх прекрасних жіночих функціях — підтримує його у чоловічих проявах, кохає, піклується про нього та дітей, робиться милою та розуміючою, терплячою та мудрою, гарною, бо знає що такий чоловік захоче мати поруч із собою відповідно розвинену дружину. Тож, коли дружина каже: «Ой, на кого ж ти мене лишив?», – то насправді вона любить сильного чоловіка, спроможного захистити її у всіх розуміннях, він не злякався, коли отримав виклик, а значить, він має всі шанси перемогти, вистояти. Жінка починає вірити в це. Стосунки такої пари мають всі шанси стати сильними, гармонійними та надійними, наповненими довіри і любові, підтримки один одного.

Попри те, що контакт із Кримським півостровом зараз до неможливості утруднений (люди бояться в інтернеті відкрито висловлюватися з приводу теперішньої влади та політичної ситуації в Криму), все-таки вдалося поговорити з мешканкою Криму, кримською татаркою, назвімо її Альме (з міркувань безпеки не подаємо її справжнього імені).

— Пані Альме, коли 2 березня 2014 року Львів вголос заявив, що готовий прийняти кримських татар і надати тимчасовий прихисток, Ви одна з перших приїхали до Львова з п’ятіркою дітей, щоб рятувати їх. Потім так само однією з перших Ви повернулися до Криму, хоча багато Ваших співвітчизників залишилися на материковій Україні або й подалися далі за кордон шукати щастя і спокійного життя. Тоді у нашій розмові Ви сказали, що повертаєтеся, бо стає зрозумілим, що, скоріше за все, Росія вже не відпустить Криму, і можуть закрити кордон, а Ви мусите бути поряд зі своїм чоловіком. Ви повернулися і сталося так, як сталося. Як ви тепер живете зі своєю родиною на тимчасово окупованій території Криму?

— Як у страшному сні згадуються розповіді старших людей ще там, в Узбекистані, де ми колись жили, про жахи переселення і мрії про повернення на рідні кримські землі. Коли ми приїхали назад до Криму в 1989 році, я була маленькою, але добре все пам’ятаю: загальна радість з приводу повернення на рідні землі. Ми всі ходили зі свідомістю виконаного обов’язку перед світлою пам’яттю наших предків, вигнаних із Криму, особливо тих, хто навічно залишився спочивати на чужині. Життя не було веселковим. Виявилося, що наших домівок або немає, або вони давно зайняті іншими. Кримським татарам давали землю у важко доступних районах, де не було води, куди найчастіше навіть не було дороги – жодних умов для життя. Про те, щоб повернутися в наші рідні місцевості на узбережжі, не могло навіть бути мови. Але ми підбадьорювали себе і один одного думкою, що руки маємо, голова на місці, отож, якось дамо собі раду. Тільки почали налаштовувати своє життя, побудували будинок, започаткували маленький туристичний бізнес… Ми навіть уявити собі не могли, що на долю нашого покоління і наших дітей випаде таке страшне пережиття. Але зараз нам нема куди втікати: тут наша земля. Боїмося тільки за наших синів – щоб їх не забрали до російської армії, бо розуміємо, що обов’язково кинуть на Донбас вбивати українців. Тому хто тільки може, намагається переправити старших синів до України.

— Але ж, коли вони приїдуть до України, то змушені будуть зареєструватися, щоб могти вчитися, працювати. А отже, як і всі українські чоловіки, можуть отримати повістку і потрапити туди ж, на Донбас, на війну…

— Так, це можливо, і ми це усвідомлюємо. Але тоді вони воюватимуть за Україну. А ми, все-таки, віримо, що Україна переможе і вижене чужі війська зі Сходу, а Донбас залишиться у складі України. Після того українська влада візьметься за визволення і повернення Криму. А наші сини в цьому допоможуть. А це – священний обов’язок захищати свою землю.

«Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку – лети повинность ісправлять», – писав в «Енеїді» Іван Котляревський. Звичайно, легко все розставити на свої місця, коли йдеться про когось, про чиюсь долю, незнайомих людей. Набагато важче прийняти, зрозуміти і відпустити, коли йдеться про твого власного сина/чоловіка/брата… Але це має бути насамперед свідоме рішення особисто того, кому прийшла повістка. Рішення, позитивне чи негативне, яке визначить усе його подальше життя. Ніхто інший за чоловіка цього рішення не прийме – тільки він сам! І тут немає поділу на місцевих мешканців і переселенців, більшу і меншу відповідальність і причетність того чи іншого регіону до захисту своєї землі, майбутнього своїх дітей.

Люда Бублик