18 квітня 2015 року в польському прикордонному селищі Медика відбувся міжнародний турнір з гандболу серед дівчат 2002-2003 р.н. Участь в турнірі взяли дружини з таких міст як: Жешув, Ярослав, Зажеч, Пшеворськ, Краснік, Люблін, Медика. Україну представляла команда «Верес» із смт. Великий Любінь. Наша дружина потрапила в групу А де почергово перемогла команди Медики із рахунком 17:7, Жешува — 13:8, і Зажече — 19:4, що дозволило їм вийти у фінал. У другій групі Б дружина м. Ярослава перемогла команди Пшеворська з кінцевим результатом 15:11, Красніка — 11:4, Любліна — 18:14 і також вийшли до фіналу. Третє місце виборола дружина зі Жешува, яка перемогла команду Медики з рахунком 17:11. У фіналі зустрілись український «Верес» та дружина з польського міста Ярослав. Рахунок зустрічі 12:7.

Зазначаємо, що це шостий турнір команди за цей навчальний рік. Наступний турнір в якому братиме участь «Верес» відбудеться 14-18 травня в м. Грифув (Республіка Польща) де також змагатимуться дружини із Словаччини, Чехії, Німеччини, України та Польщі.

Склад команди: Вікторія Бублик (капітан команди), Діана Літньовська, Діана Груник, Вікторія Лабич, Ольга Фостяк, Ольга Лига, Галина Герин та Анастасія Вишинська. Ольга Фостяк була визнана кращим воротарем турніру. Тренер команди — Віктор Фариняк.

Інформація зі сторінки Городоцької Міської Ради у Facebook.

На зустріч з’їхалися шкільні психологи та логопеди з цілого Городоцького району, вихователі з Великолюбінської спеціалізованої школи. Гостями зустрічі були дві мами дітей з аутизмом, що є учнями школи «Довіра» у Львові. Одна з них – психолог Ольга Шмалюк. Як фахівець і як мама дитини з аутизмом, вона особливо тонко відчуває тему. Психолог розповіла, що таке аутизм, його ознаки, проблеми, з якими стикаються психологи та вчителі, а також батьки дітей з аутизмом.

Використовуючи фрагменти фільму «Темпл Ґрандін» про жінку аутиста, яка зараз є доктором психологічних наук з аутизму і мешкає у США, психолог показала конкретне мислення та відсутність уяви в аутистів, їхню велику перебірливість у їжі. Стереотипність рухів і мислення, постійна тривога, занижений чи завищений поріг чутливості, відсутність мовлення, проблеми у соціалізації – ось головні проблеми аутистів. Також п.Ольга розповіла про альтернативні методи спілкування з аутистами: TEACCH. PECKS. ABA-терапія.

Інша гостя, п.Надя більше зосередилася на проблемах батьків, з якими ті стикаються, маючи дитину з аутизмом. Батьки проходять три етапи своєї поведінки: 1 – шок: «Чому я? Чому зі мною? За що?»; 2 – несприйняття: «Це неправда, лікарі щось наплутали, вони помилилися, все минеться, якщо купити потрібні ліки…»; 3 – сприйняття і прийняття. Тільки на цьому етапі є усвідомлення проблеми!

Звичайна людина сприймає світ цілісно. Для аутиста кожна деталь має своє особливе значення. Дехто з них чує, як росте трава, дехто – не терпить жодного голосного звуку, бо це ніби «свердлить» їм голову. Дехто з аутистів за життя не промовив ані слова, а дехто написав чудову музику, створив яскраві мультфільми, зняв неперевершені фільми, що вразили увесь світ! Моцарт, Білл Ґейтс, Уолт Дисней, Стівент Вілтшер, Стівен Спілберґ – ось лише деякі імена світової слави людей, що страждали на аутизм.

Дирекція Великолюбінської загальноосвітньої школи, розуміючи важливість проблеми і відсутність повної інформації про аутизм, уже другий рік поспіль радо приймає такий інформаційний захід і всіляко сприяє поширенню знань про цю мало досліджену особливість людської психіки. Минулого року у школі відбулася така зустріч для учнів. Виглядає на те, що співпраця стає традиційною і буде продовжуватися в майбутньому, щоб громада нашого району більше довідалася про мало досліджені проблеми особливих людей.

Люда Бублик

Сонячно на подвір’ї від вишиванок, квітів, національної символіки- зібралася велика шкільна родина на свято останнього дзвоника.

Ніжні почуття охоплюють душу батьків, учнів, а особливо вчителів. Адже зійшли зерна на нашій освітянській ниві — це наші випускники, для яких пролунав сьогодні останній дзвінок.

Директор школи Матківський О.Ю. з гордістю розповів усім про успіхи та перемоги, похвалився досягненнями за рік. Багато сказано теплих слів в адресу вчителів, які своєю щоденною працею навчили здобувати перемоги у житті, долати труднощі та перешкоди.

Дітей поблагословили священики, з напутніми словами звернулися до учнів школи селищний голова Буняк С.О., голова ради школи Кориляк І.Б.

Свято Дитинства вийшло яскравим, казковим.

Г.Й.Федина

— Отче, розкажіть, будь ласка, про цю Місію, її витоки і завдання.

— Свята місія – це діло Католицької Церкви, яка від самого початку паломничає, тобто, по всіх народах провадить місію – проповідує Євангелію, слово Ісуса Христа. Місія має також окреме завдання: коли вже народ прийняв християнство і Церква вже працює, потрібно щоразу відновлювати християнську свідомість, подавати нове християнське знання, вливати новий дух у життя парохії. Для цього протягом цілого тижня провадиться науки, що мають на меті внести в життя людини поновлену християнську свідомість. При цьому вірні мають змогу приступити до Святих Тайн і таким чином наблизитися, з’єднатися з Ісусом Христом.

Наша Місія ініційована отцями Василіянами і провадиться вже п’ятий рік поспіль. Спочатку вона була присвячена Святій Тайні Хрещення, а зараз уже третій рік ми проповідуємо про Святу Тайну Євхаристії. Поштовхом до проповідування стали науки великої людини, нині блаженного Папи Івана Павла ІІ. Коли його в Римі проголосили блаженним, ми зрозуміли, що його слова «Відкрийте двері для Ісуса Христа» є дуже актуальними сьогодні в Україні. Минуле залишило страшну прірву в житті цього народу, незагойну рану в його душі. Щоб перемінити обличчя цього народу і загоїти ту рану, потрібен новий подув ласки Божої, сили Духа Святого і живого Ісуса Христа. Цю Місію ми провадимо під патронатом Івана Павла ІІ – маємо зі собою ікону, освячену на його гробі в Римі, реліквії, тобто, речі, на яких він молився, якими благословив людей. Його присутність є для нас дуже великою підтримкою і натхненням, щоб приносити для покалічених і збезчещених життям людей оздоровлення, зцілення і зміцнення сили їхньої віри. У проповідуваних науках ми використовуємо вчення Івана Павла ІІ, щоб український народ зробити новим суспільством, новою цивілізацією.

— Які науки проголошують отці місіонери?

— Темою нашої Місії є Свята Тайна Євхаристії. Але ми представляємо її в контексті різних питань, пов’язаних зі сучасним життям людини. Найперше, через Тайну Євхаристії хочемо пояснити, чим є гідність людини, достоїнство людського життя. Потім через Святу Євхаристію прагнемо дати зрозуміти, що значить свобода в житті людини, незалежність у суспільному житті. Також хочемо дати глибше розуміння суті і святості сім’ї: немає святої сім’ї без Ісуса Христа.

Свята Євхаристія має величезне значення у християнському вихованні. Тому щодня в ході Місії ми зустрічаємося з дітьми різного віку, провадимо науки спеціяльно для дітей. Через Пресвяту Євхаристію ми також хочемо пояснити паломництво Церкви, яку нам залишив Ісус Христос. Церква і Євхаристія дуже тісно пов’язані між собою.

І, врешті, дуже актуальна тема: Євхаристія і державобудування. Ми хочемо допомогти вірним пізнати, як сьогодні будувати нову християнську державу. Треба подивитися на Христа Євхаристійного через віру в Бога, з якої виросла наша українська держава – з віри і хрещення. Тому нинішню нову державу також треба будувати на вірі.

— Отче, чи це єдина така місія?

— Ця місія має специфічний характер, тому що нам зараз товаришує Папа Іван Павло ІІ у святих реліквіях та в іконі. Вона має свій відмінний стиль. Тому можна сказати, що це єдина така місія, вона унікальна.

— Чи діяльність місії якимось чином пов’язана з тим, що на 27 квітня в Римі Іван Павло ІІ буде причислений до лику святих?

— Безумовно. Іван Павло ІІ був на нашій землі у 2001 році і благословив її. Хочеться, щоб після канонізації його присутність на нашій українській землі була ще більшою посеред нашого народу і актуальнішою в нинішній час.

— Місіонери мають намір об’їхати всі парохії УГКЦ в Україні?

— Хочеться, але не знаю, чи дамо раду. Місія не є цілорічною – ми використовуємо два періоди: осінній, коли люди вже закінчили польові роботи і можуть частіше приходити до церкви, і період Великого Посту. Загалом, це приблизно 22 тижні в році.

— Отче, Ви кажете, що Місія відбувається вже п’ятий рік. Які області вона вже відвідала?

— Ми об’їхали вже багато областей: були і в Києві, і у Хмельницькій області, і в Закарпатті, і, звичайно, по всій Галичині… Але не можна сказати, що ми побували в кожній місцевості названих регіонів. Ми приїжджаємо з місією до якоїсь області, потім повертаємося і так далі – все залежить від організації і від складеної єпископами програми.

— Отче, завдяки тому, що ви буваєте в різних куточках України, чи можете коротко представити, як виглядає справа з вірою, чи має вона регіональний характер?

— Однозначно скажу, що всюди, де б ми не бували, відчувається потреба цієї місії. На жаль, у нас повсюдно невелика християнська свідомість. Але це правда, що в різних місцевостях є свої нюанси: десь більший духовний занепад, десь більше наростилося людських немочей у вигляді алкоголізму чи інших проблем, десь, можливо, більші проблеми в родинах. Але загалом релігійний рівень більш-менш однаковий. Коли ми приходимо зі словом Божим і за Святими Тайнами, люди відгукуються всюди однаково гаряче.

Можливо, десь треба попрацювати 1-2 дні більше, але наша місія втішається дуже великою популярністю серед людей. Дай, Боже, щоб ми мали силу всіх обслужити.

— Чи на ваші Служби Божі в ході Місії приходять тільки греко-католики?

— Абсолютно ні! На нашу місію, що відбувається в тій чи іншій місцевості, приходять всі, незалежно від конфесійної приналежності. Таким найяскравішим прикладом для нас була Верховина на Гуцульщині. Невеличка місцевість, де греко-католиків є 70 чи 80 осіб. Сама Верховина і її околиці – це населення різних православних віросповідань. Але впродовж тижня на Службах Божих було стільки людей, що на завершення місії до Святого Причастя приступило близько 1200 осіб, а присутніх на Службі було значно більше. Вся околиця, всі гуцули, одягнені в національні строї, прийшли на цю урочистість, а на прощання, після благословення заграли нам на трембітах. Це було дуже зворушливо і промовисто: Іван Павло ІІ в білий день зробив велике чудо в тій малій гірській місцевості, серед того народу.

— Чи можна говорити вже сьогодні про якісь результати місії?

— Результатів місії не дасться побачити тут і зараз, їх не можна виміряти і представити в тому чи іншому розмірі. Однак, є певні прояви, про які можна говорити вже зараз. Є багато прикладів, коли під час нашого паломництва людям повернулося здоров’я, надія в житті, сила духу. Тому успіхи і плоди місії в кожній місцевості є значними.

Матеріал опублікований на сайті Релігійно-Інформаційної Служби України

Коли у Криму стало небезпечно, депутати Львівської обласної ради згідно вирішили, що Львівщина готова прийняти мешканців Криму, які тимчасово хотіли б виїхати з півострова. Спільно з міською радою Львова було оголошено про таке рішення по телебаченню, а Львівська обласна державна адміністрація зайнялася координацією зустрічі та розселення гостей із Криму. Департамент соціального захисту населення ЛОДА, використовуючи свою інформаційну базу, залучив санаторії, будинки і табори відпочинку, інтернати та ін. державні і недержавні заклади цього типу до прийняття родин (переважно жінок з дітьми) з Криму. Оксана Яковець, яка в Департаменті соціального захисту координує роботу з зустрічі та поселення кримчан, і майже кожного гостя зустріла особисто, схвильовано розповідає про звичайних галичан, які, почувши по телевізору запрошення для кримчан, масово почали зголошуватися і пропонувати свої кімнати, квартири і навіть цілі будинки, в яких тимчасово не живуть, для наших співвітчизників, які несподівано опинилися в скрутній ситуації, у далекому незнайомому Львові. Люди зголошувалися також зустрічати і підвозити гостей з потяга за вказаними адресами. Навіть просили скласти списки необхідних продуктів і промислових товарів, купували їх і розвозили за вказаними адресами. Пані Оксана не може спокійно розповідати про таку жертовність людей, як і зі сльозами на очах згадує, як зустріла родину кримських татар — батько, мати і чвірко дітей — виходять з потяга, мати знімає зі сходинок одне за одним малюків, батько виносить дві спортивних торби. Пані Оксана каже, що з нею троє дужих хлопців, котрі зараз допоможуть донести весь багаж. Жінка підіймає очі і спокійно відповідає, що це все — більше жодних багажів немає, бо все найдорожче (обводить поглядом чоловіка й дітей) — з нею.

Керівництво любінського реабілітаційного центру, що знаходиться у колишньому четвертому корпусі санаторію надало свій будинок для кримчан. Тобто, забезпечило найважливіше — дах над головою. Ще одну кримсько-татарську родину забрала до себе одна любінська сім’я, відвела для гостей увесь другий поверх свого дому і почали жити удвічі більшою родиною. Місцева влада організувала зустрічі і зайнялася всіма юридичними, технічними та безпековими питаннями. Долучилася районна рада. Група чоловіків з Любеня організувала нічні чергування в корпусі, щоби гості не боялися за своїх дітей. Школа запросила сімох учнів з Криму, забезпечила їх підручниками, зошитами, наплічниками і всім необхідним шкільним приладдям. А тоді потекли сірі будні… Коли треба було щодня мати з чого і чиїми руками приготувати сніданок, обід і вечерю. Коли виявилося, що діти в літньому одязі і взутті, а вранці несподівано випав мокрий сніг по кістки…

Тут любінці показали свою гостинність і широку душу, і почали ділитися з кримчанами дослівно, і хлібом, і до хліба. Справді приємно писати ці слова, бо щоденно бачила, як старші і молодші йшли і йшли до нового любінського дому кримських татар — хто з чим міг. Особливо радісно було, коли з дорослими приходили діти і захоплено бавилися з однолітками з Криму. А тоді почали йти і їхати люди з сусідніх сіл, ближчих і дальших. Хтозна, якими вітрами долітали звістки про кримчан до Оброшина, Переможного, Мавкович, Малого Любеня і багатьох інших сіл, але люди гаряче відгукувалися на такого далекого ближнього в потребі. Татарки вражено розказують про ще молоду, але дуже спрацьовану жінку, котра пішки прийшла з сусіднього села і принесла дві торбинки, повні яєць, плакала і бідкалася, як то їм тяжко поневірятися з дрібними діточками по світі. І про багато інших випадків, коли вони бачили, що шматком хліба з ними діляться ті, хто сам заробляє його тяжкою працею.

Десь в нетрях інтернету прочитала, що Україна — це така країна, в якій у Львові приймають російських біженців, котрі втікають з Криму, де Росія захищає їх від львівських бандерівців-націоналістів. Питання «Ну що? Не страшно вам серед бандерівців?» кримчани в Любені чули чи не від кожного відвідувача, але щоразу ввічливо відповідали, що зовсім не страшно, і що вони були переконані, що все це всього лише російська пропаганда.

Боляче було слухати їхні розповіді про багатолітні поневіряння по пісках Узбекистану, про те, як виселених з рідних земель кримських татар перевозили вагонами для худоби, а хто помер, викидали просто з вагона на повному ходу. Про те, як дорогою на виселення мати відмовляла собі у скибці хліба, щоби вберегти дітей від голодної смерти. І як виснажена померла вже приїхавши до Узбекистану. Діти, такі ж голодні і безсилі, як могли, рученятами порозгортали пісок, поклали в той видолинок тіло мами і поприсипали його, наскільки вистачило сил. А на ранок не знайшли тіла, бо шакали забрали його собі на поживу. Слухала і дивувалася — наскільки далеко ми одні від одних жили, і наскільки однаковими були долі наших народів. А також, наскільки мало ми знаємо одні про одних, тому й подекуди дозволяємо паралітичним застарілим стереотипам керувати собою.

За той короткий час, що кілька родин кримських татар прожили в Любені, цікаво було довідатися більше про мусульманство. Про те, що ця релігія так само наголошує на рівності всіх людей, так само наказує не вбий!, не кради!, не бреши!, шануй батька і матір своїх! Приємно бачити, як старші хлопці відповідально опікуються молодшими братами й сестрами, бо ж мамі ой як нелегко з шістьома жевжиками. Приємно чути, як виразно читає восьмикласник по-українськи і як у відповідь на моє «Селям алейкум!» прокочується дружня хвиля «Доброго дня!», підкріплена двосторонньою радістю. Першим і, здається, найбільшим шоком був випадок під час екскурсії до Львова. Заходимо до церкви Юра, коротко розказую про традиційний іконостас і про основи нашої релігії. Після того пропоную зійти в крипту, де спочивають церковні достойники. Над гробами Митрополита Шептицького і Патріярха Сліпого у кількох словах намагаюся пояснити, якими велетами духа були обоє, і як гуртували біля себе народ у найтяжчі для нашої церкви часи, як рятували людей незалежно від їхньої національности і віросповідання… Виходимо з крипти і раптом… жінки просять мене від їхнього імени замовити Службу Божу за Небесну сотню. Мусульманки просять про молитву у християнському храмі!

Воістину дивний той український нарід! Дивний і незрозумілий. То вони плакали, коли приїхали до Любеня: де вони, що робитимуть і що станеться з їхньою рідною землею? А то ще більше плачуть, коли вирішили: не можемо більше тут сидіти — повертаємося додому. І в самої виступають сльози на очах, коли чуєш, як дев’ятирічна донечка звіряється мамі: «Ана, я вже так хочу до тата, що аж не можу, але можна ми ще тут трішечки побудемо? Ну ще хоч один деньочок!» І хтось нагорі таки вислухав ту дитину — квитки вдалося взяти тільки на післязавтра.

У мусульман є переконання, що садити дерева — надзвичайно добре діло! Особливо — фруктові. Бо за кожен плід того дерева, за кожне зернятко в тому плоді на людину, котра його посадила, сходить Божа благодать. Посаджене дерево приносить добро також тому, для кого воно посаджене, бо він вважається вибраним. Наші гості напередодні довгоочікуваного ними, але дуже несподіваного для нас від’їзду вирішили, що обов’язково хочуть залишити по собі згадку в Любені. Немає неможливого для того, хто хоче зробити добре діло! У Городку купили кілька кущів деревовидного гібіскусу і найперше посадили біля будинку, який став їхнім прихистком на ті кільканадцять днів. А тоді пішли по дітей до школи, бо уроки закінчувалися, а разом з останнім дзвінком у цю п’ятницю починалися весняні канікули. Зустріч у школі була також зворушливою. Дітей ми застали у директора в кабінеті — він розпитував, звертаючись до кожного по імені, як минув день і брав особисті обіцянки зі своїх нових учнів, що вони ще приїдуть до Любеня. А потім вийшли разом з любінськими друзями на подвір’я, де традиційно проходять урочисті лінійки, разом вибирали місця для кущів, разом копали ямки, приміряли на висоту кореня, підливали і загортали. На прощання сфотографувалися, а коли виходили зі школи, дівчата-однокласниці раптом вигукнули: «Та залиште нам хоча б одного хлопця!»

Кажуть, в розлуці дві третини смутку залишає собі той, хто залишається, і лише третину забирає зі собою той, хто відходить. Хай легкою буде дорога додому нашим новим друзям — кримським татарам, і хай безпечним буде їхнє життя на рідній землі. Такій вимріяній і такій страждальній! А ми будемо поливати деревця, посаджені ними, і чекати їх знову в гості, вже повними родинами, разом зі своїми татами і старшими братами, які зараз залишилися в Криму боронити свою землю.

Думаю, ця несподівана ситуація була для всіх нас не тільки випробуванням, але й великою благодаттю, попри те, що причини приїзду гостей з Криму були настільки трагічними. Ми подивилися один на одного іншими очима. І не тільки любінці на кримчан, а ті на нас. Ми також переконалися, що, якби, не дай, Боже, якоїсь біди, то дружнє плече підставлять і односельчани (незалежно від того, до якої церкви ходять і за яку партію голосували на минулих виборах), і приятелі з далекого й близького сусідства (попри те, що часом вони забувають або не мають як приїхати до нас на престольний празник чи на концерт музичної школи). І так собі думаю: то справжнє щастя, що мені судилося народитися і вирости у Великому Любені — в ТАКОМУ Великому Любені!

Люда

З радістю хочу повідомити, що про Великий Любінь, а точніше Великолюбінську школу, можна буде дізнатися зі ще одного сайту school.lubin.in.ua. Хоча він тільки «набирає обертів», заохочую усіх відвідати його і поділитися цінною інформацією.

Роман Іващишин

Можливо дехто згадує старі комп’ютери у кабінеті інформатики, зараз їх замінили на нові з TFT екранами, 512 Мб оперативної пам’яті також є вільний   доступ до Інтернету (ним я і користуюся).

Директор не змінився, ним є Матків­сь­кий О.Ю. Вчителі також не змінилися.

Адміністрація школи хоче запровадити шкільну форму, та поки що їм це не дуже виходить — діти протестують.

18 жовтня 2008 року наша школа представляла Городоцький район на VI Всеукраїнському турнірі Юних Географів, на якому зайняла ІІ місце. В цьому турнірі брали участь Фостяк Юлія (11-Б кл.), Шалавило Лілія (11-Б кл.), Іващишин Роман (11-Б кл.), Ременяк Роксолана (10-Б кл.), Соловій Степан (10-Б кл.). Керівник групи — Бублик Галина Миколаївна.

Роман Іващишин

* * *

Наша школа завжди мала чим хвалитися: то якісь творчі таланти, то розумні учні, то якісь спортсмени. Зараз теж є чим похвалитись.

Учні нашої школи займають призові місця у районних, а як пощастить, то і в обласних олімпіадах. Команда школи з економіки минулого року мала 3 місце в обласному турнірі, а того року 2 місце з географії — за що велика подяка Бублик Галині Миколаївні, бо вона готувала команди.

Грициняк Неля брала участь в конкурсі «Крок до зірок», що транслюється по першому каналу. Шкільний ансамбль бере участь у пісенних конкурсах і займає призові місця, за що подяка Буряк Уляні Степанівні.

Вчитель нашої школи — Федина Галина Йосипівна стала одним із переможців конкурсу «Вчитель року».

Вже 2 роки поспіль в стінах нашої школи проходить міжнародний турнір з гандболу. Для всіх, то велике свято, бо: 1) престижно; 2) три дні нема науки; 3) приводять спортзал і школу в Божий вигляд. Приїжджають команди з Польщі, Словаччини, ще були зі Львова і ще якісь. Приємно, що того року наша команда виборола перше місце!

А зараз про той турнір. Науки три дні нема, всі дружно вболівають за свою команду. Я так кричала, що потім говорити не могла. В такій атмосфері народилося дуже багато підбадьоруючих віршиків. Але найбільше задоволення всі отримували від спостереження за вчителями-вболівальниками, особливо, коли вони стрибали на своїх високих каблуках і вилазили на стільці, щоб краще було видно. Вони не гірше підтримували нану команду, ніж учні — ще один доказ того, що в Любені супер вчителі.

В день закриття вирішили зробити дискотеку для учнів школи і гостей. Певно зо дві години товкли нам, як ми маємо себе поводити, щоб не опозорити школу перед гостями. А в результаті всі вчителі хапалися за голови, спостерігаючи за поведінкою «дорогих гостей». Що вони витворяли! Але нам плюс — побачили, що не такі ми погані, як вчителі звикли то говорити.

Польські хлопці, до речі, були непогані. Але стріляли очима більше до хлопців, а не до дівчат (ви не подумайте, що в нас дівчата негарні). Просто поляки сказали так, цитую: «Нас не інтересуйов дєвчини, нас інтересуйов хлопчини». Отак.

Роксоляна Ременяк