З наукової точки зору, загата — це сезонна будівельна конструкція, споруджувана всіма мешканцями хати, у безпосередньому поєднанні зі стінами з метою енергозбереження та забезпечення утримання стабільного температурного режиму всередині.

А якщо по суті, то, як тільки надходила золота осінь, коли листя з дерев не опадало поодинці, а цілими зграями злітало на землю, переважно баба або й дід брали на плечі плахту (тобто, старе покривало на ліжко або інший величе-е-езний шмат міцної тканини), граблі і добрий шнурок і йшли до курорту, то значить — до парку санаторію.

У нас, в Любені, завжди кажеться «йти до курорту» і всі розуміють, що це до парку, який зараз вже відданий Самбірському лісництву і занепав до невпізнання. А ще в нас ходиться «в берізки», тобто, до березового гаю ще далі за парком.

Так от, баба або дід ішли до курорту і брали зі собою молодших дітей, яких взагалі тягалося всюди за собою, щоби самі вдома не спалили хати чи собі якої шкоди не зробили при пізнанні світу через свої перші фізичні, хімічні і піротехнічні досліди.

Менших дітей несли до курорту на каркохах, тобто, садили собі на шию.

У курорті плахта розстелялася і на неї згрібалося сухе (обов’язково!) листя. У залежності від розміру хати, такі походи могли відбуватися кілька або й кільканадцять разів. Найцікавіше було, як та плахта поверталася додому на двох ногах. Виглядало це саме так! Щоби не «бити дарма ноги», тобто, не ходити багато разів до того курорту, люди старалися набирати листя якомога більше. Зав’язували його в тій плахті і «завдавали собі на плечі». Це був якраз той ритуал, у якому брали участь діти, які йшли з дідом-бабою до курорту на листя (як на гриби). Вони допомагали підсадити ту величезну плахту, щоби вона добре вмостилася на плечах баби чи діда, і її зручно було нести.

Завдавання на плечі було ритуалом святим. Навіть коли ти йшов зі школи, або біг, як скажений до неї, бо не встигав на другий урок, а його мав якраз директор (хто пам’ятає нашого директора з тих літ?). Ти летів, а тут якраз біля центрального магазину (тобто, крамниці, яка знаходиться біля селищної ради, навпроти музичної школи, тобто, в центрі) виходить бабка і каже: «Синцю, а завдай ми на плечі». Ти просто не мав шансів не зупинитися і не завдати бабці на плечі торбу з закупами.

Але ми відхилилися від теми. У той час, коли дід (баба) носили листя з курорту, тато зі старшими синами, братами або сусідами будував довкола хати каркас загати. Забивалися кілки на відстані бл. 40 см, а до них зі сторони хати прибивалися дошки. Але частіше дошки просто вставлялися за ті кілки. Таким чином робилася ніби ще одна стіна довкола хати. Принесене листя поступово набивалося у простір між дошками і хатою. Найчастіше ця відповідальна місія доручалася найхудішому хлопцеві (а може й дівчинці) з родини, який на щодень зустрічався вигуком: “Ти, здохлєку!”. Так називали дітей, які не хотіли їсти. Їх повних родичів любовно обзивали “бамбулою” або “бамбуїлою”. Так от, здохлєк трамбував те листя в загату, залишалися тільки отвори на вікна. У загаті листя чергувалося з лотавою. У нас в Любені кажуть не отава, а саме лотава. Взагалі-то, це другий покіс трави. Тобто, її перший раз скосили, вона виросла знову і скосили вдруге.

Загата була просто необхідною для утримання тепла в хаті під час лютих зимових морозів. А морози в Любені колись були знамениті! А сніги які! Старші люди кажуть, що десь у п’ятдесятих роках понамітало стільки снігу, що люди мусили прокопувати тунелі, щоби вийти з хати і хоч якось рухатися вулицями.

Попри те, що загата була необхідною конструкцією, ближче весни вона ставала розсадником мишей і горобців, а ще там любили гніздитися кури. Баба їх ганяла з незмінним: «А шляк би тебе трафив наглий, та би трафив!» То був найстрашніший прокльон, хоча мало хто знав, що дослівно воно означає – «щоб тобі стався інфаркт». Якби знав, може би рідше такий прокльон вживався, як і другий, не менш страшний — «Би ті кров нагла залєла!», що, фактично, означало (часто несвідоме) побажання крововиливу в мозок.

Так закінчується історія про загату :)

Орест

Ви можете висловити свою думку щодо цієї статті на форумі.

Насамперед, хочу сказати, що особливості і красу мови тієї чи іншої громади починаєш розуміти тільки тоді, коли дивишся на неї збоку. То значить, або виїжджаєш кудись в інше мовне оточення. Ну, наприклад, на конференцію до Києва. Або, коли приїжджаєш в гості до тієї місцевості. Тобто, коли ти не народився в тому мовному середовищі.

З чого ж почнемо? Почнемо з дитинства. Перше, що мені прийшло на думку, то тфу-тфу! Не можу сказати, щоби це слово вживали тільки любінчани, але дуже вже воно мені подобається в нашій українській мові. Це слово має за собою цілу традицію. Це навіть ціла філософія життя. Полягає вона в тому, що ви МУСИТЕ сказати тфу-тфу, коли бачите на вулиці (а тим більше, коли приходите в гості) дитину від народження і до … років. Тут складно подати якийсь конкретний вік дитини, до якого їй треба казати тфу-тфу. Слово це говориться, щоби не врікти дитину. І це — найцікавіше. Якщо повірити в те, що можна врікти дитину (напишіть хтось про це!), то вже зовсім неймовірним видається, що одне тільки тфу-тфу може від цих вроків захистити. Боронь вас, Боже, зайти до хати, де є маленька дитина і не сказати цього заповітного слова. Така ваша поведінка може викликати обурення, а навіть спричинити повний розрив стосунків із тими людьми, до яких ви прийшли. Навіть, якщо ви були дуже добрими приятелями.

Інше з дитинства. В Любені (і не тільки) вчать дітей до всіх, абсолютно до всіх старших (в міру) людей говорити вуйку і цьоцю. Навіть, якщо вони біля ваших родичів близько не стояли. Кажу чесно — спочатку я думав, що то тільки в нас так кажуть. Але зовсім недавно довідався, що у шведів також всі — вуйки і цьоці. Так що ми не самі. До речі, до тих, що вже дуже старші, вчать говорити діду і бабо, а в Любені, часом, дзядзю і бабцю.

Якщо вже мова про дитинство, то тут хочу розказати про один реальний випадок, який мав місце саме в Любені. Донька певної жінки вийшла заміж і з чоловіком виїхала жити до російськомовної частини нашої Батьківщини, чи навіть до Росії. Вже й не пам’ятаю. Але це не важливо. Народилися діти. Люди були дуже запрацьовані, але врешті приїхали до бабусі в гості. Котрогось дня дорослі разом зі старшою дитиною поїхали до Львова «шось си вкупити». Молодшого хлопця залишили вдома з бабусею. Приїжджають – бабуся стурбована, а дитина заплакана. Питають, що сталося. Хлопчик підбіг до мами і жаліється, що цілий день просив: «Бабушка, кушать!» Дочка запитливо дивиться на маму: «Як, Ви дитині їсти не дали?», а та каже: «Ти шо? Я з двайці разів питала — Будеш їв?», а він мені — шо шось го кусат!»

Зі школи пам’ятається, як один хлопець любив бігати до їдальні (яку називали столова) і просив: «Цьоцю, тилєтко!», що означало, що він хотів котлетку. А хто пам’ятає ті котлети по 13 копійок? Котлету клали на половинку скибки «квадратового» хліба. Люди, чи ви то пам’ятаєте? А я особисто любив купувати коржики по 10 копійок. Вони були на вигляд як скрепка від степлера з наполовину загнутими кінцями (тут буду просити адміна, щоби намалював цього коржика, бо так не розкажеш), а на смак… Здається, найсмачніші у світі. Тільки «колір шкіри» у них часто був різний — від блідого (коли вуйко Вопшим фазу з’їв) до смаглявого, коли коржик не витягнули вчасно з печі.

До речі, про вуйка Вопшима. Коли пропадало світло, моя мама все казала, що треба до Вопшима дзвонити, питати, де фаза. Ну, тобто, ви в курсі, ким працював вуйко Вопшим. А назвали його Вопшим, тому що говорив він так: «Ну, вопшим, так. Тут треба прикрути, тут врізати… Вопшим, ти поняв?». Така кличка і приклеїлася до нього.

Ми з вами цивілізовані і всі розуміємо, що кличка в селі — головне. Без сільського прізвиська людини просто не може бути у списках «своїх». Тут можна було би розширити тему і дати кілька десятків смачних прикладів. Але ж, розумієте, родина, туди-сюди…

далі буде…

Орест

Ви можете висловити свою думку щодо цієї статті на форумі.