Але поки що — кілька слів і сьогоднішніх знимок з перебігу виборів у Любені та навколишніх селах.

Перше, що треба сказати – величезне дякую любінцям! Ми всі зрозуміли, що сьогодні, коли Схід України і Крим позбавлені права голосу, саме ми повинні прийти якомога чисельніше на вибори, щоб вони відбулися.

На моїй дільниці, виборча комісія якої знаходилася в санаторії, станом на 20 год. з 1115 виборців, внесених до списку, проголосувало понад 920 осіб! Це 82,5%! Найбільше виборців прийшло проголосувати в обідню пору:

13:00 – 14:00 — 11% виборців

14:00 – 15:00 — 9%

15:00 – 16:00 — 12%

І ще одне. Саме на дільниці в санаторії всі члени дільничної виборчої комісії були у вишиванках. У сьогоднішній ситуації це було надзвичайно приємно і патріотично!

Кілька знимок з дільниці в санаторії:

А так виглядало голосування на іншій виборчій дільниці у Великому Любені, яка розмістилася у Великолюбінській школі мистецтв:

Так виглядала дільниця, що розмістилася у середній школі:

Сьогодні мені також вдалося відвідати дільничні виборчі комісії у Малому Любені, Косівці та Бірчі. Ось, як виглядали справи там:

Малий Любінь:

Косівець:

Бірче. Тут на приміщенні дільничної виборчої комісії сьогодні вивісили прапор України, який побував разом з односельчанами на Майдані – як пригадування виборцям, за що вони голосують!

Люда

_{Фото із сайту tsn.ua}

Сьогодні кримські татари відзначають 70-і роковини депортації свого народу з рідних земель. Ділимо з ними біль спогадів. Дуже добре розуміємо те, що вони пережили, бо «Хайтарма» і розповіді самих кримчан слухаємо, наче спогади своїх дідусів і бабусь, які пережили сталінський терор, репресії і трагічні поневіряння по сибірах за те, що здобували волю для себе і для нас.

Лише під кінець 70-их років ХХ століття кримським татарам дозволили повертатися до рідного Криму. Повертатися… А до чого? Усі кращі землі, всі надморські терени давно зайняті, причому зайняті тими, хто не вболіває за розвиток Криму і його процвітання, хто «накосив» зелені — і забирається в свою Москву з Петербургами жирувати на здобутому. А Крим залишається… зі своїми боргами, зі своїм бездоріжжям, без води і без перспектив…

Болимо разом із кримчанами тяжким болем за те, що сьогодні, через 70 років після совєтського пекла, створеного Сталіном, його послідовники знову не дають кримським татарам спокійно жити на своїй землі, вчити своїх дітей рідною мовою і навіть зібратися разом, щоб поплакати за тими, хто вже не повернувся з далекого заслання додому.

Сьогодні, 18 травня 2014 року, о. Богдан Тишкун відслужив у греко-католицькій церкві Великого Любеня панахиду за всіма загиблими вигнанцями кримсько-татарського народу. Вірні нашої церкви молилися за тих, котрі знайшли вічний спочинок на чужині, і тих, чиї рідні навіть не знають, де їхня могила. Просили, щоб Бог пробачив їм усі їхні прогрішення, вільні і невільні, прийняв їх до себе і оселив там, де праведні спочивають.

Сумуємо разом з нашими братами і сестрами, і віримо, що їхнє пекло на землі закінчиться, а вони вийдуть з того випробування вогнем ще сильніші і ще згуртованіші!

Коли у Криму стало небезпечно, депутати Львівської обласної ради згідно вирішили, що Львівщина готова прийняти мешканців Криму, які тимчасово хотіли б виїхати з півострова. Спільно з міською радою Львова було оголошено про таке рішення по телебаченню, а Львівська обласна державна адміністрація зайнялася координацією зустрічі та розселення гостей із Криму. Департамент соціального захисту населення ЛОДА, використовуючи свою інформаційну базу, залучив санаторії, будинки і табори відпочинку, інтернати та ін. державні і недержавні заклади цього типу до прийняття родин (переважно жінок з дітьми) з Криму. Оксана Яковець, яка в Департаменті соціального захисту координує роботу з зустрічі та поселення кримчан, і майже кожного гостя зустріла особисто, схвильовано розповідає про звичайних галичан, які, почувши по телевізору запрошення для кримчан, масово почали зголошуватися і пропонувати свої кімнати, квартири і навіть цілі будинки, в яких тимчасово не живуть, для наших співвітчизників, які несподівано опинилися в скрутній ситуації, у далекому незнайомому Львові. Люди зголошувалися також зустрічати і підвозити гостей з потяга за вказаними адресами. Навіть просили скласти списки необхідних продуктів і промислових товарів, купували їх і розвозили за вказаними адресами. Пані Оксана не може спокійно розповідати про таку жертовність людей, як і зі сльозами на очах згадує, як зустріла родину кримських татар — батько, мати і чвірко дітей — виходять з потяга, мати знімає зі сходинок одне за одним малюків, батько виносить дві спортивних торби. Пані Оксана каже, що з нею троє дужих хлопців, котрі зараз допоможуть донести весь багаж. Жінка підіймає очі і спокійно відповідає, що це все — більше жодних багажів немає, бо все найдорожче (обводить поглядом чоловіка й дітей) — з нею.

Керівництво любінського реабілітаційного центру, що знаходиться у колишньому четвертому корпусі санаторію надало свій будинок для кримчан. Тобто, забезпечило найважливіше — дах над головою. Ще одну кримсько-татарську родину забрала до себе одна любінська сім’я, відвела для гостей увесь другий поверх свого дому і почали жити удвічі більшою родиною. Місцева влада організувала зустрічі і зайнялася всіма юридичними, технічними та безпековими питаннями. Долучилася районна рада. Група чоловіків з Любеня організувала нічні чергування в корпусі, щоби гості не боялися за своїх дітей. Школа запросила сімох учнів з Криму, забезпечила їх підручниками, зошитами, наплічниками і всім необхідним шкільним приладдям. А тоді потекли сірі будні… Коли треба було щодня мати з чого і чиїми руками приготувати сніданок, обід і вечерю. Коли виявилося, що діти в літньому одязі і взутті, а вранці несподівано випав мокрий сніг по кістки…

Тут любінці показали свою гостинність і широку душу, і почали ділитися з кримчанами дослівно, і хлібом, і до хліба. Справді приємно писати ці слова, бо щоденно бачила, як старші і молодші йшли і йшли до нового любінського дому кримських татар — хто з чим міг. Особливо радісно було, коли з дорослими приходили діти і захоплено бавилися з однолітками з Криму. А тоді почали йти і їхати люди з сусідніх сіл, ближчих і дальших. Хтозна, якими вітрами долітали звістки про кримчан до Оброшина, Переможного, Мавкович, Малого Любеня і багатьох інших сіл, але люди гаряче відгукувалися на такого далекого ближнього в потребі. Татарки вражено розказують про ще молоду, але дуже спрацьовану жінку, котра пішки прийшла з сусіднього села і принесла дві торбинки, повні яєць, плакала і бідкалася, як то їм тяжко поневірятися з дрібними діточками по світі. І про багато інших випадків, коли вони бачили, що шматком хліба з ними діляться ті, хто сам заробляє його тяжкою працею.

Десь в нетрях інтернету прочитала, що Україна — це така країна, в якій у Львові приймають російських біженців, котрі втікають з Криму, де Росія захищає їх від львівських бандерівців-націоналістів. Питання «Ну що? Не страшно вам серед бандерівців?» кримчани в Любені чули чи не від кожного відвідувача, але щоразу ввічливо відповідали, що зовсім не страшно, і що вони були переконані, що все це всього лише російська пропаганда.

Боляче було слухати їхні розповіді про багатолітні поневіряння по пісках Узбекистану, про те, як виселених з рідних земель кримських татар перевозили вагонами для худоби, а хто помер, викидали просто з вагона на повному ходу. Про те, як дорогою на виселення мати відмовляла собі у скибці хліба, щоби вберегти дітей від голодної смерти. І як виснажена померла вже приїхавши до Узбекистану. Діти, такі ж голодні і безсилі, як могли, рученятами порозгортали пісок, поклали в той видолинок тіло мами і поприсипали його, наскільки вистачило сил. А на ранок не знайшли тіла, бо шакали забрали його собі на поживу. Слухала і дивувалася — наскільки далеко ми одні від одних жили, і наскільки однаковими були долі наших народів. А також, наскільки мало ми знаємо одні про одних, тому й подекуди дозволяємо паралітичним застарілим стереотипам керувати собою.

За той короткий час, що кілька родин кримських татар прожили в Любені, цікаво було довідатися більше про мусульманство. Про те, що ця релігія так само наголошує на рівності всіх людей, так само наказує не вбий!, не кради!, не бреши!, шануй батька і матір своїх! Приємно бачити, як старші хлопці відповідально опікуються молодшими братами й сестрами, бо ж мамі ой як нелегко з шістьома жевжиками. Приємно чути, як виразно читає восьмикласник по-українськи і як у відповідь на моє «Селям алейкум!» прокочується дружня хвиля «Доброго дня!», підкріплена двосторонньою радістю. Першим і, здається, найбільшим шоком був випадок під час екскурсії до Львова. Заходимо до церкви Юра, коротко розказую про традиційний іконостас і про основи нашої релігії. Після того пропоную зійти в крипту, де спочивають церковні достойники. Над гробами Митрополита Шептицького і Патріярха Сліпого у кількох словах намагаюся пояснити, якими велетами духа були обоє, і як гуртували біля себе народ у найтяжчі для нашої церкви часи, як рятували людей незалежно від їхньої національности і віросповідання… Виходимо з крипти і раптом… жінки просять мене від їхнього імени замовити Службу Божу за Небесну сотню. Мусульманки просять про молитву у християнському храмі!

Воістину дивний той український нарід! Дивний і незрозумілий. То вони плакали, коли приїхали до Любеня: де вони, що робитимуть і що станеться з їхньою рідною землею? А то ще більше плачуть, коли вирішили: не можемо більше тут сидіти — повертаємося додому. І в самої виступають сльози на очах, коли чуєш, як дев’ятирічна донечка звіряється мамі: «Ана, я вже так хочу до тата, що аж не можу, але можна ми ще тут трішечки побудемо? Ну ще хоч один деньочок!» І хтось нагорі таки вислухав ту дитину — квитки вдалося взяти тільки на післязавтра.

У мусульман є переконання, що садити дерева — надзвичайно добре діло! Особливо — фруктові. Бо за кожен плід того дерева, за кожне зернятко в тому плоді на людину, котра його посадила, сходить Божа благодать. Посаджене дерево приносить добро також тому, для кого воно посаджене, бо він вважається вибраним. Наші гості напередодні довгоочікуваного ними, але дуже несподіваного для нас від’їзду вирішили, що обов’язково хочуть залишити по собі згадку в Любені. Немає неможливого для того, хто хоче зробити добре діло! У Городку купили кілька кущів деревовидного гібіскусу і найперше посадили біля будинку, який став їхнім прихистком на ті кільканадцять днів. А тоді пішли по дітей до школи, бо уроки закінчувалися, а разом з останнім дзвінком у цю п’ятницю починалися весняні канікули. Зустріч у школі була також зворушливою. Дітей ми застали у директора в кабінеті — він розпитував, звертаючись до кожного по імені, як минув день і брав особисті обіцянки зі своїх нових учнів, що вони ще приїдуть до Любеня. А потім вийшли разом з любінськими друзями на подвір’я, де традиційно проходять урочисті лінійки, разом вибирали місця для кущів, разом копали ямки, приміряли на висоту кореня, підливали і загортали. На прощання сфотографувалися, а коли виходили зі школи, дівчата-однокласниці раптом вигукнули: «Та залиште нам хоча б одного хлопця!»

Кажуть, в розлуці дві третини смутку залишає собі той, хто залишається, і лише третину забирає зі собою той, хто відходить. Хай легкою буде дорога додому нашим новим друзям — кримським татарам, і хай безпечним буде їхнє життя на рідній землі. Такій вимріяній і такій страждальній! А ми будемо поливати деревця, посаджені ними, і чекати їх знову в гості, вже повними родинами, разом зі своїми татами і старшими братами, які зараз залишилися в Криму боронити свою землю.

Думаю, ця несподівана ситуація була для всіх нас не тільки випробуванням, але й великою благодаттю, попри те, що причини приїзду гостей з Криму були настільки трагічними. Ми подивилися один на одного іншими очима. І не тільки любінці на кримчан, а ті на нас. Ми також переконалися, що, якби, не дай, Боже, якоїсь біди, то дружнє плече підставлять і односельчани (незалежно від того, до якої церкви ходять і за яку партію голосували на минулих виборах), і приятелі з далекого й близького сусідства (попри те, що часом вони забувають або не мають як приїхати до нас на престольний празник чи на концерт музичної школи). І так собі думаю: то справжнє щастя, що мені судилося народитися і вирости у Великому Любені — в ТАКОМУ Великому Любені!

Люда

1) Не давати і не брати хабарі
Риба гниє з голови, а в нашому випадку – країна гнила, починаючи з кожного з нас. Цукерки лікарям, коньяки за швидке виготовлення документів, пухкі конверти за прийняття на важливу посаду, фраза “ну, ти ж знаєш, що треба зробити” – все це підживлювало колосальну систему корупції, яка починалася з маленького села і закінчувалась Межигір’ям. Не буде пропозиції – не буде і попиту на хабарі. Почніть будувати Європу персонально біля себе – припиніть підживлювати піраміду корупції. Це не страшно.

2) Не красти
Важко втриматись від спокуси підправити документи та списати з бюджету компанії трошки менше, а собі в кишеню покласти трошки більше. Особливо, коли на тебе вдома очікує сім’я. Треба навчитись систематично вивітрювати з голови дурні звички родом з СРСР: брати те, що вам не належить або погано лежить будь-де – на роботі, на вулиці чи деінде. Ви крадете не у когось нереального – ви обкрадаєте в першу чергу самого себе – бо жити ж тут вам. Кожного разу, коли у вас виникатиме таке бажання – погляньте на себе у дзеркало і побачте там Януковича.

3) Поважати інших
Мирне співіснування неможливе без поваги, і саме воно стане запорукою економічного успіху. Лише коли ми навчимося поважати інших людей – незалежно від того, якою мовою вони розмовляють, якої вони нації, віросповідання, орієнтації чи яку музику слухають і яких політиків підтримують – лише тоді зможе початися справді мирне життя. Просто прийміть те, що хтось не такий, як ви – і стане набагато легше, повірте. Наша різноманітність і робить нас сильними.

4) Допомагати
Вбивайте вірус байдужості в собі. Не бійтесь підняти людину, яка впала посеред вулиці чи загубилась у чужому районі. Це не соромно, це навпаки – дуже приємно! Щира посмішка та слово “дякую” мотивує краще за всі нагороди та премії. Ну і рано чи пізно може трапитись так, що допомога буде потрібна вам – ви б не хотіли залишитись насамоті, правда?

5) Тримати чистоту
Чомусь, як тільки ми потрапляємо за кордон, у нас вмикається режим “Європи” – ми припиняємо смітити та порушувати правила. Чому б не спробувати тримати цей режим в увімкненому стані – постійно і вдома? Це дуже просто: ніж жалітись на те, який срач біля вашого будинку, припиніть кидати недопалки та обгортки будь-де. Не бійтесь поширювати цей приклад на оточуючих, якщо бачите, що хтось навіть не думає про те, де викидати сміття.

6) Самоорганізовуватись
“Хата скраю” – це архаїзм та девіз старої України. Гаслом нової України має стати самоорганізація. Якщо ви не вірите – подивіться відео з Майдану і зрозумійте, що насправді це дуже легко – навіть коли вас 10, 500 чи тисячі. Ведіть діалог з сусідами – відстоюйте права своїх будинків. Розмовляйте з колегами та розвивайте робочі колективи. Одна людина здатна зробити багато чого, а група самоорганізованих людей – ще більше і ще краще. Попросіть допомоги, зорганізуйтесь з тими, хто солідарний з вами – і ви зможете вирішити будь-яку проблему.

7) Брати відповідальність
Настав час розширити коло відповідальності трохи далі, ніж ви звикли до цього. Потрібно прийняти цю думку до уваги: лише ви несете відповідальність за власне життя та за власний успіх, і ніхто інший! Ваша відповідальність – це і чистота в місті, і депутати, яких ви обираєте, щоб представляти ваші інтереси. Не бійтесь брати відповідальність за свою роботу, свої обіцянки та своїх близьких: це додає наснаги, сил та впевненості у діях. Це – фундамент вашого існування.

8) Не боятись
Це – саме те, з чого починається нова Україна. Люди почали усвідомлювати, що страх – це єдина перепона до кращого життя. І Небесна сотня поклала свої життя саме за те, щоб ми змогли жити у країні без страху. Щоб ми не боялись гуляти містами, відстоювати свої права, ловити злодіїв та вільно висловлювати свою думку. Свобода – це перша сходинка до змін. Лише будучи фізично, морально і духовно вільними, ми зможемо втілити у життя всі ті мрії, про які думаємо кожного дня.

9) Не чекати
Досить чекати, що хтось прийде і зробить порядок біля вашого будинку. Досить чекати, що держава в обличчі чиновників чи влади дасть вам роботу чи вирішить проблеми. Найбільш незадоволені життям – це ті, хто скиглить і чекає, що хтось зробить все за нього. Вставайте і дійте! Лише від вас залежить, наскільки хорошим буде ваше життя.

10) Розширювати світогляд
Час вийти на світло з печер своїх стереотипів. Час позбутися міфів, які постійно насаджують вам політики чи ЗМІ – лише так ви знайдете справжню істину. Не судіть про те, чого ви не знаєте чи не бачили. Подорожуйте – починайте з найкращих куточків своєї області і закінчуйте найкращими місцями України та світу. Виділяйте на це час і гроші. Читайте книги та знайомтесь з новими людьми. Відкрийте себе для світу, і він відкриє всю свою неймовірність для вас.

За матеріалами Inspired.

До середини лютого дехто періодично намагався посіяти сумнів, мовляв, Майдан ось-ось розійдеться, а сякі-такі здобутки революції будуть розтринькані, як це вже мало місце за нашої пам’яти, громадянин Янукович з металевими нотками в голосі час від часу виступав зі зверненнями до народу, пригрожуючи силовим втихомиренням «екстремістів», його поплічники з піною на губах добирали найобразливіші епітети для окреслення повстанців, а міністри злочинного уряду і деякі народні депутати кричали, що міліція занадто поблажливо ставиться до майданівців – з ними треба розправлятися жорстко.

Після розстрілів 18-20 лютого ні в кого з повстанців не залишилося жодних сумнівів у тому, що Майдан стоятиме, доки не будуть виконані головні вимоги протестувальників. Більше того, майданівці не стояли, не гинули і не збираються відстоювати будь-кого з політиків. Це вони довели в черговий раз, коли зупинили автомобілі Арсенія Яценюка і Юлії Тимошенко, пригадавши їм, хто виборов для них волю, і чиїми слугами (а не панами) вони повинні бути. Значний здобуток Майдану полягає в тому, що люди не хочуть змінити клоунів, щоб цирк залишився. Вони вимагають поміняти життя! Крок до цього – викорінення корупції. Хлопці і дівчата з Майдану попереджають: хто візьме або дасть хабаря, стає одним із вбивців Небесної сотні.

А тепер про деякі з перших здобутків Революції гідности.

20.02 депутати Верховної Ради врешті змогли зібратися на екстрене засідання. Виявилося, що Янукович втік, тому єдиною легітимною владою в державі залишилася Верховна Рада. Першим документом, який вона прийняла, стала постанова про припинення вогню і повернення всіх силовиків у місця своєї дислокації. Верховна Рада працювала протягом усіх вихідних, оскільки ситуація вимагала негайного врегулювання.

Верховна Рада прийняла також постанову про те, що повертається Конституція України в редакції 1996 року зі змінами 2004 року. Ця конституція обмежує права президента і розширює повноваження парламенту, таким чином усуває можливість узурпації влади однією людиною-диктатором. Парламент оголосив дострокові президентські вибори на 25 травня 2014 року у зв’язку з тим, що Віктор Янукович самоусунувся від влади.

Депутати звільнили від виконання обов’язків колишнього міністра внутрішніх справ Захарченка та висловили недовіру Генеральному прокуророві Пшонці. Була прийнята також постанова про запобігання проявам сепаратизму та іншим зазіханням на основи національної безпеки. У відставку відправили найбільш антиукраїнських міністрів, зокрема, Табачника – міністра освіти, який наніс величезну шкоду вітчизняній системі освіти, перетворив міністерство в тотальну корумповану систему. Верховна Рада звільнила суддів Конституційного Суду, які своїми рішеннями порушили закон, зґвалтували Конституцію України і віддали Януковичу повноваження, які йому не належали. Суддів звільнили за порушення присяги та вчинення антиконституційних дій.

Було прийняте рішення, яке дозволило звільнити з ув’язнення Юлію Тимошенко. Тут треба застерегти, що всупереч повідомленням деяких світових мас-медіа, майданівці радіють звільненню екс-прем’єр-міністра, але в жодному разі не хочуть бачити її при владі. З арештів випустили всіх активістів Майдану, яких незаконно ув’язнила злочинна влада. Почалося розслідування убивств на Майдані.

Події в Києві активізували місцеві громади. По містах почали організовуватися загони Самооборони, які разом з міліцією патрулюють міста з метою захисту від мародерів. У всіх регіонах відбуваються мітинги. Складна ситуація в Криму, особливо в зв’язку з тим, що Росія має на півострові військо, але корінний народ – кримські татари – виступають за те, що Крим є частиною України.

На блискавичний розвиток подій у Києві відреагувала також міжнародна спільнота. Різні європейські країни підтвердили, що єдиним легітимним органом влади в Україні є Верховна Рада, а колишній президент не виконує своїх обов’язків, що означає, що він самоусунувся від влади. Європейський Союз і США запровадили санкції проти режиму Януковича, також було призупинено ліцензії на експорт обладнання, яке можуть використати для внутрішніх репресій. Реакцією Росії стало відкликання посла РФ в Україні, оскільки, за словами прем’єр-міністра Медведєва, існує реальна загроза російським інтересам, життю і здоров’ю росіян. Росія донині визнає Януковича чинним президентом.

Верховна Рада в поспіху зробила також деякі контроверсійні кроки. Так, наприклад, було невчасно відмінено закон про мови національних меншин, що сколихнуло антиукраїнські настрої в Криму і на Сході. Однак, українці також відреагували на це. 26 лютого Західна Україна оголосила, що буде говорити російською мовою (вдома, на роботі, на вулиці), у відповідь Донецьк заявив, що говоритиме українською. На Майдані від початку не було і нема мовної проблеми, як і нема її в повсякденному житті, — це деякі політики намагаються розпалити ворожнечу в українському суспільстві на основі мови, релігії, історії, етнічної приналежности. Без окулярів видно, що такі настрої під’юджує третя сторона, якій дуже залежить на розколі України.

У ці тривожні дні зроблено також дрібніші, але не менш важливі кроки. Верховна Рада повернула Межигір’я — колишній маєток Януковича в національну власність. Майданівці і кияни неофіційно змінили назву вулиці Інститутської, на якій було вбито найбільше повстанців, на вулицю Героїв Небесної сотні. Очікується офіційне затвердження зміни назви. 25 лютого 2014 року, на 24-ому році незалежности України, врешті було демонтовано золоту совєцьку зірку на флагштоці над Верховною Радою.

Із головних завдань, які стоять сьогодні перед новою владою, залишилося обов’язкове проведення люстрації. Майдан не розійдеться, якщо до влади прийдуть тільки нові обличчя, але не буде змінена сама система. У цьому питанні Україна може скористатися добрим досвідом сусідньої Польщі, допомогу якої з перших днів повстанці дуже сильно відчувають і з вдячністю цінують.

І ще одне. Майдан своїм рішенням встановив 20 лютого Днем національної пам’яти, щоб кожного року згадувати хлопців з Небесної сотні, котрі віддали своє життя за нову Україну для нас. Щоб згадувати і пам’ятати їх завжди. Слава Україні!

Люда Бублик

Сьогодні я поїхала на Майдан не за звичним маршрутом – вийшла на станції метро «Хрещатик» і попрямувала до виходу «вулиця Інститутська». Не перебільшуючи, зізнаюся, що руки й ноги тремтіли. Раптом згадалося 18 лютого, коли разом з товаришкою ми йшли в безперервному потоці майданівців, котрі несли прапори і співали патріотичних пісень. Я була там передовсім як журналістка, не хотіла пропустити жодного моменту, факту чи історії революції. Товаришка, як тисячі інших жінок і літніх киян, не уявляла собі, що її могло б не бути на Майдані в такий важливий день – якраз планувалося засідання Верховної Ради, на якому мали бути прийняті постанови, важливі для долі країни. Тим більше, що троє її синів крокували в шеренгах сотень Самооборони Майдану. Усі троє (33, 28 і 19 років) – молоді, високі, гарні і освічені. Старший – одружений, батько двох синів; молодший – після закінчення ексклюзивної гімназії східних мов зараз студент КПІ; середній син – фахівець з ІТ. Просто такі, як і їхні побратими, що маршували зараз з ними пліч-о-пліч до будинку Верховної Ради на Грушевського.

Зараз мені пригадалося, як ми з товаришкою спочатку загубили одна одну в натовпі, бо ж я хотіла підійти якомога ближче, щоб обов’язково сфотографувати кордон міліціонерів, що ховалися у тісній шерензі за щитами. Вулиця Шовковична, що веде просто до Верховної Ради, була перекрита великими вантажівками. Спочатку я могла фотографувати безпосередньо з-під вантажівки, потім снайпери на даху змусили нас перебігти на другий бік вулиці і разом з тим відтяли від більшости протестувальників вогнем гранат і пострілів. Тоді я отримала смс, що під ногами в моєї товаришки вибухнула газова граната і що вона погано почувається. Я змушена була пробиратися до неї, щоб відвезти додому. Хлопці залишилися. На щастя, наступного дня повернулися – вкрай стомлені, закіптявілі, але цілі й здорові. Не всім їхнім побратимам пощастило так само.

Сьогодні, коли я виходила з підземки, всі ці спогади повернулися, як свіжі, так, ніби все це діялося вчора. Я зрозуміла, що не відомо, як би все могло закінчитися, якби не…

Вниз вулицею Інститутською я сходила кілька годин. Попри те, що основні поминальні урочистості на Майдані відбулися вчора, і загальнонаціональний траур вже закінчився, тут панував траур – не награний, призначений, а справжній – глибокий і невтішний. Вулиця була переповнена людьми: з різних міст, різномовними, з різним рівнем достатку і різного віку. Навколо плач, море каганців, вервички і океан квітів. І тиша, від якої застигала кров у жилах. Лише з Майдану долітали слова молитви – там прощалися зі ще одним героєм.

Перед барикадою молода жінка з портретом убитого такого ж молодого чоловіка в руках відстороненим голосом просить зробити їй фотографію мобільним телефоном. Вона вдома залишилася з малою дитиною. Чоловік сказав, що його місце на Майдані, і не дозволив собі заперечити. Вона каже, що фотографію збереже, щоби показати синові, коли виросте, де загинув його тато. Трохи далі, під муром, зустрічаю чоловіка, який розказує, як загинув його побратим. Попри те, що чоловік вже в літах, він не приховує сліз і бідкається, чому це той молодий загинув, а не він. Жінки, проходячи повз барикаду, плачуть і дякують повстанцям, що залишилися живі і замінили своїх товаришів.

Дзвонить мій телефон. Приятель розповідає, що вчора був на похороні героя Майдану у місті за 20 км від нас, і що ніколи в житті не бачив такої кількости людей – вулиці не могли вмістити родини, знайомих і зовсім чужих людей, що прийшли провести в останню путь героя. Похорон відправляло 32 священиків різних конфесій.

Сходжу далі вниз. Ліворуч стоять оперті об дерева саморобні металеві щити, деякі з них продірявлені вогнепальною зброєю, закривавлені ноші, прострілені будівельні шоломи – абсолютно не призначені для захисту від куль. Вздовж вулиці немає жодного дерева, не посіченого пострілами. Біля дерев, посередині вулиці – портрети загиблих, оточені горами квітів. Дивлюся на них і слова застигають в горлі, бо несила збагнути, як можна було стрілити в ті очі?! Ловлю себе на думці, наскільки світлі всі обличчя героїв! Так, ніби снайпер вибирав з натовпу найкращих, найдостойніших. Бракує слів, щоби назвати злочин і злочинців, коли слухаєш Заслуженого Лікаря України Ольгу Богомолець, котра цілковито і безкорисливо офірувала себе, рятуючи поранених у ті страшні дні, просто стала медичним серцем Майдану. Говорить, що стріляли в серце, в шию, в очі, в мозок. Кулі залишали по собі п’ятисантиметрові отвори, відбираючи в лікаря будь-яку можливість врятувати життя пораненого.

Заходжу на останню перед Майданом барикаду під віадуком. Навколо розкидані спеціальні обігрівачі для рук, протигази, респіратори, засоби від опіків, а навіть монети і жетони в метро…

Розуміючи, що обов’язково повинна відвідати барикаду на Грушевського, де тиждень тому потоваришувала з Другою сотнею, котра отаборилася безпосередньо під барикадою, я вирушила в бік Європейської площі. Прапори на клумбі посеред площі зчорніли від кіптяви шин, котрі в ту страшну ніч з 18 на 19 лютого врятували життя протестувальникам. Хлопці запалили сотні шин і цим палаючим кордоном відтяли дорогу озброєній міліції. Усі помітили, що отруйний дим ішов в бік „беркутівців”. Якби вітер змінив напрямок, повстанці не мали б жодного шансу.

Прямуючи в бік барикади, здивовано помічаю одну за одною розбиті вітрини найдорожчих бутиків і салонів, серед яких поряд з барикадою стоїть будинок книгарні «Наукова думка», в якій жодного розбитого вікна, а на дверях напис „Ми працюємо”.

Зрозуміло, ані вчора, ані сьогодні на Майдані не говорилося про політику – тільки молитва, чудові спогади про вбитих і слова підтримки для овдовілих дружин, осиротілих дітей і невтішних у безмірному болі матерів та батьків.  Схиляю голову перед мешканцями української столиці. Кияни, котрі вже четвертий місяць, без перебільшення, годують, одягають (особливо в ночі і дні, коли „Беркут” безжально поливав на морозі повстанців з водометів, палив їх напалмом), ночують у себе вдома, лікують і підтримують майданівців, привозять ліки (іноді дуже дорогі й рідкісні), шини, відвозять поранених, а якщо треба, то без зайвих слів шикуються в черги, вибираючи, лупаючи і передаючи з рук в руки бруківку, доставляють її до барикад, допомагаючи таким чином оборонцям підготуватися до наступних атак міліції та внутрішніх військ. Сьогодні ж мешканці Києва несуть на Майдан, на Інститутську і на Грушевського квіти, дуже багато квітів, дуже дорогі квіти, а скарбнички для родин загиблих наповнюються протягом години-двох. Це правда, що зі сцени безперервно оголошують назви міст і сіл з цілої України, звідки люди передають великі суми грошей. Але особлива вдячність сьогодні належиться саме киянам.

Помічаю також, що в ці дні національної скорботи риторика Майдану кардинально змінилася. Сьогодні вважається неповагою до вбитих і абсолютно нетактовним прикрашання себе прапорами, яскравими стрічками, шоломи на головах – усе те, що ще три дні тому було обов’язковими атрибутами революції. Тим більше недоречними вважаються розмови про поділ посад при владі. Однак, після ганебної втечі президента Януковича і його поплічників, зміни в державі відбуваються просто блискавично. Усі розуміють, що на зволікання немає ані дня, ані години. Це розуміють також політики. Деякі з них, на жаль, уже почали безпардонну гонитву за посадами. Повстанці з Майдану не можуть цього дозволити, тому volens-nolens, здалеку від Майдану і скорботних урочистостей відбуваються малі віче, на яких активісти з народу інформують людей про вади і достоїнства окремих політиків, місцевих і вищого рівня. Відразу після звільнення з ув’язнення, на Майдан приїхала Юлія Тимошенко. Люди раділи, що виснажена хворобою жінка, котра, можливо, незаслужено була засуджена та ув’язнена, врешті вийшла на свободу. Але разом з тим українці вважають, що вона вже вигоріла як політик. Тому, вітаючи екс-прем’єр-міністра на Майдані, протестувальники тримали в руках нашвидкуруч зроблені транспаранти і плакати: „Юлю на відпочинок”, „Юлю, ти „вільна”, „Юлю на волю, але не до влади”, „Юля = Путін”.

У такі дні, коли Майдан не зайнятий щоденними справами і турботами, а плаче й сумує за невинно вбитими героями Небесної сотні, насуваються роздуми. З перших днів протестів деякі ЗМІ, як українські, так і закордонні (найбільше – російські) перекручували і забріхували інформацію про Майдан. Після масових убивств хлопців-повстанців, частина з них просто замовкла, інші ж почали обережніше добирати слова. Промовистим є факт, коли Патріярх Української православної церкви Московського патріярхату Кирило покаявся через те, що своїми благословеннями підтримував таку безжальну і аморальну людину як Янукович. Керівник прес-служби УПЦ МП Георгій Коваленко на своєму профілі в ФБ, а потім також перед відеокамерами сказав: „Шановні росіяни, якщо у вас залишилася хоч крапля любови до нас, українців, перестаньте навіть у приватних розмовах називати нас „фашистами”, „бандерівцями”, „нацистами” i „націоналістами”… У нас немає боротьби проти росіян, російськомовних чи проти канонічної Церкви, як це представляють багато ЗМІ у вас ”.

На завершення хочу ще раз сказати: повстанці стояли і гинули на Майдані не за Західну Україну. Вони стояли також за те, щоб шахтарі з Донбасу не були змушені на колінах жебрати мізерну зарплату, за те, щоби Крим став загальнодержавною оздоровницею європейського масштабу, щоб студенти не були змушені платити за сесії, щоби хворі не давали хабарів лікарям… Стояли за інше життя, за іншу Україну. Стояли і будуть стояти до перемоги.

Люда Бублик

Фотогалерея

О 8 год. ранку люди вирушили з Майдану до Верховної Ради, але підходи виявилися заблокованими міліцією і «Беркутом». Вулицю перегородили вантажними автомобілями, за якими стояли підрозділи міліції. Протестувальники зайняли перехрестя вулиць Інститутської та Шовковичної. Молодь у власноруч зроблених обладунках, з прапорами, в касках підійшла до вантажівок, а жінки і старші залишилися на перехресті.

Міліція за вантажівками ховалася за щитами, а з-за їхніх спин в натовп протестувальників почали летіти світло-шумові та газові гранати. Одна граната «Терен-7» вибухнула в мене під ногами, уламок впився в ногу. Кілька газових гранат розірвалося 2-3 метри далі, а одна – просто переді мною.

Якась незнайома жінка надягнула мені на голову будівельний шолом, чим безперечно врятувала мені життя. Добре, що медична служба Майдану виявилася поряд – вони надали мені негайну допомогу, оскільки було таке відчуття, ніби хтось кинув мені просто в очі жменю грубого піску, а газ не давав дихати. Рану на нозі обробили вже на Майдані.

Як виявилося пізніше, за шеренгами міліції стояли «тітушки» – кримінальні елементи і невдахи-спортсмени.

Коли стояти біля КамАЗів стало небезпечно, ми відійшли за перехрестя. Тоді на даху будинку навпроти ми помітили кількох «беркутівців». Вони зручно вмостилися на даху і ніби для забави кидали на голови безборонних протестувальників гранати, а потім дістали гвинтівки і стріляли на влучення. Міліціонер, що був найближче до рогу даху, зробив з ґуми катапульту, за допомогою якої міг метати гранати далі – туди, де стояли жінки і старші люди, котрі не мали жодних засобів особистого захисту. Проти мітингувальників застосували водомети, «тітушки» кидали пляшки з запалювальною сумішшю. Олег Мусій, координатор медичної служби Майдану сказав, що поранених дуже багато, є також з вогнепальними пораненнями.

Протестувальники в Маріїнському парку змушені були рятувати та евакуйовувати жінок і дітей, котрих привезли на Антимайдан. У пресі вже з’явилася інформація прихильників Партії регіонів, що це опозиція винна в тому, що на вулицях столиці потерпіли жінки й діти.

На фото – рештки гранат і набої, зібрані просто під ногами.

Екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко зі сцени Майдану сказав, що Янукович вже в літаку і з нього керує придушенням Майдану. Депутати Верховної Ради відразу після перших заворушень втекли з приміщення парламенту, кількох комуністів вдалося затримати.

У Києві зупинилося метро, увесь громадський транспорт працює безкоштовно, вулиці завантажені на 10 балів за 10-бальною шкалою. Перекрито вулиці, опівночі закривають в’їзд до столиці. Надзвичайний стан у Києві не оголошено, але ті заходи, яких вживає влада, де-факто є надзвичайним станом. Професор Олексій Гарань сказав, що це не надзвичайний стан – це бойові дії проти свого народу!

Чи влада свідома того, що вона зробила? Чи використані засоби придушення протестів є адекватними?

Чи дев’ятеро вбитих, кілька помираючих і понад 150 поранених (станом на 20.00) – це вже достатньо, щоби Европа врешті прореагувала?

Український поет Олександр Олесь ще 22.08.1931 написав поезію «Пам’ятай»:

Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала,
І ждала, хотіла лише співчуття,
Європа мовчала.

Коли Україна в нерівній борьбі
Вся сходила кров’ю і слізьми стікала,
І дружньої помочі ждала собі,
Європа мовчала.

Коли Україна в залізнім ярмі
Робила на пана і в ранах орала,
Коли ворушились і скелі німі,
Європа мовчала.

Коли Україна криваві жнива,
Зібравши для ката, сама умирала
І з голоду навіть згубила слова,
Європа мовчала.

Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в демона зла,
Європа мовчала.

Люда