22 січня 2017 р., Великий Любінь на Львівщині. У церкві св. Миколая УГКЦ відбувся ІІІ Фестиваль колядок «Бог предвічний народився», організований ГО «Один одному» спільно з греко-католицькою парохією селища, справді живою парохією. Відкриваючи Фестиваль, настоятель о. декан Богдан Тишкун підкреслив, що в цей важкий час особливо побожним добрим ділом є колядування. У День злуки коляда хорів з різних християнських церков звучала як свідчення єдності українців, збереження прадавніх традицій – до якої б церкви не належали вірні.

Дитячих церковних хорів на Львівщині є небагато, тому цього року організатори вирішили запросити на фестиваль саме дитячі колективи. Уже традиційно фестиваль був екуменічним. Як серед виконавців, так і серед слухачів були представники різних християнських церков.

Чудовим співом колядок та щедрівок Фестиваль відкрив Дитячий хор парохії св. Миколая УГКЦ смт Великий Любінь під керівництвом Ольги Паньків. У хорі співають діти віком від 10 до 18 років з музичною освітою і без неї. Колектив бере участь у різних співочих конкурсах і фестивалях. Цьогоріч у їхньому виконанні професійно звучав всесвітньовідомий «Щедрик» М.Леонтовича, традиційні колядки і щедрівки, які разом із хором співали всі присутні на святі.

На Фестивалі виступив дитячий зразковий хор «Поема» Народного дому і Парохії св. влкмч. Димитрія УГКЦ с.Оброшино, керівник Юрій Гадзецький, диригент Марта Соловій. Хор співає від 1997 року Літургії в місцевому храмі, бере участь у важливих мистецьких заходах району і області, у міжнародних та всеукраїнських конкурсах і фестивалях. На фестивалі у Великому Любені хор виконав в’язанку різдвяних колядок, Білобірську щедрівку і добре знану колядку «Бог ся раждає».

Дитячий хор храму Благовіщення (м.Городок, керівник Наталія Давида), який приїхав на фестиваль з районного центру, був заснований сестрою Христиною сестер служебниць Непорочної Діви Марії. З Літургією та церковними концертами хористи об’їздили численні святі місця Західної України, відвідали усі церкви Городоцького району. Влітку хор відзначатиме чверть віку своєї діяльності. У рамках фестивалю хор виконав колядки на музику і слова Лесі Горової та Соломії Теслі, а також відому і люблену «Нова радість стала».

Унікальну програму привіз на фестиваль дитячий колектив (хор і ансамбль) з Церкви Преображення Євангельських християн баптистів м.Львів під керівництвом Віти Якобчук. Колектив, у якому співали і грали наймолодші на сьогоднішньому фестивалі діти (віком від 6 років) представив добірку колядок, перекладених з інших мов українською. Різдвяні пісні народів світу незвично, але дуже органічно лунали під склепінням церкви в супроводі інструментальної музики: дві скрипки, віолончель, дзвіночки, акустична гітара і синтезатор.

Уже традиційний фестиваль колядок у Великому Любені став святом для цілої парохії. Жінки з парохіяльної ради від щирого серця спекли смачні торти для маленьких учасників, інші господині пригощали гостей чаєм-кавою, а один господар зварив у казані на вогнищі справжній козацький куліш, яким частували всіх співаків. Місцева майстриня-пекар з власної ініціативи спекла близько півтори сотні пряників авторської роботи – кожна дитина, що співала на фестивалі, і керівники хорів-учасників отримали в подарунок таку солодку пам’ятку про це свято.

На завершення релігійно-співочої зустрічі, як годиться, залунала колядка, назву якої взяв собі Фестиваль – «Бог предвічний народився». Разом з учасниками у теплій родинній атмосфері гучно колядували місцеві мешканці з усіх тутешніх церков: греко-католики, православні, римо-католики.

Люда Бублик

23 жовтня 2016 р. в смт Великий Любіть відбувся Шостий фестиваль церковних хорів Стрийської єпархії, присвячений Рокові Божого Милосердя. Співоче свято у храмі св. Миколая розпочалося Молебнем до Пресвятої Богородиці перед фестивальною іконою Борусівської Божої Матері, яка протягом року перебувала у храмі, а в день фестивалю була передана церковному хорові парохії св. Володимира і свщмч. Омеляна Ковча з Перемишлян, де тепер залишатиметься цілий рік аж до наступного фестивалю. Відтак учасники свята, господарі і гості з різних конфесій заспівали разом молитву «Боже, великий, єдиний».
Як зазначив о. Зиновій Микласевич, голова відділу архітектури, культури та сакрального мистецтва Стрийської єпархії, від початку було вирішено, що це не буде конкурс, змагання, бо годі визначити, хто з нас краще і ревніше молиться до Бога через спів. Це – величне свято пісні на славу Божу, подяка Всевишньому за його дари для нас. Ікона Матері Божої Борусівської з власної волі стала символом фестивалю, бо її з Нового Роздолу, де відбувався гала-концерт церковних хорів, забрали до Бібрки, і там вперше концерт церковних хорів пройшов уже як фестиваль.
Дитячий хор великолюбінської парохії св. Миколая виконав гімн фестивалю, слова якого були написані у Ходорові, а коли фестиваль приїхав до Городка, то реґент місцевого церковного хору «Благовість» склав музику до них.

Любителі хорового співу насолоджувалися майстерним виконанням релігійних творів майже двадцятьма церковними хорами не лише з шістнадцяти деканатів п’яти районів Стрийської єпархії. Географія учасників фестивалю була дуже широка: на мапі крайні місцевості, з яких до Любеня приїхали хори, охоплюють Мостиська, Повітно, Унів, Перемишляни, Семегинів і аж Івано-Франківськ.
Два творчих колективи (чоловічий секстет і хор катедрального собору Воскресіння Христового), що приїхали з центру сусідньої області, захопили професійним виконанням складних релігійних творів Артемія Веделя, загально люблених пісень в обробці Миколи Леонтовича. Подивляєш самовідданість учасників церковних хорів, які попри завантаження щоденними турботами, знаходять час посвятити себе і своє обдарування для загального добра. Хор дотепер взяв участь у понад 160 концертах як в Україні, так і за кордоном (Польща, Литва, Австрія, Словаччина, Італія). У 2012 р. співав Святу літургію в базиліці св. Петра у Ватикані, здобував перемоги у конкурсах хорової музики в Білостоці і Варшаві (міжнародний хоровий фестиваль Varsovia Cantat). У камерному хорі «Воскресіння» з Івано-Франківська співає подружжя, яке взяло зі собою на фестиваль до Любеня маленьку донечку – дитина вийшла на сцену за ручку з мамою і допомагала реґентові дириґувати хором.

Фестиваль церковних хорів є екуменічним. На VI фестиваль приїхав церковний хор парохії Вознесіння ГНІХ УАПЦ з міста Мостиська. У попередніх святах брали участь хори з інших релігійних конфесій.
Свято, що відбулося, є важливим і величним не лише співочим заходом. З багатьма хорами на фестиваль приїхали парохи, щоб підтримати свої колективи і налагодити контакти з іншими. А парох із с.Гірське навіть співав на сцені разом із хором.

«Фестиваль – це також нагода поспілкуватися для парохів нашої єпархії, чиї церкви віддалені одна від одної на багато десятків кілометрів, і дуже рідко випадає можливість зустрітися, обговорити насущні проблеми і важливі питання служіння. Це також місце для професійного обміну реґентів. Фаховий рівень учасників дуже високий – сьогодні разом з іншими співали викладачі Дрогобицького музичного училища ім. Барвінського, Народний хор «Калина» санаторію «Великий Любінь», хор «Воскресіння» з Івано-Франківська, учасники якого – випускники музичних закладів із різних міст України», – зазначив о. декан Богдан Тишкун.

Співоче торжество тривало до пізнього вечора, але навіть після його закінчення люди не хотіли розходитися: у новозбудованому центрі дошлюбної підготовки при церкві частувалися справжнім козацьким кулішем, звареним місцевими господарями, як і годиться, у величезному казані на дровах; смакували понад півсотнею розмаїтих солодких пляцків, напечених вправними любінськими господинями. І співали… співали… співали…
На свято до Великого Любеня прибули очільники Городоцької та Мостиської районних рад і районних державних адміністрацій, народний депутат і голова селищної ради.

Люда Бублик для газети «Народна думка»

Рівно місяць тому у місті Самбір Львівської області відбувся обласний конкурс-фестиваль, присвячений 200-річчю з дня народження Михайла Вербицького — автора гімну України, участь в якому брали хорові колективи чи не з кожного району.

Народний хор музичного об’єднання «Калина» селища Великий Любінь зайняв перше місце у номінації «Народний спів». Наші хористи виконали чотири твори, один з яких М.Вербицького «Хваліте!» та ще дві народні пісні в обробці керівника хору Й.Литвинського («За байраком байрак» та «Гей, соколи!»), а також «Історію» на сл.Б.Стельмаха, муз.М.Дуди.

Творчість М. Вербицького — важлива сторінка в історії розвитку вітчизняного музичного мистецтва. Творчий спадок митця нараховує 133 відомих композиції: музика до 12 спектаклів, 18 оркестрових робіт, включаючи 9 симфоній, 37 священних хорових робіт, 15 робіт для різних інструментів, 10 романсів, камерні твори, 30 великомасштабних світських хорових робіт, камерні твори, вокальні ансамблі, аранжування народних пісень. Відзначення 200-річчя з дня народження Михайла Михайловича Вербицького обумовлене значущістю його постаті для розвитку української культури і державності та дозволить належним чином вшанувати ювілей священика, композитора, диригента, громадського діяча, автора музики до Державного Гімну України «Ще не вмерла України» Михайла Вербицького, віддати шану його таланту.

25 січня 2015 р., Великий Любінь що на Львівщині. Сьогодні у церкві св. Миколая пройшов Фестиваль колядок «Бог предвічний народився», організований ГО «Один одному» за сприяння греко-католицької парохії селища. Відкриваючи Фестиваль, настоятель о. Богдан Тишкун підкреслив, наскільки важливим, особливо в цей важкий час, і милим Богові є колядування: «Хто співає — двічі молиться, хто колядує — молиться тричі».

Чудовим співом колядок та щедрівок Фестиваль відкрив Дитячий хор парохії св. Миколая УГКЦ смт Великий Любінь. Хор є одним із небагатьох дитячих церковних колективів на Львівщині, але юні учасники дуже відповідально ставляться до права і обов’язку бути церковним хором, тому добиваються значних успіхів у хоровому співі.

На Фестивалі виступив Хор церкви св. ап. Петра і Павла УГКЦ м. Комарно. Попри те, що колектив співає лише від 2013 року, а його учасниками є співаки-аматори, звучить від професійно. Особливо зворушливо комарняни заспівали «Щедрика» в обробці М. Леонтовича, завдяки якому нашу українську щедрівку співають найславніші хорові колективи різними мовами по цілому світі.

Чоловічий ансамбль Церкви Преображення Господнього Євангельських християн баптистів м. Львів дав взірець досконалого співу, виконуючи, поряд із народними колядками, славнозвісну «Тиху ніч» Ф. Ґрубера. Участь колективу у Фестивалі ще раз довела, наскільки екуменічним є свято Божого Різдва, яке українці прославляють із покоління в покоління, незалежно від своєї конфесійної приналежности.

Високомистецьким співом увінчала сьогоднішній захід Народна хорова капела «Галичани» Народного дому та Парохії св. влкмч Димитрія УГКЦ с. Оброшино, яка працює вже понад чверть століття і здобула багато високих нагород у різних хорових конкурсах і фестивалях. Разом із досконалими різдвяними творами місцевих авторів, капела виконала складні «Ірмоси на Різдво» (вибрані) А. Веделя.

На завершення релігійно-співочої зустрічі, попід склепіння величавої церкви залунала колядка, назву якої взяв собі Фестиваль — «Бог предвічний народився». Разом з учасниками у теплій родинній атмосфері гучно колядували місцеві мешканці з усіх тутешніх церков: греко-католики, православні, римо-католики. Організатори сподіваються, що Фестиваль у Великому Любені стане традиційним.

Незважаючи на непевну політичну ситуацію, на майже військовий стан, на якусь нерішучість у всіх трьох гілках влади, існує загальне переконання, що треба зайнятися розбудовою держави, нормальної з усіх точок зору.

Багато говориться, що Україна — це велика країна із значним потенціалом, який після потрясінь на зламі 2013–2014 років визволився з пут крайнього матеріалізму і чекає на своє використання для загального блага народу.

Попри те, пригадуються мені слова патріарха Йосифа Сліпого, які чув особисто: «Кожний другий українець — геній, а всі ліниві…»

Якщо процитовану фразу такої авторитетної людини зрозуміти дослівно, то надії на краще майбутнє в нас нема.

Однак не все так трагічно, якщо зважати ще й на те, що патріарх Сліпий особисто був запереченням своїх слів. Спробую це пояснити.

Автор цих рядків довгі роки жив поза межами України, де мав нагоду приглядатися до співвітчизників на різних поселеннях і чути, що чужинці говорять про українців.

Поселенці з України розбудували сільське господарство Канади та Аргентини. У США заводи охоче приймають українських робітників. В Італії місцеві родини довіряють українським жінкам опіку над людьми похилого віку та наймолодшими членами своїх родин.

Пригадую також слова кардинала Жозе Полікарпо, колишнього патріарха Католицької Церкви в Португалії: «Тішуся, що моєю старенькою матір’ю займається українка, така відповідальна, чесна та працьовита жінка».

Як бачимо, у різних частинах світу наших співвітчизників вважають серйозними, сумлінними та відповідальними працівниками. То чи можна казати, що всі українці ліниві?

Однак треба звернути увагу на один нюанс.

Українських працівників у різних сферах шанують і люблять ті, хто наймає їх на роботу. Натомість у згаданих країнах у процентному відношенні мало українців, які самостійно «пробиваються» на керівні посади і здобувають загальне, міжнародне визнання у своєму фаху.

Вивчаючи історію України, все ж натрапляємо на осіб (і їх є доволі), яких можна називати світочами у сфері науки, політики, культури (у різних її ділянках), економіки, сільського господарства тощо.

То знову питаємо: у чому полягає лінивство українського народу, про яке говорить патріарх Йосиф Сліпий?

Відповідь дуже проста: у тому, що лише невеличка частина українців використовує свої природні таланти.

За статистикою Нью-Йорка, тільки чотири зі ста українців вступають до вищих навчальних закладів, коли серед інших національностей це зазвичай десяткове число, яке іноді сягає 80 відсотків.

Повторюся: українці не використовують талантів, якими Господь їх обдарував, і обставин, що в них вони могли б досягати висот. У цьому полягає «лінивство» українців.

Якщо хочемо, щоб Україна була справді великою країною і наше суспільство належно розвивалося, треба закотити рукава і не тільки працювати, а й розвивати Богом дані таланти.

Це слово звертаю передусім до наших молодих громадян, на яких покладаємо великі надії.

+ Любомир, Архиєпископ-емерит

http://www.pravda.com.ua/columns/2014/06/3/7027791/

Коли у Криму стало небезпечно, депутати Львівської обласної ради згідно вирішили, що Львівщина готова прийняти мешканців Криму, які тимчасово хотіли б виїхати з півострова. Спільно з міською радою Львова було оголошено про таке рішення по телебаченню, а Львівська обласна державна адміністрація зайнялася координацією зустрічі та розселення гостей із Криму. Департамент соціального захисту населення ЛОДА, використовуючи свою інформаційну базу, залучив санаторії, будинки і табори відпочинку, інтернати та ін. державні і недержавні заклади цього типу до прийняття родин (переважно жінок з дітьми) з Криму. Оксана Яковець, яка в Департаменті соціального захисту координує роботу з зустрічі та поселення кримчан, і майже кожного гостя зустріла особисто, схвильовано розповідає про звичайних галичан, які, почувши по телевізору запрошення для кримчан, масово почали зголошуватися і пропонувати свої кімнати, квартири і навіть цілі будинки, в яких тимчасово не живуть, для наших співвітчизників, які несподівано опинилися в скрутній ситуації, у далекому незнайомому Львові. Люди зголошувалися також зустрічати і підвозити гостей з потяга за вказаними адресами. Навіть просили скласти списки необхідних продуктів і промислових товарів, купували їх і розвозили за вказаними адресами. Пані Оксана не може спокійно розповідати про таку жертовність людей, як і зі сльозами на очах згадує, як зустріла родину кримських татар — батько, мати і чвірко дітей — виходять з потяга, мати знімає зі сходинок одне за одним малюків, батько виносить дві спортивних торби. Пані Оксана каже, що з нею троє дужих хлопців, котрі зараз допоможуть донести весь багаж. Жінка підіймає очі і спокійно відповідає, що це все — більше жодних багажів немає, бо все найдорожче (обводить поглядом чоловіка й дітей) — з нею.

Керівництво любінського реабілітаційного центру, що знаходиться у колишньому четвертому корпусі санаторію надало свій будинок для кримчан. Тобто, забезпечило найважливіше — дах над головою. Ще одну кримсько-татарську родину забрала до себе одна любінська сім’я, відвела для гостей увесь другий поверх свого дому і почали жити удвічі більшою родиною. Місцева влада організувала зустрічі і зайнялася всіма юридичними, технічними та безпековими питаннями. Долучилася районна рада. Група чоловіків з Любеня організувала нічні чергування в корпусі, щоби гості не боялися за своїх дітей. Школа запросила сімох учнів з Криму, забезпечила їх підручниками, зошитами, наплічниками і всім необхідним шкільним приладдям. А тоді потекли сірі будні… Коли треба було щодня мати з чого і чиїми руками приготувати сніданок, обід і вечерю. Коли виявилося, що діти в літньому одязі і взутті, а вранці несподівано випав мокрий сніг по кістки…

Тут любінці показали свою гостинність і широку душу, і почали ділитися з кримчанами дослівно, і хлібом, і до хліба. Справді приємно писати ці слова, бо щоденно бачила, як старші і молодші йшли і йшли до нового любінського дому кримських татар — хто з чим міг. Особливо радісно було, коли з дорослими приходили діти і захоплено бавилися з однолітками з Криму. А тоді почали йти і їхати люди з сусідніх сіл, ближчих і дальших. Хтозна, якими вітрами долітали звістки про кримчан до Оброшина, Переможного, Мавкович, Малого Любеня і багатьох інших сіл, але люди гаряче відгукувалися на такого далекого ближнього в потребі. Татарки вражено розказують про ще молоду, але дуже спрацьовану жінку, котра пішки прийшла з сусіднього села і принесла дві торбинки, повні яєць, плакала і бідкалася, як то їм тяжко поневірятися з дрібними діточками по світі. І про багато інших випадків, коли вони бачили, що шматком хліба з ними діляться ті, хто сам заробляє його тяжкою працею.

Десь в нетрях інтернету прочитала, що Україна — це така країна, в якій у Львові приймають російських біженців, котрі втікають з Криму, де Росія захищає їх від львівських бандерівців-націоналістів. Питання «Ну що? Не страшно вам серед бандерівців?» кримчани в Любені чули чи не від кожного відвідувача, але щоразу ввічливо відповідали, що зовсім не страшно, і що вони були переконані, що все це всього лише російська пропаганда.

Боляче було слухати їхні розповіді про багатолітні поневіряння по пісках Узбекистану, про те, як виселених з рідних земель кримських татар перевозили вагонами для худоби, а хто помер, викидали просто з вагона на повному ходу. Про те, як дорогою на виселення мати відмовляла собі у скибці хліба, щоби вберегти дітей від голодної смерти. І як виснажена померла вже приїхавши до Узбекистану. Діти, такі ж голодні і безсилі, як могли, рученятами порозгортали пісок, поклали в той видолинок тіло мами і поприсипали його, наскільки вистачило сил. А на ранок не знайшли тіла, бо шакали забрали його собі на поживу. Слухала і дивувалася — наскільки далеко ми одні від одних жили, і наскільки однаковими були долі наших народів. А також, наскільки мало ми знаємо одні про одних, тому й подекуди дозволяємо паралітичним застарілим стереотипам керувати собою.

За той короткий час, що кілька родин кримських татар прожили в Любені, цікаво було довідатися більше про мусульманство. Про те, що ця релігія так само наголошує на рівності всіх людей, так само наказує не вбий!, не кради!, не бреши!, шануй батька і матір своїх! Приємно бачити, як старші хлопці відповідально опікуються молодшими братами й сестрами, бо ж мамі ой як нелегко з шістьома жевжиками. Приємно чути, як виразно читає восьмикласник по-українськи і як у відповідь на моє «Селям алейкум!» прокочується дружня хвиля «Доброго дня!», підкріплена двосторонньою радістю. Першим і, здається, найбільшим шоком був випадок під час екскурсії до Львова. Заходимо до церкви Юра, коротко розказую про традиційний іконостас і про основи нашої релігії. Після того пропоную зійти в крипту, де спочивають церковні достойники. Над гробами Митрополита Шептицького і Патріярха Сліпого у кількох словах намагаюся пояснити, якими велетами духа були обоє, і як гуртували біля себе народ у найтяжчі для нашої церкви часи, як рятували людей незалежно від їхньої національности і віросповідання… Виходимо з крипти і раптом… жінки просять мене від їхнього імени замовити Службу Божу за Небесну сотню. Мусульманки просять про молитву у християнському храмі!

Воістину дивний той український нарід! Дивний і незрозумілий. То вони плакали, коли приїхали до Любеня: де вони, що робитимуть і що станеться з їхньою рідною землею? А то ще більше плачуть, коли вирішили: не можемо більше тут сидіти — повертаємося додому. І в самої виступають сльози на очах, коли чуєш, як дев’ятирічна донечка звіряється мамі: «Ана, я вже так хочу до тата, що аж не можу, але можна ми ще тут трішечки побудемо? Ну ще хоч один деньочок!» І хтось нагорі таки вислухав ту дитину — квитки вдалося взяти тільки на післязавтра.

У мусульман є переконання, що садити дерева — надзвичайно добре діло! Особливо — фруктові. Бо за кожен плід того дерева, за кожне зернятко в тому плоді на людину, котра його посадила, сходить Божа благодать. Посаджене дерево приносить добро також тому, для кого воно посаджене, бо він вважається вибраним. Наші гості напередодні довгоочікуваного ними, але дуже несподіваного для нас від’їзду вирішили, що обов’язково хочуть залишити по собі згадку в Любені. Немає неможливого для того, хто хоче зробити добре діло! У Городку купили кілька кущів деревовидного гібіскусу і найперше посадили біля будинку, який став їхнім прихистком на ті кільканадцять днів. А тоді пішли по дітей до школи, бо уроки закінчувалися, а разом з останнім дзвінком у цю п’ятницю починалися весняні канікули. Зустріч у школі була також зворушливою. Дітей ми застали у директора в кабінеті — він розпитував, звертаючись до кожного по імені, як минув день і брав особисті обіцянки зі своїх нових учнів, що вони ще приїдуть до Любеня. А потім вийшли разом з любінськими друзями на подвір’я, де традиційно проходять урочисті лінійки, разом вибирали місця для кущів, разом копали ямки, приміряли на висоту кореня, підливали і загортали. На прощання сфотографувалися, а коли виходили зі школи, дівчата-однокласниці раптом вигукнули: «Та залиште нам хоча б одного хлопця!»

Кажуть, в розлуці дві третини смутку залишає собі той, хто залишається, і лише третину забирає зі собою той, хто відходить. Хай легкою буде дорога додому нашим новим друзям — кримським татарам, і хай безпечним буде їхнє життя на рідній землі. Такій вимріяній і такій страждальній! А ми будемо поливати деревця, посаджені ними, і чекати їх знову в гості, вже повними родинами, разом зі своїми татами і старшими братами, які зараз залишилися в Криму боронити свою землю.

Думаю, ця несподівана ситуація була для всіх нас не тільки випробуванням, але й великою благодаттю, попри те, що причини приїзду гостей з Криму були настільки трагічними. Ми подивилися один на одного іншими очима. І не тільки любінці на кримчан, а ті на нас. Ми також переконалися, що, якби, не дай, Боже, якоїсь біди, то дружнє плече підставлять і односельчани (незалежно від того, до якої церкви ходять і за яку партію голосували на минулих виборах), і приятелі з далекого й близького сусідства (попри те, що часом вони забувають або не мають як приїхати до нас на престольний празник чи на концерт музичної школи). І так собі думаю: то справжнє щастя, що мені судилося народитися і вирости у Великому Любені — в ТАКОМУ Великому Любені!

Люда

1) Не давати і не брати хабарі
Риба гниє з голови, а в нашому випадку – країна гнила, починаючи з кожного з нас. Цукерки лікарям, коньяки за швидке виготовлення документів, пухкі конверти за прийняття на важливу посаду, фраза “ну, ти ж знаєш, що треба зробити” – все це підживлювало колосальну систему корупції, яка починалася з маленького села і закінчувалась Межигір’ям. Не буде пропозиції – не буде і попиту на хабарі. Почніть будувати Європу персонально біля себе – припиніть підживлювати піраміду корупції. Це не страшно.

2) Не красти
Важко втриматись від спокуси підправити документи та списати з бюджету компанії трошки менше, а собі в кишеню покласти трошки більше. Особливо, коли на тебе вдома очікує сім’я. Треба навчитись систематично вивітрювати з голови дурні звички родом з СРСР: брати те, що вам не належить або погано лежить будь-де – на роботі, на вулиці чи деінде. Ви крадете не у когось нереального – ви обкрадаєте в першу чергу самого себе – бо жити ж тут вам. Кожного разу, коли у вас виникатиме таке бажання – погляньте на себе у дзеркало і побачте там Януковича.

3) Поважати інших
Мирне співіснування неможливе без поваги, і саме воно стане запорукою економічного успіху. Лише коли ми навчимося поважати інших людей – незалежно від того, якою мовою вони розмовляють, якої вони нації, віросповідання, орієнтації чи яку музику слухають і яких політиків підтримують – лише тоді зможе початися справді мирне життя. Просто прийміть те, що хтось не такий, як ви – і стане набагато легше, повірте. Наша різноманітність і робить нас сильними.

4) Допомагати
Вбивайте вірус байдужості в собі. Не бійтесь підняти людину, яка впала посеред вулиці чи загубилась у чужому районі. Це не соромно, це навпаки – дуже приємно! Щира посмішка та слово “дякую” мотивує краще за всі нагороди та премії. Ну і рано чи пізно може трапитись так, що допомога буде потрібна вам – ви б не хотіли залишитись насамоті, правда?

5) Тримати чистоту
Чомусь, як тільки ми потрапляємо за кордон, у нас вмикається режим “Європи” – ми припиняємо смітити та порушувати правила. Чому б не спробувати тримати цей режим в увімкненому стані – постійно і вдома? Це дуже просто: ніж жалітись на те, який срач біля вашого будинку, припиніть кидати недопалки та обгортки будь-де. Не бійтесь поширювати цей приклад на оточуючих, якщо бачите, що хтось навіть не думає про те, де викидати сміття.

6) Самоорганізовуватись
“Хата скраю” – це архаїзм та девіз старої України. Гаслом нової України має стати самоорганізація. Якщо ви не вірите – подивіться відео з Майдану і зрозумійте, що насправді це дуже легко – навіть коли вас 10, 500 чи тисячі. Ведіть діалог з сусідами – відстоюйте права своїх будинків. Розмовляйте з колегами та розвивайте робочі колективи. Одна людина здатна зробити багато чого, а група самоорганізованих людей – ще більше і ще краще. Попросіть допомоги, зорганізуйтесь з тими, хто солідарний з вами – і ви зможете вирішити будь-яку проблему.

7) Брати відповідальність
Настав час розширити коло відповідальності трохи далі, ніж ви звикли до цього. Потрібно прийняти цю думку до уваги: лише ви несете відповідальність за власне життя та за власний успіх, і ніхто інший! Ваша відповідальність – це і чистота в місті, і депутати, яких ви обираєте, щоб представляти ваші інтереси. Не бійтесь брати відповідальність за свою роботу, свої обіцянки та своїх близьких: це додає наснаги, сил та впевненості у діях. Це – фундамент вашого існування.

8) Не боятись
Це – саме те, з чого починається нова Україна. Люди почали усвідомлювати, що страх – це єдина перепона до кращого життя. І Небесна сотня поклала свої життя саме за те, щоб ми змогли жити у країні без страху. Щоб ми не боялись гуляти містами, відстоювати свої права, ловити злодіїв та вільно висловлювати свою думку. Свобода – це перша сходинка до змін. Лише будучи фізично, морально і духовно вільними, ми зможемо втілити у життя всі ті мрії, про які думаємо кожного дня.

9) Не чекати
Досить чекати, що хтось прийде і зробить порядок біля вашого будинку. Досить чекати, що держава в обличчі чиновників чи влади дасть вам роботу чи вирішить проблеми. Найбільш незадоволені життям – це ті, хто скиглить і чекає, що хтось зробить все за нього. Вставайте і дійте! Лише від вас залежить, наскільки хорошим буде ваше життя.

10) Розширювати світогляд
Час вийти на світло з печер своїх стереотипів. Час позбутися міфів, які постійно насаджують вам політики чи ЗМІ – лише так ви знайдете справжню істину. Не судіть про те, чого ви не знаєте чи не бачили. Подорожуйте – починайте з найкращих куточків своєї області і закінчуйте найкращими місцями України та світу. Виділяйте на це час і гроші. Читайте книги та знайомтесь з новими людьми. Відкрийте себе для світу, і він відкриє всю свою неймовірність для вас.

За матеріалами Inspired.

Не пам’ятаю, щоб ми спеціально вивчали пісні, чи хтось нас вчив їх. Батьківські пісні ми, напевно, всмоктували з маминим молоком, яким мама кожного з нас годувала не менше, як до півторарічного віку. Розказували, як одному з нас, Богданові, було вже під три роки, після нього вже був і молодший на 2 роки брат, а Богдан (після того, як мама погодувала того молодшого) брав стільчик, ставав коло мами, вилазив на нього, хапав мамину цицю і так смоктав її, що сама мама, як кажуть у Любені, вмирала зі сміху.

Треба відзначити, що всі ми, а нас було в батьків семеро – три дочки і четверо синів – ніколи не сказали грубого слова і ніколи ніхто з нас не підвищив голосу на батьків. Зверталися ми до них тільки на «ви». Не те, що деякі нинішні діти. Ми з жінкою були випадковими свідками, коли 4-річний син обзивав свою маму такою жахливою лайкою тільки за те, що вона, бідна, забула купити йому обіцяні кульки, оту страшну «хімію». І це було в сім’ї вчителів.

Але я трохи відступив від теми. Якось воно само собою прийшло на думку, бо, фактично, життя не є одноманітним: часом горби, а часом ями…

Так от, скільки себе пам’ятаю (як в тій пісні ансамблю «Ватра») ми завжди співали: і в роботі, і після роботи, і в будень і тим більше в свята.

Батьки наші знали дуже багато пісень, а ми ще більше. Бо ми вже більше їздили по світу і кожен привозив якісь нові пісні, які десь далеко співають українці.

І вже коли ми всі зібрались за столом — хату розпирало від співу.

Перші співи я почув в кінці 40-х років. Наша старша сестра з 1928 року народження (ми решта починалися з 1940 р. і молодші — кожні 2 роки). У суботу ввечері або в неділю після церкви до неї приходили друзі на вечорниці. Було їх по восьмеро-десятеро. Хтось приносив свого вина, а хтось навіть якусь півлітру продукції гуральні, і починалася забава. Спочатку говорили, жартували, а потім починали співати. Вікна в хаті завжди були щільно завішені, щоби з двору не було видно, що робиться в хаті: облавники в ті часи нишпорили по селі, шукаючи «бандитів». Співали хлопці і дівчата тільки в півголоса. Але молодь є молодь — нераз хтось один підвищить голос (не міг втримати емоцій), а решта за ним… Тоді мама виходила з ванькеру (кухня) і казала: «Діти, стримайтесі, бо недалеко до біди». Молодь стримувалася на деякий час, а далі знов за своє. Нераз на другий день хтось з «лояльних» облавників (бо були серед тих наїзників і хлопці з Великої України, які приязно ставилися до нас) питав: «Що там вчора в тебе, Катю, було, що ви всі так співали. Я ледве стримав своїх, щоб не вдерлися до хати. Будьте обережні».

Ми слухали ті пісні з відкритими писками і так засинали.

Пізніше, в п’ятдесяті роки, ми багато співали на полі, під час обробки колгоспних буряків. Кожна господиня хати була «нагороджена» пів або цілою ланкою цукрового буряка. Ми чомусь мали переважно півланки до обробляння. Напевно тому, що тато працював у колгоспі ветеринаром, а був він винятковим спеціалістом у тій справі. За Польщі він закінчив 2-річний курс ветеринарії. Уже понад тридцять років, як тато помер, а старші люди дотепер згадують його добрим словом.

Ну, то мама вранці, відправляючи нас чотирьох до школи, казала: «Діти, я зара піду на бураки, а ви, як прийдете зі школи, беріт сапки і виходіт до мене». Після школи, пополуднувавши чим було, ми всі разом йшли на підмогу мамі. Але ж мама тішилася, коли ми приходили! А ми відразу попереджували її: «Мені, мамо, треба назавтра багато уроків робити. То я або буду робити бураки до вечора, і не піду завтра до школи, або пустіт мене додому в сьомі годині».

Мама звичайно відповідала: «Як маєш багато вчитисі, то підеш скорше».

І ми ставали до роботи. Гнали один поперед другого — ми на колінах, а мама хильци. Вона стримувала нас, щоби не гнали, а добре обробляли бурачок. Потім починала співати, а ми за нею. Нераз мама глибоко переживала пісню і пояснювала нам, що означає і як треба розуміти той чи інший стовпчик.

Багато співали ми також коли пасли корів. Нас, пастухів, завжди було 8-10. Відразу за селом ми збирали всіх корів докупи, а потім гнали їх на пастівник. На дорозі ми починали співати. Гнали корів повільно і поки пригнали їх на місце, заспівали 3-4 пісні. Співали різних пісень — і українських, і російських. Російських пісень ми вчилися від курортників. Часто до нас приходили фронтовики-інваліди. Хто без руки, хто без ноги. Були серед них серйозні люди, а були і звичайні «матюгальники», як ми казали. Вони розказували нам, як то було на війні, які жахи вони пережили. І кожний з них говорив, що, якби не горілка, яку їм щедро давали перед боєм, то вони б нізащо не витримали такого пекла. Всі розповіді закінчувалися піснею.

Треба сказати, що школа в ті часи також долучалася до заохочування дітей до пісні. Наскільки пам’ятаю, кожної суботи останнім уроком в нас були «співи». На співах дітей вчили музичної грамоти і самого співання. Там готувалися кадри для шкільного хору, а потім і для сільського.

Взагалі, люди тоді співали дуже багато. У суботу і в неділю ввечері на головній вулиці села, «Бродвей», як ми її ще називали, гуляла молодь і так виспівувала, що любо було слухати. Старші люди, сидячи на лавках, які були майже перед кожною хатою, любувалися і відразу впізнавали голоси своїх нащадків.

Співали люди багато і гарно. Не співали хіба в піст. Ну і, звичайно, в піст не танцювали. Під кінець посту молодь рахувала кожний день. І вже в перший день після закінчення посту життя в селі оживало. В курорті на танцях в цей час появлялися любителі танців, що, до речі, тішило і курортників. Деколи сільська молодь порушувала засади посту. Це стосується Нового року. На Новий рік в курортному клубі завжди організовували карнавали, програма яких була особливою. І тому кожен хотів потрапити туди і забавитися. Але гріх за порушення посту розділяли з ними їхні батьки. Без дозволу батьків рідко хто наважувався робити такий крок. Не знаю, як в інших було, але після довгих вмовлянь мами (бо тато не брав особливої участі в цьому), вона говорила: «Ну йдіт, але памітайте, що на сповіді в церкві ви мусите згадати про свій гріх».

А як нарід забавлявся на весіллях, хрестинах, заручинах! Тоді ще в моді були гарні заручини. На весілля старостами обирали мужчин поважних і особливо співучих. Бо ж треба було забавляти гостей. Якщо весілля сподобалося гостям, то, переважно, завдяки старостам, яких було не менше, як двоє на весіллі. Вони самі керували забавою: слідкували за «навантаженням» столів і, особливо за тим, щоб за столом не було сумних гостей. Старости на свій розсуд починали веселити весілля і такий настрій підтримували до кінця.

Не було такого випадку, як зараз буває часто, щоби гості почали співати пісню і не закінчили повністю. А пісні, крім народних, загальновідомих, були, звичайно, ще й адресовані до дружок, дружбів, свашок, старостів, гостей. Через певний проміжок часу гості згадували про молодят. Нераз співалося таких «масних» пісень, що молодята червоніли з сорому.

Під кінець весілля, за ініціативою старости, всі, хто був на весіллі, співали «Многая літа». Спочатку побажання призначалися для молодят, а потім для батьків, гостей. На сам кінець «Многая літа» звучали для господині і її помічників, якщо, звичайно, частунки смакували гостям.

Якщо забава була вдалою, то багато співаків на другий день спілкувалися на міґи, бо скільки горло може витримати такого насилля?

Якщо перед вечором десь в селі лунали голосні співи, то це була ознака того, що в забудовників наступив певний поважний момент в будівництві: закінчення фундаменту, стін, або й «квітка» — зведення даху.

Тепер вже так не будують, як колись, а тим більше й не співають. А шкода!

Найбільше село співало під час найвеселіших свят — Різдва Христового. Починаючи зі Святого Вечора, чотири дні село виспівувало різними голосами. Яких тільки колядок не чулося. Десь до 1960 року на вулиці досить рідко чулися співи: дуже вже сильним був тиск влади. За вказівкою «зверху» по Любені чергували групи вчителів на чолі з міліціонером, які ретельно слідкували за тим, щоби молодь і діти не ходили по вулиці і не колядували. Були випадки навіть сутичок між вертепами і тими групами.

По закінченні Різдва не одних батьків викликали до сільради і там робили їм «вливання» або й штрафи за «порушення громадського порядку» їхніми нащадками. Але життя продовжувалося і люди далі веселилися і співали.

Люди сім’ями ходили і відвідували свою ближчу і дальшу родину, вітаючи зі святами, колядуючи.

Дуже приємним і цікавим був Щедрий Вечір, 18 січня. Якщо на Різдво коляда співалася на славу маленького Ісуса, його мами Пресвятої Марії, Бога, то на Щедрий Вечір щедрівки мали іменний характер. Кожна щедрівка призначалася для окремого члена родини: для господаря, господині, дітей. Тому до щедрування ми готувалися заздалегідь. Кожен намагався розшукати і вивчити гарну, і, головне, нову щедрівку, яка ще не звучала в Любені. Особливо приємно було їздити під час різдвяних свят автобусами і поїздами. Аби хтось один почав колядувати — всі пасажири підтримували і автобус ставав єдиним цілим. Всі колядки гарні, але ті, яких співали жителі сіл Рудківського напрямку, були дуже гарними.

Новий «вибух» веселощів і співів наступав після Великодня. За час Великого посту нарід встиг скучити за піснею і починаючи з Великодної неділі кожного вечора в Любені лунали гаївки. Біля церкви на моріжку (зеленій травичці) молодь віком приблизно до 30 років, вкупі з дітьми виводили чудесні хороводи з різноманітними забавами. Рух був, як у вулику.

Навчившись коло церкви, ми, діти, переносили всі ті гаївки на відповідні для таких забав подвір’я.

Зрозуміло, що до середини 60-х років Любінь ще не був настільки забудований. Подвір’я були просторими і ми, час від часу міняючи їх, співали і забавлялися до пізнього вечора.

І, що характерно, я не пам’ятаю, щоби хтось з хлопців, а тим більше з дівчат були напідпитку. Якось і в голову не закрадалася думка вжити чогось «міцного». Хоча, звертаючи увагу на функціонування в селі ґуральні, вживки не бракувало.

Зараз в селищі, в якому проживає понад 4 тис. жителів, є три церкви, біля котрих, на жаль, від 1991 р. жодного разу не було гаївок. Може, причина в тому, що за незалежної України ніхто вже не ганяє дітей від церкви і ніхто не викликає батьків до школи за «порушення громадського порядку» їхніми нащадками.

У селищі зараз проживає, напевно, половина «приїжджих» і, за логікою, повинно бути цікавіше життя в ньому. А воно чомусь усе навпаки. Сучасний нарід зі шкіри лізе, щоби похизуватися більшою хатою, вишуканішим парканом, одягом, приховуючи за цим змарнілу душу свою.

Записано від Славка

Як я вже згадував, футбол був у нас почесним спортивним щонедільним заходом.

Однієї неділі хлопці грали вдома. І тоді їхні діти, дружини, брати, сестри, тати, мами, дзядзі, бабці, вуйки, цьоці, шваґри, свати, похресники, похресниці, хресні, колєґи, коліжанки, коханки і вся решта найближча родина, яку тільки можна собі уявити, вбирали найкращі сукенки, сподні, кошулі з ґестками, штанці (труси на довгий рукав), майтки, райтки, калісони, станики (бюстгальтери), камізельки, вунучі, взували (залежно від погоди) бурки, анґліки, румунки, фільцаки, кальоші, наверха закладали маринарки, вітрівки або що іншого, на голову натягали незмінну шєпку… і йшли на стадіон. Заради справедливості зазначу, що, часом, якщо хтось зі згаданої родини не чувся в неділю задобре, щоби йти до церкви, то відмазок, щоби не йти на стадіон, навіть ніхто не думав шукати.

На стадіоні, звичайно, хлопці грали у футбол. І грали дуже добре. А як не грали дуже добре, то були обзивані, а часом навіть діставали в писок. Від самих своїх. Бо треба було грати, а не йно бігати по стадіоні!

Зате вболівальники мали до полагодження під час матчу багато справ. По-перше, треба було слідкувати за ходом поєдинку, щоби знати головні цікаві моменти зустрічі і, бажано, рахунок на кінець матчу, щоби на завтра мати що обговорювати з однокласниками, одногрупниками, співробітниками чи на лавці з сусідами. По-друге, на стадіон йшлося, щоби зустрітися з родиною, знайомими, коханими і т.д. По-третє, оскільки вбиралося на себе найновіші речі (не будемо тут знову їх перераховувати), то на стадіон йшлося ще й для того, щоби себе показати і на інших подивитися. І дурниця, що після повернення додому закидалося в найдальший кут проклєті нові мешти, які натиснули, як холєра, або босоніжки, які натерли до крові, щоби не бачити їх до наступної неділі. По-третє, похід на стадіон незмінно закінчувався пивом в Чайній, де обговорювалося якраз ті результати матчу, про які згадувалося вище. До полагодження на стадіоні кожен вболівальник, крім названих вище, мав ряд своїх справ, які вирішував в індивідуальному порядку.

Наступної неділі наші грали на виїзді. Тоді збиралися найближчі колєґи футболістів, не забагато, щоби помістилися в колгоспний «шараповський» автобус, або інший транспортний засіб, визначений до перевезення групи підтримки до села, з яким наші грали. Зазвичай, на виїзді наші програвали. Причиною того була, безумовно, відсутність моральної підтримки з боку значної кількості своїх вболівальників. Але не про це мова. То був тільки коротенький вступ.

Пам’ятаю один матч, коли дійшло до бійки, в якій брали участь і гравці, і вболівальники. Відбувався матч із льотчиками з Судової Вишні. Як розказує тодішній нападаючий нашої команди Степан Горностай на прізвисько «Бебко», матчі з «летунами» завжди були дуже принциповими. Тут, в Любені, завжди вигравали господарі.

Так було і в тому матчі. «На брамці» стояв тоді Михайло Дейнека (Савка). Гра вже наближалася до кінця, рахунок був на нашу користь, але «летуни» напирали. І от, біля нашої брамки зробилася «купа мала». Коли суддя порозпихав гравців, на траві залишився лежати Савка. Підняли його, а в нього обличчя залите кров’ю, в руці Місько тримає три зуби, а в ногах бальон. Ото був брамкар! Ну і тоді почалися баталії. Не одному кров пішла носом, але героєм, звичайно, був Савка, бо обміняв власні зуби на перемогу.

Такі ж запеклі матчі точилися і на новому грищі, яке тепер називають стадіоном. А побудував його колгосп десь у середині 50-их років. Головою тоді був Євдокименко — дуже любив футбол. Збудували стадіон біля санаторію. Великих витрат колгосп не поніс, бо бульдозер і два вальці (котки) орендували у Черлянах (мається на увазі військова частина). Десь за два тижні від початку робіт грище було рівненьким, як стіл. Колгосп засівав траву, а вже бігові доріжки, ями для стрибків у довжину і висоту, висадка дерев були у віданні школи. Великим ентузіастом справи будівництва стадіону був тодішній «воєнрук» школи Петро Борисович Фіалко. Він цілими днями проводив разом із нами «окультурення» стадіону. Як тільки в якомусь класі був урок фізкультури, він приходив і так добродушно командував: «А ну, сикуни, йдем займатися благородною справою!» Ми з задоволенням робили ту благородну справу, бо бачили гарні результати нашої роботи.

Тепер мало що залишилося від тих дерев, які ми посадили. Що могли – позрізали. Але жодного кущика після нас ніхто не посадив. І бігових доріжок ніхто не відновлює, та й по ямах для стрибків уже давно сліду нема. Та і сам футбол вже занепадає.

Але тут не про це, тобто, не тільки про це. Розквіт любінського футболу припадав на 60-ті роки. Тоді наша команда грала «на область» і здобувала багато різних кубків обласного рівня.

Тут, на новому стадіоні продовжували ще грати за Любінь і Савка, і Бебко, і Макар (Михайло Труш). До речі, двоє його синів пізніше також грали за нашу команду. Особливо «технічним» був Ігор, молодший із братів. Треба згадати і дуже хорошого захисника з 50-их років Лєнту (Григорія Сярого). Таким же добрим у грі був Петро Дмитрасевич. До речі, в команді 50-их років грало троє братів Дмитрасевичів (Шевцьових) — Петро, Михайло і Ярослав, який з 1959 р. (якщо не помиляюся) почав грати за Львівський СКА. Він і нині, коли вже сімдесятка «на карці», не пориває з футболом — тренує підлітків для «Карпат». Вболівальники зі стажем дотепер згадують, як гарно грав Славко.

У 50-60-их роках ХХ ст. в любінській команді грали родинами. Я вже згадував родину Дмитрасевичів. Було ще двоє братів Кристиняків — Василь і Йосип, Труші — Славко і Ігор, Бублики — Іван, Богдан, Зеник і Славко, Очерклевичі — Василь і Петро, Ціпори — Роман, Степан і Збишко, Бобеляки (Булі) — Михайло.

Тут, на новому стадіоні, зародилася дуже цікава традиція, про яку тільки натяком згадано у попередній розповіді.

Відразу через вуличку від стадіону був (та й зараз ще росте) Фіцьків сад. До речі, в ньому були добірні яблука і грушки. Були і тоді, у 50-их роках, «куплені» судді, які підсуджували тій чи іншій команді. Тоді ще не було у вжитку слова «корупція». Казали просто: суддя куплений. Не пам’ятаю, хто з суддів першим втікав до того Фіцькового саду після своєї «помилки», через яку Любінь програв, але надалі він вже добре знав, що після першого викрику «Сендзя – кальош!» його вже не омине перспектива пробувати сховатися між деревами в тому славнозвісному саді. Інстинктивно людина, яка того району Любеня не знала, втікала до Фіцькового саду в надії сховатися від нападників між деревами та кущами порічок, але не знала, що виходу з того саду нема.

Якби то на нинішні часи, то після таких випадків стадіон був би дискваліфікований на якийсь час, а тоді керівництво тільки казало: «ну, що ж… Напевно, завинив…»
Найголовніше — в футбол грали мешканці всіх мікрорайонів Любеня, а це значить, що спорт любили всі мешканці селища! На жаль, зараз на полі не видно такого азарту, такої самовідданої гри, того запеклого бажання — виграти! Вболівальники, в більшості, ходять на футбол, щоби перекинути чарчину-другу (бо тут же, на стадіоні продають), трохи покричати, поматюкатися, і це все.

У 1990 р. при Великолюбінській селищній раді, за ініціативою шкільного вчителя фізкультури Віктора Фариняка було створено дві групи хлопчиків від 10 років. Тренували їх двоє випускників Львівського інституту фізкультури — Орест Бублик і Петро Борецький. Приємно було дивитися, як 30-40 хлопчаків бігали і «лупили» того м’яча. І чомусь була впевненість, що футбол у Любені не пропаде, а розвинеться на ще вищому рівні, ніж був у 50-60-их роках. На жаль, тодішній голова селищної ради, який і сам колись грав у футбол, скасував посади тренерів, і на сьогодні маєм те, що маєм.

Хоча, коли подивлюся, як неділями стадіон обставлений довкола автомобілями, як хлопці (хм, а тим хлопцям вже по сороківці!) за власним бажанням і у свій вільний час збирають молодших і пробують прищепити їм любов до тієї гри, то закрадається в мене думка: армія занепадає, бо мусить перетворитися у професійну, то, може, і футбол в нашому Любені почне відроджуватися і за пару років у нас буде команда сильніша, ніж будь-коли? Кажуть, що найчорніша ніч перед світанком…

Але про це вже вам писати. Я тільки розказую, як було в наші молоді роки. А ви, певно, знаєте, що у молодості все краще, яскравіше і цікавіше…

Записано від Славка

У Кінці був Фільварок (колгосп) і Ґуральня (спиртзавод). Власне вони і створювали той специфічний мікроклімат жителів. Ґуральня була причиною наявності підвищеної кількості пияків у тому мікрорайоні. То були моцні пияки — шпірт пили, як воду.

Ходили чутки, що в тому чи іншому хлопові займився шпірт, і тоді єдиним спасінням того бідаки була жінка. Вона присідала над чоловіком і (хотіла — не хотіла) гасила вогонь, справляючи природну потребу. Якщо давно не ходила за стодолу, то хлоп був врятований. А я! А я! Бігме — не брешу! Я йно вповідаю то, шо чув.

Але не подумайте, що в Кінці жили якісь харлаки. Нарід з Кінцє був дуже працьовитий і, звичайно, фізично міцний.

Не знаю, коли вони лягали спати, але вставали вдосвіта — треба було обійти худобу, згодувати їй залишену звечора брагу (яка була найголовнішим кормом для худоби) і летіти (значить, бігти) займати чергу — хто з відрами на коромислі, хто з пахтарками (бідонами різної ємності) на ґаляресах (тачках), візках різної конструкції, переважно, власного виробництва.

Надворі було ще темно, а люди, як мурахи, снували туди-сюди. Хтось в один бік з порожньою тарою, а хтось уже назад із наповненими посудинами. Пам’ятаю розповідь одного водія ранкового автобуса. Він згадував, як вперше їхав через Любінь на Львів, а було то взимку. Сніг довкола глибочезний лежить, дорога засипана… Переїхав уже майже ціле село, аж тут дивиться — з темноти перед фари починають виринати люди… купа людей… І кожен тягне санки або візки на колесах від дитячих візочків. На санках стоять баньки, а з них парує. Шофер думав, що потрапив на той світ або втратив свідомість і це все йому здається. Ну, можна собі уявити, що він у той момент відчував, особливо, якщо навіть не здогадувався, що таке брага і для чого її треба тягати зі спиртзаводу додому. Коли ж довідався, то довго сміявся і казав, що Бог його беріг, бо він не одружився з дівчиною з Любеня. «Тут зятеві рік за два рахується. Теща зранку будить, дві баньки в зуби — вали по брагу!»

Ще й нині можна спостерігати подібне явище в Кінці. Воно, звичайно, не таке жахливе, як колись, все-таки наука і техніка рухаються вперед, візки вдосконалюються, але щось подібне є.

Коли в ті часи «кєровнік» відкривав браму, щоби почати відпуск браги, моментально робився такий шалений рух, що треба було добре орієнтуватися і триматися на ногах. В одну мить ти міг опинитися на землі, під ногами в тієї страшної, сконцентрованої тільки на доступі до браги, юрби. Брагу, в основному, черпали з ями різними способами. Одні чіпляли відро до гачка коромисла, інші конструювали різного виду «кулі», щоби легше і, головне, швидше зачерпнути браги. Не одна людина викупалася в тій ямі. Мала біда, коли температура браги в ямі була невисокою. А були випадки, коли з потерпілого здирали одяг разом зі шкірою. Людина живцем варилася в тій ямі. Огорожа ями була чисто символічною і тому не витримувала тієї людської навали.

Незважаючи навіть на смертельні випадки, люди і надалі не дотримувалися техніки безпеки, а один поперед другого пхалися до заповітної браги.

Коло Лазєнок нарід жив за зовсім іншими мірками. Тут молодь, силою об’єктивних причин, прилучалася більше до культурного життя, довідувалася, як люди маються поза кордонами Любеня, області і навіть України. Усе це — через спілкування з курортниками (відпочиваючими в санаторії).

Особливо тісні зв’язки з прибульцями підтримували молоді здорові хлопці. Питаєте, чому? А що в санаторії лікували? Крім опорно-рухової системи? За даними фахівців, добрі результати давало також лікування різних «жіночих» проблем, у тому числі й безпліддя. А для закріплення тих добрих результатів була своя технологія. Після застосування ліків, процедур та іншого, треба було переконатися, чи той лікувальний комплекс подіяв. І тут вже, хочеш — не хочеш (а більше хочеш) до комплексу лікувальних заходів включалася люблінська кавалєрка. Не одна пізніше писала листи з подякою за сина чи дочку…

Буквально вся молодь Лазєнок уміла плавати і танцювати. Причому, танцювали різні танці. Якщо в Кінці або на Тамтій стороні танцювали виключно польку або «шуфляду», то тут, у Лазєнках, танцювали вальс, фокстрот, танго (вміли всі поголовно!), а значна частина молоді вміли танцювати краков’як, падеграс, чарльстон.

На місці теперішнього шостого корпусу санаторію колись був танцювальний майданчик (танцплощадка, як її називали курортники, та й ми…). На тій танцплощадці культура (культмасовик санаторію) щодня безкоштовно проводив навчання танців. То як, скажіть, «лазєнкові легуники» могли пропустити таку нагоду? Спробував би ти прийти на танці і не вміти вальса… Жодна дівчина, місцева чи курортниця, не пішла би з тобою до танцю. Ще й би зганьбився перед усім чесним народом.

Танці — то була чи не єдина культурна розвага молоді за совєцьких часів.

Ага! Ще був спорт. Нерідко на лікування приїжджали також спортсмени-професіонали, які з задоволенням ділилися досвідом із місцевою молоддю. Були в курорті, у четвертому корпусі більярдні і тенісні столи. Година гри в більярд коштувала 50 копійок після 1961 р., а до того — 5 рублів. У теніс можна було пограти безкоштовно. Грали «на висадку». Тобто, програв — вискакуй! І не важливо було, хто ти — курортник чи місцевий.

Цікаво би тепер влаштувати конкурс на відшукання того, хто вміє танцювати вальса. Скоріше за все, конкурс називався би «днем з вогнем» або «голка в копиці». А, може, я помиляюся… Добре було б! А як багато молоді і дітей вміє плавати? А більярд… Що з Любенем робиться?

Ще згадуються зими. Але ж то були зими! Як у кінці листопада — в грудні випадав сніг, то так і лежав кучугурами до березня, а навіть до початку квітня. А які морози були! Кожного року в кінці лютого починали різати лід для холодильника, який будувала Чайна. П’ятеро-шестеро чоловіків брали інструменти — сокири, пили, гаки — і виходили на стави, річку або басейн. Лід розчищали, розміряли його на прямокутники і різали. Часом, товщина леду була до пів метра. Розміри холодильника були, приблизно, 6 на 12 метрів. Холодильник будували з тих вирізаних блоків леду, а зверху засипали його тирсою і стружкою шаром не менше 60-70 см. Такий «холодильник» служив безвідказно до вересня-жовтня місяця. Уявляєте, яка була економія електроенергії! Але ж яка вигода! Тепер немає ні такого леду, ані майстрів, щоби збудувати диво-холодильник.

Що стосується плавання, то одним із найпопулярніших місць для плавання був басейн. Тут можна було не тільки культурно поплавати, але й поскакати з дошки (вишки), яка виступала на висоті двох метрів над водою. Басейн був гарний, обгороджений. На його території були душові кабіни, де можна було помитися після купання. Взимку басейн перетворювався на хокейний майданчик. Ключки хлопці робили самі з чого попало: з молодого дуба, ясена, берези. З усього, що потрапило під руку — аби у відповідному місці було загнутим. Шайбу також брали з чого-небудь. Часом вирізали з дерева, а часом брали консервну банку. Взимку пильної роботи не було, тому хлопці могли по цілих днях пропадати на басейні, забуваючи навіть про обід. Але ж то були баталії!

Не можна обійти увагою таке визначне (колись) явище в Любені, як футбол. Був він у нас у дуже великій повазі. Пам’ятаю перше «грище» на Болоню, коло Каміньки. Було це десь 1940-1945 р.р.

Матчі відбувалися тільки по неділях. Пополуднувавши після повернення з церкви, вболівальники сходилися на Болоню, довкола грища. На футбол приходили всі: і старі, й малі; і жінки, і чоловіки. На полі завжди точилася запекла боротьба, тому вболівальники завжди гаряче і голосно підтримували своїх. Придумували різні гасла, які викрикали і так додавали своїй команді запалу. Якщо ж суддя нечесно судив, то спочатку вболівальники обурювалися, потім починали нервувати, аж врешті хтось крикнув: «Суддю — до Фіцькового саду!» І тоді ціла гурма розлючених «наших» починала наздоганяти суддю. Він бачив, що непереливки, починав втікати. Йому дорогу відсікали так, щоби біг в одному конкретному напрямку – а саме, до Фіцкового саду, звідки виходу вже не було… Треба було чесно судити!

Записано від Славка