23 жовтня 2016 р. в смт Великий Любіть відбувся Шостий фестиваль церковних хорів Стрийської єпархії, присвячений Рокові Божого Милосердя. Співоче свято у храмі св. Миколая розпочалося Молебнем до Пресвятої Богородиці перед фестивальною іконою Борусівської Божої Матері, яка протягом року перебувала у храмі, а в день фестивалю була передана церковному хорові парохії св. Володимира і свщмч. Омеляна Ковча з Перемишлян, де тепер залишатиметься цілий рік аж до наступного фестивалю. Відтак учасники свята, господарі і гості з різних конфесій заспівали разом молитву «Боже, великий, єдиний».
Як зазначив о. Зиновій Микласевич, голова відділу архітектури, культури та сакрального мистецтва Стрийської єпархії, від початку було вирішено, що це не буде конкурс, змагання, бо годі визначити, хто з нас краще і ревніше молиться до Бога через спів. Це – величне свято пісні на славу Божу, подяка Всевишньому за його дари для нас. Ікона Матері Божої Борусівської з власної волі стала символом фестивалю, бо її з Нового Роздолу, де відбувався гала-концерт церковних хорів, забрали до Бібрки, і там вперше концерт церковних хорів пройшов уже як фестиваль.
Дитячий хор великолюбінської парохії св. Миколая виконав гімн фестивалю, слова якого були написані у Ходорові, а коли фестиваль приїхав до Городка, то реґент місцевого церковного хору «Благовість» склав музику до них.

Любителі хорового співу насолоджувалися майстерним виконанням релігійних творів майже двадцятьма церковними хорами не лише з шістнадцяти деканатів п’яти районів Стрийської єпархії. Географія учасників фестивалю була дуже широка: на мапі крайні місцевості, з яких до Любеня приїхали хори, охоплюють Мостиська, Повітно, Унів, Перемишляни, Семегинів і аж Івано-Франківськ.
Два творчих колективи (чоловічий секстет і хор катедрального собору Воскресіння Христового), що приїхали з центру сусідньої області, захопили професійним виконанням складних релігійних творів Артемія Веделя, загально люблених пісень в обробці Миколи Леонтовича. Подивляєш самовідданість учасників церковних хорів, які попри завантаження щоденними турботами, знаходять час посвятити себе і своє обдарування для загального добра. Хор дотепер взяв участь у понад 160 концертах як в Україні, так і за кордоном (Польща, Литва, Австрія, Словаччина, Італія). У 2012 р. співав Святу літургію в базиліці св. Петра у Ватикані, здобував перемоги у конкурсах хорової музики в Білостоці і Варшаві (міжнародний хоровий фестиваль Varsovia Cantat). У камерному хорі «Воскресіння» з Івано-Франківська співає подружжя, яке взяло зі собою на фестиваль до Любеня маленьку донечку – дитина вийшла на сцену за ручку з мамою і допомагала реґентові дириґувати хором.

Фестиваль церковних хорів є екуменічним. На VI фестиваль приїхав церковний хор парохії Вознесіння ГНІХ УАПЦ з міста Мостиська. У попередніх святах брали участь хори з інших релігійних конфесій.
Свято, що відбулося, є важливим і величним не лише співочим заходом. З багатьма хорами на фестиваль приїхали парохи, щоб підтримати свої колективи і налагодити контакти з іншими. А парох із с.Гірське навіть співав на сцені разом із хором.

«Фестиваль – це також нагода поспілкуватися для парохів нашої єпархії, чиї церкви віддалені одна від одної на багато десятків кілометрів, і дуже рідко випадає можливість зустрітися, обговорити насущні проблеми і важливі питання служіння. Це також місце для професійного обміну реґентів. Фаховий рівень учасників дуже високий – сьогодні разом з іншими співали викладачі Дрогобицького музичного училища ім. Барвінського, Народний хор «Калина» санаторію «Великий Любінь», хор «Воскресіння» з Івано-Франківська, учасники якого – випускники музичних закладів із різних міст України», – зазначив о. декан Богдан Тишкун.

Співоче торжество тривало до пізнього вечора, але навіть після його закінчення люди не хотіли розходитися: у новозбудованому центрі дошлюбної підготовки при церкві частувалися справжнім козацьким кулішем, звареним місцевими господарями, як і годиться, у величезному казані на дровах; смакували понад півсотнею розмаїтих солодких пляцків, напечених вправними любінськими господинями. І співали… співали… співали…
На свято до Великого Любеня прибули очільники Городоцької та Мостиської районних рад і районних державних адміністрацій, народний депутат і голова селищної ради.

Люда Бублик для газети «Народна думка»

Рівно місяць тому у місті Самбір Львівської області відбувся обласний конкурс-фестиваль, присвячений 200-річчю з дня народження Михайла Вербицького — автора гімну України, участь в якому брали хорові колективи чи не з кожного району.

Народний хор музичного об’єднання «Калина» селища Великий Любінь зайняв перше місце у номінації «Народний спів». Наші хористи виконали чотири твори, один з яких М.Вербицького «Хваліте!» та ще дві народні пісні в обробці керівника хору Й.Литвинського («За байраком байрак» та «Гей, соколи!»), а також «Історію» на сл.Б.Стельмаха, муз.М.Дуди.

Творчість М. Вербицького — важлива сторінка в історії розвитку вітчизняного музичного мистецтва. Творчий спадок митця нараховує 133 відомих композиції: музика до 12 спектаклів, 18 оркестрових робіт, включаючи 9 симфоній, 37 священних хорових робіт, 15 робіт для різних інструментів, 10 романсів, камерні твори, 30 великомасштабних світських хорових робіт, камерні твори, вокальні ансамблі, аранжування народних пісень. Відзначення 200-річчя з дня народження Михайла Михайловича Вербицького обумовлене значущістю його постаті для розвитку української культури і державності та дозволить належним чином вшанувати ювілей священика, композитора, диригента, громадського діяча, автора музики до Державного Гімну України «Ще не вмерла України» Михайла Вербицького, віддати шану його таланту.

Але поки що — кілька слів і сьогоднішніх знимок з перебігу виборів у Любені та навколишніх селах.

Перше, що треба сказати – величезне дякую любінцям! Ми всі зрозуміли, що сьогодні, коли Схід України і Крим позбавлені права голосу, саме ми повинні прийти якомога чисельніше на вибори, щоб вони відбулися.

На моїй дільниці, виборча комісія якої знаходилася в санаторії, станом на 20 год. з 1115 виборців, внесених до списку, проголосувало понад 920 осіб! Це 82,5%! Найбільше виборців прийшло проголосувати в обідню пору:

13:00 – 14:00 — 11% виборців

14:00 – 15:00 — 9%

15:00 – 16:00 — 12%

І ще одне. Саме на дільниці в санаторії всі члени дільничної виборчої комісії були у вишиванках. У сьогоднішній ситуації це було надзвичайно приємно і патріотично!

Кілька знимок з дільниці в санаторії:

А так виглядало голосування на іншій виборчій дільниці у Великому Любені, яка розмістилася у Великолюбінській школі мистецтв:

Так виглядала дільниця, що розмістилася у середній школі:

Сьогодні мені також вдалося відвідати дільничні виборчі комісії у Малому Любені, Косівці та Бірчі. Ось, як виглядали справи там:

Малий Любінь:

Косівець:

Бірче. Тут на приміщенні дільничної виборчої комісії сьогодні вивісили прапор України, який побував разом з односельчанами на Майдані – як пригадування виборцям, за що вони голосують!

Люда

_{Фото із сайту tsn.ua}

Сьогодні кримські татари відзначають 70-і роковини депортації свого народу з рідних земель. Ділимо з ними біль спогадів. Дуже добре розуміємо те, що вони пережили, бо «Хайтарма» і розповіді самих кримчан слухаємо, наче спогади своїх дідусів і бабусь, які пережили сталінський терор, репресії і трагічні поневіряння по сибірах за те, що здобували волю для себе і для нас.

Лише під кінець 70-их років ХХ століття кримським татарам дозволили повертатися до рідного Криму. Повертатися… А до чого? Усі кращі землі, всі надморські терени давно зайняті, причому зайняті тими, хто не вболіває за розвиток Криму і його процвітання, хто «накосив» зелені — і забирається в свою Москву з Петербургами жирувати на здобутому. А Крим залишається… зі своїми боргами, зі своїм бездоріжжям, без води і без перспектив…

Болимо разом із кримчанами тяжким болем за те, що сьогодні, через 70 років після совєтського пекла, створеного Сталіном, його послідовники знову не дають кримським татарам спокійно жити на своїй землі, вчити своїх дітей рідною мовою і навіть зібратися разом, щоб поплакати за тими, хто вже не повернувся з далекого заслання додому.

Сьогодні, 18 травня 2014 року, о. Богдан Тишкун відслужив у греко-католицькій церкві Великого Любеня панахиду за всіма загиблими вигнанцями кримсько-татарського народу. Вірні нашої церкви молилися за тих, котрі знайшли вічний спочинок на чужині, і тих, чиї рідні навіть не знають, де їхня могила. Просили, щоб Бог пробачив їм усі їхні прогрішення, вільні і невільні, прийняв їх до себе і оселив там, де праведні спочивають.

Сумуємо разом з нашими братами і сестрами, і віримо, що їхнє пекло на землі закінчиться, а вони вийдуть з того випробування вогнем ще сильніші і ще згуртованіші!

Коли у Криму стало небезпечно, депутати Львівської обласної ради згідно вирішили, що Львівщина готова прийняти мешканців Криму, які тимчасово хотіли б виїхати з півострова. Спільно з міською радою Львова було оголошено про таке рішення по телебаченню, а Львівська обласна державна адміністрація зайнялася координацією зустрічі та розселення гостей із Криму. Департамент соціального захисту населення ЛОДА, використовуючи свою інформаційну базу, залучив санаторії, будинки і табори відпочинку, інтернати та ін. державні і недержавні заклади цього типу до прийняття родин (переважно жінок з дітьми) з Криму. Оксана Яковець, яка в Департаменті соціального захисту координує роботу з зустрічі та поселення кримчан, і майже кожного гостя зустріла особисто, схвильовано розповідає про звичайних галичан, які, почувши по телевізору запрошення для кримчан, масово почали зголошуватися і пропонувати свої кімнати, квартири і навіть цілі будинки, в яких тимчасово не живуть, для наших співвітчизників, які несподівано опинилися в скрутній ситуації, у далекому незнайомому Львові. Люди зголошувалися також зустрічати і підвозити гостей з потяга за вказаними адресами. Навіть просили скласти списки необхідних продуктів і промислових товарів, купували їх і розвозили за вказаними адресами. Пані Оксана не може спокійно розповідати про таку жертовність людей, як і зі сльозами на очах згадує, як зустріла родину кримських татар — батько, мати і чвірко дітей — виходять з потяга, мати знімає зі сходинок одне за одним малюків, батько виносить дві спортивних торби. Пані Оксана каже, що з нею троє дужих хлопців, котрі зараз допоможуть донести весь багаж. Жінка підіймає очі і спокійно відповідає, що це все — більше жодних багажів немає, бо все найдорожче (обводить поглядом чоловіка й дітей) — з нею.

Керівництво любінського реабілітаційного центру, що знаходиться у колишньому четвертому корпусі санаторію надало свій будинок для кримчан. Тобто, забезпечило найважливіше — дах над головою. Ще одну кримсько-татарську родину забрала до себе одна любінська сім’я, відвела для гостей увесь другий поверх свого дому і почали жити удвічі більшою родиною. Місцева влада організувала зустрічі і зайнялася всіма юридичними, технічними та безпековими питаннями. Долучилася районна рада. Група чоловіків з Любеня організувала нічні чергування в корпусі, щоби гості не боялися за своїх дітей. Школа запросила сімох учнів з Криму, забезпечила їх підручниками, зошитами, наплічниками і всім необхідним шкільним приладдям. А тоді потекли сірі будні… Коли треба було щодня мати з чого і чиїми руками приготувати сніданок, обід і вечерю. Коли виявилося, що діти в літньому одязі і взутті, а вранці несподівано випав мокрий сніг по кістки…

Тут любінці показали свою гостинність і широку душу, і почали ділитися з кримчанами дослівно, і хлібом, і до хліба. Справді приємно писати ці слова, бо щоденно бачила, як старші і молодші йшли і йшли до нового любінського дому кримських татар — хто з чим міг. Особливо радісно було, коли з дорослими приходили діти і захоплено бавилися з однолітками з Криму. А тоді почали йти і їхати люди з сусідніх сіл, ближчих і дальших. Хтозна, якими вітрами долітали звістки про кримчан до Оброшина, Переможного, Мавкович, Малого Любеня і багатьох інших сіл, але люди гаряче відгукувалися на такого далекого ближнього в потребі. Татарки вражено розказують про ще молоду, але дуже спрацьовану жінку, котра пішки прийшла з сусіднього села і принесла дві торбинки, повні яєць, плакала і бідкалася, як то їм тяжко поневірятися з дрібними діточками по світі. І про багато інших випадків, коли вони бачили, що шматком хліба з ними діляться ті, хто сам заробляє його тяжкою працею.

Десь в нетрях інтернету прочитала, що Україна — це така країна, в якій у Львові приймають російських біженців, котрі втікають з Криму, де Росія захищає їх від львівських бандерівців-націоналістів. Питання «Ну що? Не страшно вам серед бандерівців?» кримчани в Любені чули чи не від кожного відвідувача, але щоразу ввічливо відповідали, що зовсім не страшно, і що вони були переконані, що все це всього лише російська пропаганда.

Боляче було слухати їхні розповіді про багатолітні поневіряння по пісках Узбекистану, про те, як виселених з рідних земель кримських татар перевозили вагонами для худоби, а хто помер, викидали просто з вагона на повному ходу. Про те, як дорогою на виселення мати відмовляла собі у скибці хліба, щоби вберегти дітей від голодної смерти. І як виснажена померла вже приїхавши до Узбекистану. Діти, такі ж голодні і безсилі, як могли, рученятами порозгортали пісок, поклали в той видолинок тіло мами і поприсипали його, наскільки вистачило сил. А на ранок не знайшли тіла, бо шакали забрали його собі на поживу. Слухала і дивувалася — наскільки далеко ми одні від одних жили, і наскільки однаковими були долі наших народів. А також, наскільки мало ми знаємо одні про одних, тому й подекуди дозволяємо паралітичним застарілим стереотипам керувати собою.

За той короткий час, що кілька родин кримських татар прожили в Любені, цікаво було довідатися більше про мусульманство. Про те, що ця релігія так само наголошує на рівності всіх людей, так само наказує не вбий!, не кради!, не бреши!, шануй батька і матір своїх! Приємно бачити, як старші хлопці відповідально опікуються молодшими братами й сестрами, бо ж мамі ой як нелегко з шістьома жевжиками. Приємно чути, як виразно читає восьмикласник по-українськи і як у відповідь на моє «Селям алейкум!» прокочується дружня хвиля «Доброго дня!», підкріплена двосторонньою радістю. Першим і, здається, найбільшим шоком був випадок під час екскурсії до Львова. Заходимо до церкви Юра, коротко розказую про традиційний іконостас і про основи нашої релігії. Після того пропоную зійти в крипту, де спочивають церковні достойники. Над гробами Митрополита Шептицького і Патріярха Сліпого у кількох словах намагаюся пояснити, якими велетами духа були обоє, і як гуртували біля себе народ у найтяжчі для нашої церкви часи, як рятували людей незалежно від їхньої національности і віросповідання… Виходимо з крипти і раптом… жінки просять мене від їхнього імени замовити Службу Божу за Небесну сотню. Мусульманки просять про молитву у християнському храмі!

Воістину дивний той український нарід! Дивний і незрозумілий. То вони плакали, коли приїхали до Любеня: де вони, що робитимуть і що станеться з їхньою рідною землею? А то ще більше плачуть, коли вирішили: не можемо більше тут сидіти — повертаємося додому. І в самої виступають сльози на очах, коли чуєш, як дев’ятирічна донечка звіряється мамі: «Ана, я вже так хочу до тата, що аж не можу, але можна ми ще тут трішечки побудемо? Ну ще хоч один деньочок!» І хтось нагорі таки вислухав ту дитину — квитки вдалося взяти тільки на післязавтра.

У мусульман є переконання, що садити дерева — надзвичайно добре діло! Особливо — фруктові. Бо за кожен плід того дерева, за кожне зернятко в тому плоді на людину, котра його посадила, сходить Божа благодать. Посаджене дерево приносить добро також тому, для кого воно посаджене, бо він вважається вибраним. Наші гості напередодні довгоочікуваного ними, але дуже несподіваного для нас від’їзду вирішили, що обов’язково хочуть залишити по собі згадку в Любені. Немає неможливого для того, хто хоче зробити добре діло! У Городку купили кілька кущів деревовидного гібіскусу і найперше посадили біля будинку, який став їхнім прихистком на ті кільканадцять днів. А тоді пішли по дітей до школи, бо уроки закінчувалися, а разом з останнім дзвінком у цю п’ятницю починалися весняні канікули. Зустріч у школі була також зворушливою. Дітей ми застали у директора в кабінеті — він розпитував, звертаючись до кожного по імені, як минув день і брав особисті обіцянки зі своїх нових учнів, що вони ще приїдуть до Любеня. А потім вийшли разом з любінськими друзями на подвір’я, де традиційно проходять урочисті лінійки, разом вибирали місця для кущів, разом копали ямки, приміряли на висоту кореня, підливали і загортали. На прощання сфотографувалися, а коли виходили зі школи, дівчата-однокласниці раптом вигукнули: «Та залиште нам хоча б одного хлопця!»

Кажуть, в розлуці дві третини смутку залишає собі той, хто залишається, і лише третину забирає зі собою той, хто відходить. Хай легкою буде дорога додому нашим новим друзям — кримським татарам, і хай безпечним буде їхнє життя на рідній землі. Такій вимріяній і такій страждальній! А ми будемо поливати деревця, посаджені ними, і чекати їх знову в гості, вже повними родинами, разом зі своїми татами і старшими братами, які зараз залишилися в Криму боронити свою землю.

Думаю, ця несподівана ситуація була для всіх нас не тільки випробуванням, але й великою благодаттю, попри те, що причини приїзду гостей з Криму були настільки трагічними. Ми подивилися один на одного іншими очима. І не тільки любінці на кримчан, а ті на нас. Ми також переконалися, що, якби, не дай, Боже, якоїсь біди, то дружнє плече підставлять і односельчани (незалежно від того, до якої церкви ходять і за яку партію голосували на минулих виборах), і приятелі з далекого й близького сусідства (попри те, що часом вони забувають або не мають як приїхати до нас на престольний празник чи на концерт музичної школи). І так собі думаю: то справжнє щастя, що мені судилося народитися і вирости у Великому Любені — в ТАКОМУ Великому Любені!

Люда

О 8 год. ранку люди вирушили з Майдану до Верховної Ради, але підходи виявилися заблокованими міліцією і «Беркутом». Вулицю перегородили вантажними автомобілями, за якими стояли підрозділи міліції. Протестувальники зайняли перехрестя вулиць Інститутської та Шовковичної. Молодь у власноруч зроблених обладунках, з прапорами, в касках підійшла до вантажівок, а жінки і старші залишилися на перехресті.

Міліція за вантажівками ховалася за щитами, а з-за їхніх спин в натовп протестувальників почали летіти світло-шумові та газові гранати. Одна граната «Терен-7» вибухнула в мене під ногами, уламок впився в ногу. Кілька газових гранат розірвалося 2-3 метри далі, а одна – просто переді мною.

Якась незнайома жінка надягнула мені на голову будівельний шолом, чим безперечно врятувала мені життя. Добре, що медична служба Майдану виявилася поряд – вони надали мені негайну допомогу, оскільки було таке відчуття, ніби хтось кинув мені просто в очі жменю грубого піску, а газ не давав дихати. Рану на нозі обробили вже на Майдані.

Як виявилося пізніше, за шеренгами міліції стояли «тітушки» – кримінальні елементи і невдахи-спортсмени.

Коли стояти біля КамАЗів стало небезпечно, ми відійшли за перехрестя. Тоді на даху будинку навпроти ми помітили кількох «беркутівців». Вони зручно вмостилися на даху і ніби для забави кидали на голови безборонних протестувальників гранати, а потім дістали гвинтівки і стріляли на влучення. Міліціонер, що був найближче до рогу даху, зробив з ґуми катапульту, за допомогою якої міг метати гранати далі – туди, де стояли жінки і старші люди, котрі не мали жодних засобів особистого захисту. Проти мітингувальників застосували водомети, «тітушки» кидали пляшки з запалювальною сумішшю. Олег Мусій, координатор медичної служби Майдану сказав, що поранених дуже багато, є також з вогнепальними пораненнями.

Протестувальники в Маріїнському парку змушені були рятувати та евакуйовувати жінок і дітей, котрих привезли на Антимайдан. У пресі вже з’явилася інформація прихильників Партії регіонів, що це опозиція винна в тому, що на вулицях столиці потерпіли жінки й діти.

На фото – рештки гранат і набої, зібрані просто під ногами.

Екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко зі сцени Майдану сказав, що Янукович вже в літаку і з нього керує придушенням Майдану. Депутати Верховної Ради відразу після перших заворушень втекли з приміщення парламенту, кількох комуністів вдалося затримати.

У Києві зупинилося метро, увесь громадський транспорт працює безкоштовно, вулиці завантажені на 10 балів за 10-бальною шкалою. Перекрито вулиці, опівночі закривають в’їзд до столиці. Надзвичайний стан у Києві не оголошено, але ті заходи, яких вживає влада, де-факто є надзвичайним станом. Професор Олексій Гарань сказав, що це не надзвичайний стан – це бойові дії проти свого народу!

Чи влада свідома того, що вона зробила? Чи використані засоби придушення протестів є адекватними?

Чи дев’ятеро вбитих, кілька помираючих і понад 150 поранених (станом на 20.00) – це вже достатньо, щоби Европа врешті прореагувала?

Український поет Олександр Олесь ще 22.08.1931 написав поезію «Пам’ятай»:

Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала,
І ждала, хотіла лише співчуття,
Європа мовчала.

Коли Україна в нерівній борьбі
Вся сходила кров’ю і слізьми стікала,
І дружньої помочі ждала собі,
Європа мовчала.

Коли Україна в залізнім ярмі
Робила на пана і в ранах орала,
Коли ворушились і скелі німі,
Європа мовчала.

Коли Україна криваві жнива,
Зібравши для ката, сама умирала
І з голоду навіть згубила слова,
Європа мовчала.

Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в демона зла,
Європа мовчала.

Люда

Це енциклопедичне видання про міста і села підсовєцької України було започатковане 29 травня 1962 року і складається з 26-и томів (14 із них пізніше було видано ще й російською мовою). Партійне керівництво прийняло постанову про перше таке фундаментальне видання про міста і села України, яких на той час було понад 40 тисяч. «Згори» було дане завдання. Академія Наук України розробила вказівки, як повинна виглядати кожна стаття про той чи інший населений пункт, Державна історична бібліотека керувала процесом, а виконували завдання вже на місцях (республіка дала завдання областям, області — районам, райони — містам і селам).

Основним завданням випуску такого поважного видання було: показати несамовито позитивні зміни за совєцької влади в забитих і затурканих раніше українських містах і селах. Читаючи будь-яку статтю, переконуєшся в цьому на кожному кроці.

Однак, історики і краєзнавці, які готували матеріали, не могли не написати про прадавню історію того чи іншого населеного пункту. При цьому використовувалися видання з початку ХХ ст. і давніші історичні документи. Одним словом, була проведена потужна підготовча робота з першоджерелами. Завдяки такій мурашковій праці ми, наприклад, знаємо, що на території нашого Любеня життя було вже у 4–3 тисячолітті до н.е. Чи можна це осягнути розумом? Знаємо також, що у 1624 і 1648 р.р. Любінь був дощенту зруйнований під час татарських набігів, бо ж був збудований як фортифікаційне укріплення. Це пояснює, чому в архівах ми вже, на жаль, не знайдемо метричних книг зі XVII ст. Але заохочує шукати відомостей в інших історичних документах того періоду.

Том «Львівська область» вийшов у світ у 1971 році — в період розквіту комунізму на наших землях. Тому текст про Любінь треба читати на дуже тверезу голову, оцінювати і робити свої висновки, виловлювати з потоку пропаганди важливі історичні дані. Але читати варто.

Здала би ся добра коректура. Наприклад, всюди в тексті написано: «Населення 4302 чоловік». Підозрюємо, що навіть у ті допотопні часи в Любені жили також жінки. Тому треба писати 4302 особи (а не чоловік). Але текст подаємо у правописі авторів :).

Можна багато обговорювати і критикувати. У школі мене найбільше нервували твори і усні відповіді на тему «Що автор хотів сказати цим текстом?» Що хотів — вже сказав. Найважливіше — що ми зрозуміємо для себе, прочитавши цей текст.

Бажаємо захоплюючого читання! А буде захоплююче — переконайтеся самі! Ми ж обіцяємо наступні згадки про Великий Любінь з інших історичних джерел.

Орест

Завантажити відсканований оригінал у форматі PDF (16 Мб)

Великий Любінь

Великий Любінь (стара назва Любин) — селище міського типу, центр Великолюбінської селищної Ради Городоцького району. Розташований на околиці Подільського лісостепу, поблизу річки Верещиці (притоки Дністра), за 28 км від Львова і за 10 км від Городка. Селище перетинає залізнична колія, що зв’язує його з Самбором, Львовом та іншими містами. З цими містами та Городком селище сполучене також автошляхами. Населення — 4302 чол. Великолюбінській селищній Раді підпорядковані села Малий Любінь і Косовець.

Як свідчать археологічні знахідки, на території сучасного Великого Любеня починаючи з неоліту (4–3 тисячоліття до н.е.) жили люди↑.

Перші згадки про нього припадають на період існування Стародавньої Русі — початок XIII століття. Цей населений пункт виник як укріплення для захисту від набігів татаро-монгольських орд, від навали польських та угорських феодалів на древні руські землі. Тут жили вільні поселенці, які виконували військову службу. Село назвали Любином. У ньому побудували замок, навколо якого насипали вали і вирили глибокі рови. Поселення зазнавало спустошень і руйнувань під час різних міжусобних воєн і ворожих нападів. Ще й досі в селищі є урочище, яке зветься «Замчисько».

Після загарбання Галицької землі феодальною Польщею в XIV столітті Любин, як королівщина, став власністю родини магната Парава, який був галицьким і рогатинським старостою↑. Він спровадив до Любіна нових поселенців, що сприяло розширенню поселення, а в середині XV століття призвело до поділу його на 2 частини, які дістали назву Великий Любін і Малий Любін.

За люстрацією 1515 року, Великий Любінь належав львівським патриціям, родині Вільчеків, мав 9 ланів землі, корчму і церкву. Люстрація 1578 р. засвідчує розширення володінь польських феодалів, у яких налічувалося 22 лани землі, 14 загородників, 16 комірників.

Економічний розвиток села гальмували часті наскоки ворожих орд. Великого лиха зазнав Великий Любінь, зокрема, під час татарських нападів у 1624 і 1648 рр. Село було дуже зруйноване, населення винищене або забране в полон. Тривалий час Великий Любінь не міг піднятися з руїн. Вся місцевість була майже зовсім спустошена↑.

В середині XVII століття Великий Любінь було відбудовано. Тут спорудили також замок, що належав поміщикам Вільчекам. Тоді ж було закладено парк, у якому до наших днів збереглися старі рідкісні дерева понад 300-річного віку (платани, тополі, модрини тощо)↑.

У феодальний період мешканці Великого Любеня займалися в основному землеробством. Було тут розвинуте і ремісництво.

Становище селян було тяжким — вони терпіли жорстоку експлуатацію, безправ’я, мусили відробляти панщину, виконувати інші повинності, платити великі податки. Особливо жорстоко експлуатував своїх селян-кріпаків і нелюдськи ставився до них князь Яблоновський — один із поміщиків — власників маєтку у Великому Любені.

Пригноблення трудящих Галичини, їх безправ’я — все це призводило до загострення класової боротьби, до антифеодальних виступів селян. На посилення гніту народні маси Великого Любеня відповідали протестами і збройними заворушеннями. Так, на початку 1846 року під впливом виступу селян маєтку Горожане Самбірського округу у Великому Любені селяни відмовилися відробляти пашцину та інші повинності і, озброївшись косами, заарештували орендаря і мандатора. Поміщикові вдалось утекти. Як повідомляв 14 березня 1846 року один з управителів маєтку В. Памірський, селяни «зовсім нічого не роблять, лише ходять групами з набитими косами, і хто іде,— ловлять і арештовують…»↑. Проти повстанців були кинуті війська.

У період скасування панщини Великий Любінь налічував 204 селянські двори, з яких 15 мали по 10–17, 176 — по 1–9 і 13 — менш ніж по одному моргу землі. Селяни змушені були відробляти 10 895 тяглових і 4360 піших днів, прясти 1070 мотків волокна. Викуп землі становив 54 732 флорини.

Новим власником поміщицького маєтку у Великому Любені в середині XIX століття став капіталіст І. Бруннер, який розбагатів на нафтових промислах Борислава. Він з корисливою метою прийняв католицьку віру і за великі гроші купив собі в австро-угорського цісаря титул барона. Увійшовши в середовище польської шляхти, І. Бруннер змінив своє прізвище на більш аристократичне — Бруницький. Спритний комерсант заволодів великими багатствами в селі і його околицях.

В 1857 році Бруницький прибрав до своїх рук 4394 морги землі (із загальної кількості 6962 морги), в т.ч. 702 морги орної землі і 2988 моргів лісу↑. Барон був власником також рибного ставу, водяного млина. Він збудував у селі ґуральню і цегельню. У власність Бруницького перейшов також курорт у Великому Любені. Цілющі джерела здравниці були відомі вже з часу заселення цієї місцевості↑. Розповідають, що вперше випробував їх на собі пастух Павло, який вилікувався від ревматизму. Чутка про одужання хворої людини від сірчаної води швидко поширилася. Сюди попали приїжджати хворі з далеких міст і сіл, щоб полегшити свої страждання. Прибулі розбивали навколо джерел шатра, робили курені, намети. Купалися хворі або в самих джерелах, або в спеціальних казанах з підогрітою на сонці чи на вогнищі цілющою водою. Перші історичні відомості про сірководневі джерела в Любені знаходимо у трактаті краківського лікаря В. Очка (1578 рік), який писав, що вони мають силу рятувати хворих людей↑. Наприкінці XVI століття місцевий феодал збудував тут примітивну водолікарню.

У 1624 році любінський курорт було зовсім зруйновано під час одного з набігів кримських татар. На кінець XVIII століття його відбудували. Курорт знову став широко відомим, з’явилися нові праці в галузі курортології. Вивченням лікувальних якостей любінських джерел займалися дослідник Т. Торосевич, а також львівський лікар К. Крочкевич↑.

Власники курорту використовували цілющі води Великого Любеня для власної наживи. Вони жорстоко експлуатували робітників, які тяжко працювали за шматок хліба. Тим часом поміщики загрібали гроші. Син князя Яблоновського, до якого перейшла ця здравниця, наприкінці XVIII століття визнав, що в 20–30-х рр. XIX століття Любінь був невичерпним джерелом зиску. Курорт давав щороку 4 тис. дукатів прибутку↑. Князі, графи, багатії вели тут розпутне життя. Один з графів Яблоновських програв у карти Великий Любінь разом з курортом, який згодом перейшов до рук барона Бруницького, а потім дістався в спадщину його синові.

З 80-х рр. XIX століття у здравниці для лікування хворих, крім сірчаних вод, почали використовувати торфову грязь, що була на околицях села. У 1882 році тут лікувалися протягом літнього сезону 915 чол↑. Значного розвитку зазнав курорт на початку XX століття, коли в 1902 році через Великий Любінь було прокладено залізницю. Зросло в цей час і село. Якщо в 1869 році у Великому Любені було 304 двори, то в 1900 році їх стало 413. За цей період населення зросло з 1918 чол. до 2745 чоловік↑.

Курортні будинки могли вмістити одночасно до 250 чоловік. Значна частина курортників мусила жити поза його межами — у приватних будинках, спеціально збудованих комерсантами. Лікувальний сезон тривав з травня до вересня.

Напередодні другої світової війни тут лікувалося в середньому за сезон понад дві тисячі чоловік. їх обслуговував один штатний лікар. Три-чотири лікарі займалися приватною практикою поза курортом↑. Лікування коштувало дорого, до нього могли вдатися тільки заможні люди — польська знать, військові чини, купці та інші. Селяни, що відпочивали і лікувалися на курорті, становили за сезон 1–2 проц. загальної кількості курортників. Лише крайня потреба змушувала селянина-середняка (бо бідняк зовсім нічого не мав) продати останню корову чи кусок поля, щоб врятувати здоров’я. Адже путівка коштувала дуже дорого. Та й той маленький процент селян, що потрапляв на лікування, суворо відмежовувався від панської частини курортників. Жити на території курорту їм заборонялося і доводилося наймати куточок у селянській хатині. Харчуватися селяни мусили за свій кошт. Нерідко вони голодували, а тому лікування давало малу користь. Процедури приймали в т. зв. третьому класі, для якого були відведені найгірші кімнати і дерев’яні ванни. Про емальовані або порцелянові ванни їм і мріяти не доводилось. Крім основної плати за лікування, з селян здирали гроші ще й за музику, яку слухали пани.

Той, хто хотів дістати роботу на курорті, повинен був 8 днів до відкриття сезону працювати тут безплатно. Робітники не мали права проходити головною дорогою і, наче звірі, прокрадалися стежками. Лікарів-українців усіляко цькували. Штатним лікарем міг бути тільки поляк↑.

Мешканець Великого Любеня Іван Жила, який працював на курорті 17 років, згадує: «Ці будинки ми збудували своїми руками, але не мали права зайти до них. Коли поверталися з роботи, то обходили їх далекими стежками, щоб не псувати апетиту панам своїм нужденним виглядом». Василь Очерклевич, що працював тут 10 років, згадує, як тяжко було влаштуватися на роботу бідняку, робітнику чи селянину. Треба було панові руку цілувати, низько вклонятися↑.

Новий власник курорту барон Бруницький, побачивши велику матеріальну вигоду від цілющих джерел, з середини XIX століття почав реконструкцію курорту — побудував нову водолікарню, кілька житлових будинків та допоміжні приміщення. За короткий час він перетворив Великий Любінь на відомий європейський курорт.

 

Й.Г. Косик, організатор підпільного осередку КПСГ у 1922 році в с. Великий Любінь.

Сюди подалася знать — князі, герцоги, великі магнати. Навіть цісар Франц-Йосиф двічі побував у Любені.

Бундючний барон, прагнучи увічнити володіння курортом, назвав корпуси іменами своїх дочок: «Софія», «Марія», «Гелена», а джерела — іменами синів: «Людвіг» та «Адольф».

Становище селян було тяжким і в іншому відношенні. Досить сказати, що більше половини орних земель, 150 га сіножатей, велике рибне господарство, 1000 га лісів належали баронові Бруницькому. В селі налічувалось 20 проц. батраків, 60 проц. селян жило на клаптиках до 1 морга, а 2 проц. мали від 2 моргів і більше. 377 господарств були безкінними. Батраки вдень заробляли у пана до 80 грошей. У їхніх хатах не було ні гасу, ні сірників↑. Багато селян, шукаючи кращої долі, йшли на заробітки в міста, виїжджали навіть у інші країни. Довго мандрував від одного поміщицького маєтку до другого, завзято працював бідняк С.Г. Борецький, намагаючись заробити гроші, щоб побудувати хату.

Доля загнала його в Канаду, де він прожив 6 років, але працював не більше як 6 місяців і то поденно, сезонно. На вулицях Борецький часто бачив процесії таких голодних, як він сам, але тримався осторонь. А коли опинився в лавах страйкарів, одразу ж потрапив у поліцейську камеру — за підбурення робітників до страйку. Після слідства Борецького вислали на «батьківщину» — в Польщу.

Повернувшися з-за океану, Борецький влаштувався на роботу у Львові каменярем. Щомісяця заробляв 50–60 злотих, але їх не вистачало і на прожиття: адже обід і сніданок для сім’ї коштували 3 злотих на день↑.

Ідеї Великої Жовтневої соціалістичної революції, які проникали в західноукраїнські землі різними шляхами, зокрема через військовополонених, що поверталися з російського полону, знаходили сприятливий грунт у Великому Любені. Так, у 1921 році повернувся до рідного села колишній солдат австрійської армії, учасник боїв за Радянську владу Й. Косик. Він розповів селянам про революційні події, про героїчну боротьбу робітничого класу та селянства Росії і закликав їх повстати на боротьбу проти буржуазно-поміщицької Польщі. Повернувся до свого села також Й. Борецький. Обидва вони в невеличкому будинку на околиці села відкрили шевську майстерню, де часто збиралися селяни, щоб послухати звістки про події, що відбувалися в Радянській Росії. Й. Косик організував гурток однодумців — одностайних прихильників Радянської влади. Восени 1922 року на базі цього гуртка виник місцевйй осередок підпільної організації Комуністичної партії Східної Галичини, членами якої стали селяни О. Мрак, М. Мартиняк, Б. Рудий та інші. Підпільники проводили масову агітаційну роботу серед селянства↑.

В грудні 1922 року у селі Великому Любені відбулася перша партконференція Самбірського округу КПСГ, на яку зібралися 14 делегатів від підпільних організацій Старосамбірського, Рудківського, Комарнівського, Городоцького, Турківського та інших повітів Львівщини. На цій конференції був присутній представник ЦК КП(б)У, що приїхав з Харкова. Делегати звітували про роботу на місцях, схвалили план дальшої діяльності↑.

Трудівники Великого Любеня свято бережуть пам’ять про борців за народне щастя. На будинку, де відбувалась конференція, встановлено меморіальну дошку. У 1922 році в ньому жив коваль-залізничник Андрій Мрак. Його син — Олександр мав тісні зв’язки з революційним підпіллям↑.

Комуністи Великого Любеня продовжували боротьбу і в наступні роки. В селі діяв осередок масової легальної революційної організації «Сельроб-єдність» (Українська Селянсько-Робітнича Соціалістична єдність). Керівна роль в ній належала комуністам. В 1927 ропі до осередку входило 20 чол. — М. Борецький, В. Мартиняк, В. Процак, І. Голубець, С. Бублик, І. Ковалишин, М. Шеремета та інші↑. В 1930 році місцевий комітет «Сельроб-єдність» очолював член КПЗУ І. Косик↑. Під керівництвом члена КПЗУ А. Гошовського відбулося засідання Центрального профспілкового відділу ЦК КПЗУ.

На посилення революційного руху польські буржуазні власті відповіли жорстоким терором. У 1923 році були заарештовані члени КПЗУ О. Мрак і М. Мартиняк. У 1930 році солдати 14-го полку кавалерії із Львова, що проводили в селі «пацифікацію», люто побили селян Г. Шмагалу, І. Магоцького, М. Барана, І. Коромця та ін↑. Серед експонатів Великолюбінського історико-краєзнавчого музею є фотокопія запису, зробленого дяком Дмитром Бараном 28 вересня 1930 року в церковному служебнику. Д. Баран, описуючи, як карателі знущалися з арештованих селян, підкреслює, що їх «били по сімдесят буків, так, що бідні мученики стогнали, якби під землею», і закінчує словами: «То була пацифікація».

Тяжке становище трудящих доповнювалося політичним безправ’ям. Селяни були позбавлені можливості вільно користуватися виборчим правом.

 

Хроніка, в якій описано про жорстокі розправи польської шляхти над мешканцями с. Великий Любінь у 1930 році під час пацифікації.

Ось що пише група селян Великого Любеня про вибори, які відбувалися за панської Польщі: «Ми, бідняки села Великий Любінь, хочемо розповісти, як у нашому селі панські попихачі і лакеї змайстрували вибори адвоката. Цілий день по селу на все горло кричав староста: «Тепло зустрічайте, всі низенько вклоняйтесь, їде адвокат Біляк». Ось хто буде вірним слугою вашим, показуючи пальцем на прибулого, говорив на зборах якийсь поліцай.

— Чужий він нам, не наш,— крикнув хтось із селян.

— Громадо!— стукнув кулаком поліцай, — зауважую, що буде так, як вирішили в магістраті.

…Настав день виборів. Не один із нас лишив у хаті жінку, дітей, ховаючись у лісі. Силою заганяли людей на вибори. А голосувати як?

Для відводу очей виборцям на скриньці для таємного голосування зверху почепили печатку сургуча, а ззаду зробили щілину — куди весь час рука шахрая кидала цілі пачки бюлетенів. Цю скриньку відправили до Києва у музей…»↑

Селяни Великого Любеня боролися за загальне виборче право, виступали проти проведення в селі екзекуцій, за ліси і пасовиська, поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати. Особливо посилилась боротьба напередодні другої світової війни. В 1936 році на місцевому фільварку страйкували сільськогосподарські робітники↑. Страйк тривав з 8 по 15 липня і мав економічний характер. Вимоги робітників частково задовольнили: підвищили поденну плату. На початку 1937 року застрайкували робітники, які працювали на обробці дерева. Підприємець змушений був частково піти на поступку і збільшив їм поденну зарплату на 20 грошів.

Після визволення Західної України і возз’єднання її з Радянською Україною в 1939 році у Великому Любені було створено робітничо-селянський комітет, а згодом і сільську раду, яку очолив колишній бідняк С. Борецький. Спочатку на посаду голови сільради проліз куркуль Лига, але його викрили. Депутатами до Народних Зборів Західної України обрано сільських бідняків Г. Соловія, С.Г. Борецького і вчительку М.Г. Романович, яка в 1940 році стала депутатом районної Ради. Дочка бідного службовця, вона з великими труднощами здобула середню освіту і протягом 18 років учителювала. Польські чиновники не любили вчительку за те, що вона підтримувала зв’язки з «хлопами».

Землі і майно барона Бруницького, нажиті на поті і крові трудящих, було конфісковано і передано селянській бідноті. Серед селян розподілили 500 га орної землі, 150 га сіножатей, 30 вагонів картоплі↑. Спиртовий завод став власністю держави. На базі місцевого і навколишніх ставів з осені 1939 року створено державне рибне господарство. Розпочато роботи для переустаткування курорту у Великому Любені, який став народною здравницею. В селі відкрили клуб, де працювали гуртки художньої самодіяльності — драматичний, духового оркестру, хоровий, фізкультурний. Він перетворився на справжнє вогнище культури на селі. Тут 10 разів на місяць демонструвались нові кінофільми, регулярно читались лекції. В роботі клубу брала активну участь сільська інтелігенція: вчителі і лікарі Малиновський, Рогожа, Пілецька, Банет та інші.

В палаці барона Бруницького відкрили семирічну школу, в якій вчилося 600 дітей. Працювали тут 17 учителів. При школі була створена піонерська організація, а згодом і комсомольська. Першими комсомольцями школи були Р. Жила, І. Шевчук, М. Труш, Д. Луків, Й. Борецький та інші.

Зростав культурний рівень трудівників села. Діяла бібліотека, в якій налічувалось понад 1000 книг. Селяни передплачували більш як 1000 примірників газет і журналів. Всього Великолюбінська філія зв’язку розповсюджувала понад 155 тис. примірників періодичних видань. Передплатників тут було 3287, а до встановлення Радянської влади — всього 244»↑.

Після визволення села від польсько-шляхетського гніту особлива увага приділялась медичному обслуговуванню. В 1940 році у Великому Любені відкрили лікарню, пологовий будинок, амбулаторію.

Велику роботу по зміцненню Радянської влади на селі проводила Великолюбінська сільрада, очолювана С.Г. Борецьким. Він зарекомендував себе як здібний керівник і організатор. Село першим у районі закінчило весняну сівбу, жнива, хлібоздачу, осінню сівбу. На центральній вулиці вимостили тротуари, добудували і обладнали клуб. Було придбано літературу для бібліотеки↑. У пропаганді культури на селі, в утвердженні нового ладу активну допомогу сільраді подавала комсомольська організація, що виникла на початку 1940 року. Найбільш активними членами ВЛКСМ були Й. Сярий, М. Навроцький, М. Дудок, М. Ощіпко, М. Штарк та інші.

Серед трудящого селянства Великого Любеня з’явились прихильники колективного способу ведення господарства. Вони розуміли, що справжнє щастя, повний достаток можна знайти лише в дружному колективі. І жителі Великого Любеня, не вагаючись, пішли по новому шляху. В березні 1941 року було організовано сільськогосподарську артіль, в якій об’єдналося спочатку 35 дворів, а в червні 1941 року — 49. Ініціаторами колгоспного руху були І. Іваськевич, С. Сисак, Г. Бусько, Г. Соловій, С. Борецький та інші. Очолив артіль колишній бідняк В. Труш. Колгосп мав 380 га землі, сільськогосподарський реманент. Спершу хліборобам артілі доводилось переборювати певні труднощі: не вистачало тяглової сили, бракувало насіння, потребували ремонту будівлі. З кожним місяцем міцніло артільне господарство, щодалі пишніше розквітало життя хліборобів. Будівельна бригада відремонтувала тваринницькі приміщення, сільрада допомогла робочою худобою.

 

Г.С. Поливода, старший лейтенант, командир батальйону, який загинув під час боїв у 1941 році, обороняючи Великий Любінь від німецько-фашистських загарбників.

На колгоспних ланах у 1941 році визрівав дорідний урожай, але зібрати його не довелося. Не встигли любінські трудівники відчути блага вільного радянського життя. Гітлерівська навала принесла їм нові страждання та лихоліття. Почалася для радянського народу Велика Вітчизняна війна.

Перші удари німецько-фашистських загарбників припали на долю прикордонників, що охороняли нашу Вітчизну на західних рубежах. Оборонні бої велися і на околицях Великого Любеня. 29 червня 1941 року вранці тут відбувся запеклий бій між групою радянських прикордонників (150 чол.), які відступали з-під Перемишля, і фашистськими військами. Радянські бійці боролись під командуванням старшого лейтенанта командира батальйону прикордонників Г.С. Поливоди і підполковника І.Я. Тарутіна. Вони довго тримали оборону на підступах до Львова, але сили були нерівні. В запеклій боротьбі смертю хоробрих загинув Г.С. Поливода і близько 100 солдатів, вірних синів Вітчизни. Хоробрістю і стійкістю в бою відзначився кулеметник Ф.Є. Лихачов, який нещадно косив ворогів, закриваючи їм дорогу на Великий Любінь. Тільки після того, як осколок артилерійського снаряду влучив у голову безстрашному герою, він припинив бій↑.

Першого липня 1941 року в село вступили німецькі головорізи, які почали свою «діяльність» із кривавої розправи над радянськими активістами. Фашистам допомагали українські буржуазні націоналісти. Серед них були і куркульські синки з Великого Любеня — П.Г. Марутяк, В.І. Главацький, І.Г. Процак та інші. П.Г. Марутяк з перших днів окупації активно співробітничав з фашистами. Він очолив поліцейську дільницю у Великому Любені, чинив різні злодіяння. Кляті виродки розстріляли кількох комсомольців, закатували директора будинку для старих комуніста С. Зінченка, вбили голову сільради Малого Любеня С.А. Михайляка, знищували євреїв, радянських військовополонених. Німецькі окупанти зруйнували в селі пам’ятник В.І. Леніну, встановлений у 1940 році, спалили бібліотечні книги, пограбували курорт, спиртовий завод, рибне господарство. В клубі санаторію вони влаштували бойню худоби, у старовинному парку повирубували багато дерев.

Під могутніми ударами Червоної Армії фашистські орди з великими втратами відступали на Захід. 27 липня 1944 року радянські війська визволили Львів, а також Великий Любінь. В селі було відновлено Радянську владу. Почала працювати сільрада, яку очолив, як і до війни, комуніст С.Г. Борецький. Знову відкрились двері школи, було створено дитячий будинок для сиріт, батьки яких загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Всі трудівники села з подвоєною енергією взялися за відбудову зруйнованого господарства. Велику допомогу подавала їм держава: було виділено значні кошти і позички на придбання будівельних матеріалів.

Багато уродженців Великого Любеня пішли до лав Червоної Армії, щоб захищати здобутки Великого Жовтня. Понад 15 із них удостоєні урядових нагород за бойові подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни. Так, М.Г. Соловій нагороджений орденом Слави 3-го ступеня, медалями «За визволення Праги» і «За перемогу над Німеччиною», В.І. Труш — медаллю «За відвагу». Серед нагороджених також В.М. Журавель, В.М. Соловій, К.М. Трачук, І.Р. Білик та інші.

 

Пам’ятник вічної Слави воїнам Червоної Армії, що загинули в боях за визволення Великого Любеня від німецько-фашистських загарбників. 1966 р.

Трудящі Великого Любеня свято шанують пам’ять про радянських воїнів, що загинули під час оборони села в 1941 році і його визволення в 1944 році. У квітні 1946 року прах воїнів з окремих могил було урочисто перевезено у Великий Любінь і поховано в братській могилі разом з 22 солдатами, які теж загинули смертю хоробрих воїнів. В цьому ж році тут встановили пам’ятник, на якому викарбувані імена героїв: молодшого лейтенанта В. Маринкова, Ф. Лихачова, К. Дулепіна, В. Ярощука, В. Першина, В. Артьомова. На місці героїчних боїв з фашистами на високій могилі за селом у 1965 році на честь двадцятиріччя перемоги над фашистською Німеччиною встановлено пам’ятник з бюстом прикордонника Ф.Є. Лихачова. Назви вулиць селища — Гвардійська, Г. Поливоди, В. Долматова — свідчать про те, що герої вічно житимуть у серцях мешканців Великого Любеня↑.

В 1965 році, напередодні річниці Великого Жовтня, встановлено меморіальну дошку на місці, де в квітні 1945 року був убитий українськими буржуазними націоналістами перший голова Великолюбінської сільської ради С.Г. Борецький↑.

За роки першої післявоєнної п’ятирічки всі промислові підприємства Великого Любеня були відбудовані, а також значно розширені та оснащені новим обладнанням.

Ґуральня, яка за панської Польщі була кустарним підприємством, де працювало всього кілька чоловік, за роки Радянської влади стала механізованим підприємством. У 1961 році став до ладу новий корпус, де розмістився крохмальний цех. За добу спирто-крохмальний комбінат дає 500–550 декалітрів спиртової продукції і 2,2–2,5 тонни крохмалю, тоді як за панської Польщі таку кількість спирту виробляли за весь чотиримісячний сезон. На комбінаті трудяться кваліфіковані кадри. Так, уродженці Великого Любеня І.Т. Білокур та Я.В. Бублик, здобувши середню спеціальну освіту, працюють на комбінаті. Чотири бригади підприємства борються за званий колективу комуністичної праці. Вони виконують змінні завдання на 107–114 проц. і дають продукцію вищої якості. Кращими виробничниками комбінату стали колишні бідняки: слюсар М.Й. Равський, робітник М.С. Фабрига, кочегар А.Ф. Фурдас та інші.

На мальовничих околицях села розкинулися стави Львівського відділення Українського науково-дослідного інституту рибного господарства. їхня площа збільшилася з 65 до 250 га. Річна продукція господарства перевищує 3 тис. цнт. Рибне господарство має лабораторії: інвазійних хвороб риб, промислової гібридизації та групи: селекції риб, впровадження досягнень рибоводної науки і електролізу.

Рік у рік зростає число наукових працівників. Тут працює 4 кандидати біологічних наук, 5 аспірантів, 9 наукових і науково-технічних працівників, які навчаються заочно в середніх і вищих навчальних закладах. Трудяться тут і уродженні Великого Любеня — М.М. Богоніс, В.М. Пуцята та інші.

Рибне господарство має 10 вантажних автомашин, 2 бульдозери, 3 екскаватори, механізовані очеретокосарки, кормодробарки, змішувачі тощо. У 1959 році збудовано двоповерховий житловий будинок, а в 1962 році — двоповерховий лабораторний корпус. Споруджено також гараж і майстерні для ремонту техніки.

Паливною базою для Великого Любеня і навколишніх сіл служать поклади торфу на одній із околиць селища. Копати торф тут почали з 1941 року для потреби населення і спиртового заводу. До 1958 року видобування торфу проводилося вручну. Тепер воно механізоване. З 1960 по 1965 рік Великолюбінська торфодільниця давала щороку по 4–6 тис. тонн торфу на паливо і 4–5 тис. — на удобрення полів. Ударниками виробництва є машиністи Й.С. Юринець та І.А. Володько.

У 1935 році в селі було споруджено електричну підстанцію, до якої надходив струм з Львівської теплової електростанції. Але до 1939 року вона в основному давала струм для курорту та поміщицького маєтку. Після визволення підстанція почала обслуговувати село та його околиці і постачає електроенергію у міста Городок, Комарне, Мостиська, Рудки та навколишні села й колгоспи. Електропідстанція обладнана найновішим устаткуванням. Тут усі процеси роботи механізовані і автоматизовані.

У жовтні 1947 року в селі було відроджено сільськогосподарську артіль, яку назвали іменем 30-річчя Жовтня. Тяжко доводилось колгоспникам у перший рік господарювання: не вистачало робочої худоби, техніки, не було відповідних господарських приміщень. Але тимчасові труднощі уступали перед наполегливою працею колгоспників. Держава надала артілі довготермінові грошові кредити, МТС надіслала техніку. Дедалі більше зростала колгоспна сім’я.

Майже всі одноосібники вступили до артілі. У 1952 році в колгоспі об’єдналося 516 дворів. Земельні угіддя артілі становили 1632 га, у т.ч. орної землі було 1113 га, сіножатей — 159 га, пасовищ — 101 га. На фермах налічувалось 212 голів великої рогатої худоби, понад 200 свиней.

Колгосп з кожним роком зростав. Основна увага трудівників села була спрямована на підвищення врожайності зернових культур, піднесення продуктивності тваринництва. Серед трудівників артілі розгорнулося змагання за високі показники на всіх ділянках виробництва. Завдяки поліпшенню масово-політичної роботи серед колгоспників соціалістичне змагання стало дійовим. Результати змагання висвітлювалися в стінній пресі, польовках, блискавках.

А ось наслідки наполегливої праці хліборобів. В 1954 році грошові доходи колгоспу становили понад 406 тис. крб. (в старому масштабі цін). Рослинництво дало 150 тис. крб., а тваринництво — понад 241 тис. крб. Збільшилась оплата праці колгоспників .

У 1956 році до колгоспу ім. 30-річчя Жовтня було приєднано сусідній — ім. газ. «Правда», до якої входили села Малий Любінь і Косовець. Укрупнену артіль колгоспники назвали ім. XX з’їзду КПРС.

Колгосп ім. XX з’їзду КПРС, в якому об’єднано 762 двори, — велике багатогалузеве господарство. За ним закріплено 3150 га сільськогосподарських угідь, у т.ч. 1676 га орної землі, 453 га сіножатей, 436 га пасовищ. В колгоспі 5 рільничих бригад. Основними культурами є зернові і цукрові буряки, а четверта і п’ята бригади вирощують льон. Дедалі більшого значення набуває кормовиробництво. У 1966 році під зерновими культурами було зайнято 830, а під цукровими буряками — 150 га. Урожайність зернових у 1966 році становила по 18 цнт, цукрових буряків — 200 цнт з кожного гектара↑.

На початку 1967 року в колгоспі налічувалось 1243 голови великої рогатої худоби. Кількість корів порівняно з 1960роком збільшилась на 235 голів. Якщо в 1957 році було вироблено 147,2 цнт молока на 100 га сільськогосподарських угідь, м’яса — 28,4 цнт, то в 1966 році виробництво молока і м’яса зросло в 2,5 раза↑.

З кожним роком збільшуються грошові доходи колгоспу. В 1964 році вони становили 237,9 тис. крб., а в 1966 році — 437,7 тис. крб. Рослинництво дало 197,2 тис. крб., а тваринництво — 225,7 тис. крб. Неподільні фонди зросли за цей період з 499 тис. крб. до 668 тис. карбованців.

Артільні лани обробляють 14 тракторів, а дорідний урожай збирають 5 комбайнів. Колгосп має 12 вантажних і легкову автомашину та багато іншої техніки.

Серед виробничо-господарських та інших будівель і споруд 3 зерносховища, 5 корівників, 7 телятників, 3 свинарники, 4 стайні, гараж для вантажних машин та інші↑. Більшість із них споруджено після укрупнення артілі. Тільки в 1965 році введено в експлуатацію зерносховище і чотирирядний корівник на 220 голів.

Великолюбінці пишаються ветеранами свого артільного виробництва. Серед них — В.М. Труш, перший голова колгоспу, який ряд років очолював сільськогосподарську артіль. Ветеранами артілі е також колгоспники П.В. Рильський, С.В. Сисак, І.Й. Ковалишин, І. Бусько, М.С. Андрушко та інші, які, працюючи на різних ділянках виробництва, внесли значний вклад у розвиток господарства. Майже 15 років працювала дояркою М.М. Лобас. Вона весь час вела першість по надоях молока. Свій досвід роботи передова доярка передала багатьом тваринникам, зокрема М.Й. Сусуловській, М.І. Гайдучок, М.М. Кметь та ін. І ось наслідки праці. У 1965 році М.Й. Сусуловська надоїла від кожної фуражної корови по 3300 кг молока, С.С. Труш — по 3220 кг, М.М. Кметь — 3075 кг. Передові доярки Сусуловська і Труш нагороджені в 1966 році медалями «За трудову доблесть»↑.

У сільгоспартілі виросли передовики і на інших ділянках виробництва. Імена багатьох трудівників колгоспу, ветеранів праці відомі на всій Львівщині. Ось візьмемо К.С. Міськів. Ця невтомна трудівниця вже понад 15 років працює телятницею. За успіхи в роботі вона не раз одержувала від правління артілі грошові премії, її нагороджували похвальними грамотами, була у 1956 році учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

Шанують і поважають колгоспники трактористів Я.М. Туркаляка, Ф.М. Поповича, їздових Й.В. Мартиняка, Г.Й. Лигу та багатьох інших, які внесли і вносять свій вагомий вклад у розвиток сільського господарства.

Авангардна роль у зміцненні артілі належить комуністам і комсомольцям. Партійну організацію в колгоспі було створено в 1953 році. За час свого існування вона зросла з 9 до 30 комуністів. Вони працюють на всіх відповідальних ділянках виробництва і сумлінно ставляться до своїх обов’язків. Так, М. Борецький добре налагодив роботу тракторної бригади, якою він керує; М.І. Гайдучок очолила тваринницьку ферму, на якій у 1965 році від кожної фуражної корови було надоєно по 2308 кг молока при зобов’язанні 2250 кг. Агроном колгоспу С.В. Ганкевич очолює групу народного контролю. Завдяки активній діяльності цієї групи усунуто ряд недоліків у роботі тваринницьких ферм, тракторної бригади, введено в дію нові резерви виробництва, заощаджено чимало матеріальних цінностей, коштів. Кращі представники групи народного контролю — М.Т. Ласкава, М.П. Баран та інші. Комсомольська організація, що налічує 86 чоловік, є бойовим помічником партійної організації. Комсомольці, працюючи на різних ділянках виробництва, показують зразки високопродуктивної праці. Так, ланка, яку очолює комсомолка К.М. Мігулка, виростила і зібрала в 1965 році по 322 цнт цукрових буряків з га при зобов’язанні 250 цнт, а комсомолець-тракторист Г.І. Штойко веде перед у змаганні серед механізаторів.

 

Загальний вигляд селища Великий Любінь. 1965 р.

Щороку зростає і міцніє економіка колгоспу, підвищується оплата трудодня. Доярка М.Й. Сусуловська в 1966 році одержала 830 крб. і 7 цнт зерна. Тракторист Ф.І. Труш, який виробив у 1966 році 943 трудодні, одержав понад 1100 крб. і 1,3 тонни зерна. Високі заробітки і у багатьох інших колгоспників.

Але все, чого досягло артільне господарство — лише частка того, що належить зробити для піднесення всіх галузей артільного виробництва. У роки нової п’ятирічки, виходячи з реальних можливостей, трудівники артілі взяли підвищені соціалістичні зобов’язання. Збір зернових у найближчі роки намічено довести до 25 цнт з га, цукрових буряків — до 235 цнт, надоїти від кожної фуражної корови по 2450 кг молока.

Визначено нові конкретні завдання і в будівництві громадських об’єктів. У 1966–1970 рр. буде споруджено приміщення для зберігання техніки, конюшню, зерносховище місткістю 500 тонн та інші будівлі.

Не впізнати нині Великого Любеня. За роки Радянської влади він перетворився на невеличке містечко. Рішенням виконкому Львівської обласної Ради депутатів трудящих від 18 квітня 1964 року село Великий Любінь віднесено до категорії селищ міського типу↑.

Найсвітліші сторінки в історії Великого Любеня ті, що вписані за 28 радянських літ. Можливо, корінним мешканням селища не так видно всі зміни, які сталися за роки Радянської влади. Вони, на перший погляд, непомітні. А от Степан Гайдучок, який 20 років поневірявся за океаном і повернувся до рідного краю, не впізнав Великого Любеня, свого обійстя, односельчан. Він ішов рідним селом, як чарівним лісом: гарно скрізь, куди не завернеш, де не зупинишся. Всюди стоять красені-будинки. На околиці розкинулося тваринницьке містечко. Садиби колгоспників оточені садами, на подвір’ї худоба, птиця…

Це рідна земля Гайдучка. Виріс він на ній. Та доля погнала в чужі краї. За панської Польщі не знайшлося Гайдучкові місця на батьківщині. Він поїхав на заробітки аж до Аргентіни. Залишив маленьку доньку, а зустрічали його старші за неї онуки, їхав, щоб заробити грошей на нову хату, кавалок поля купити, та тільки життя змарнував. Усе, про що мріяв, зробила на рідній землі його дружина — колгоспниця.

Тож пройдімося вулицями селища разом із старим Гайдучком, подивімося на нові житлові масиви, школу, лікарню, клуб, стадіон, на все, що створили невтомні трудівники, яких польські пани називали бидлом. Ось чим пишається нині Великий Любінь↑.

До 1939 року в селі було 200 курних селянських хаток. Вони давно зникли. На 1 січня 1967 року у Великому Любені налічувалося 762 двори колгоспників, робітників і службовців. Зросла кількість населення. Якщо в 1931 році налічувалось 3296 чол.↑, то на 1 січня 1967 року — 4302 чоловіки.

Рік у рік зростає добробут трудівників селища. Про це свідчить великий розмах індивідуального будівництва. За останні 5 років тут споруджено 164 будинки, за весь післявоєнний період новосілля відсвяткували 358 родин колгоспників. У 1964–1965 рр. у нові будинки вселилися колгоспники Й.Ф. Зьомик, М.Г. Літньовський, Г.В. Замихівський та багато інших. М.Г. Процак за панської Польщі не міг навіть мріяти про власний будинок. Нині він живе у просторій світлиці, має повний достаток.

Про зростання добробуту трудящих Великого Любеня яскраво свідчить і той факт, що рік у рік збільшуються вклади у ощадній касі селища. Так, якщо в 1964 році їхні збереження становили 75 тис. крб., то на 1 січня 1967 року — 150 тис. карбованців.

Селище повністю радіофіковане. Мешканці мають 628 радіоприймачів і 120 телевізорів. Колгоспники і робітники купують дедалі більше швейних і пральних машин та інших побутових товарів.

До встановлення Радянської влади у Великому Любені було кілька маленьких крамниць. В 1940 році тут організовано сільське споживче товариство. За післявоєнні роки кількість магазинів і ларків значно зросла. Відкрито господарський магазин, м’ясну крамницю, кілька ларків. У 1956 році в центрі села виріс двоповерховий будинок універмагу, де є широкий вибір різних товарів. Збудовано і відкрито в цьому ж році новий книжковий магазин. Обсяг товарообороту державної і кооперативної торгівлі в селищі рік у рік збільшується. Якщо в 1964 році мешканцям Великого Любеня було продано різних товарів на суму 799 тис. крб., то в 1966 році — більше як на 2 млн. крб. Значно збільшився за цей час продаж населенню таких товарів, як меблі, готовий одяг, радіоприймачі та телевізори, пральні та швейні машини тощо.

У селищі є пошта, телефонна станція. У 1953 році почало працювати ательє мод. Потреби населення задовольняє павільйон побутового обслуговування, споруджений у 1963 році. Всі послуги тут використовуються своєчасно і якісно. Кращі виробничники — Б.А. Тарас, Г.І. Ільчишин, І.С. Гопачило та інші — працюють так, щоб виконана ними робота була не гіршою, ніж у львівських майстрів.

Після визволення від гітлерівської окупації найважливішою державною справою стала охорона здоров’я трудящих. Народна влада зробила все, щоб ліквідувати тяжку спадщину минулого. Держава асигнувала великі кошти на відбудову курорту. В 1946 році здравницю було обладнано новим устаткуванням. Сюди приїхали працювати досвідчені лікарі. Якщо за часів панської Польщі лікування зводилось до сірководневих і грязьових ванн, то тепер почали застосовувати також гідропатичні, хвойні, перлинні та інші ванни, кліматологічне лікування.

За роки Радянської влади курорт Великого Любеня став здравницею всесоюзного значення. Тут щороку лікуються і зміцнюють здоров’я понад 7 тис. чол. Курорт спеціалізований — бальнео-кардіологічний. Він розрахований на 410 місць, має 5 корпусів↑. Найближчим часом тут мають спорудити клуб, їдальню на 700 місць, спальні корпуси на 500 місць.

До 1939 року у Великому Любені не було жодного лікувального закладу, за винятком курорту, що належав поміщикові. Мешканці села фактично були позбавлені медичної допомоги або лікувались у приватних лікарів за велику плату.

Нині в селищі діє амбулаторія, лікарня на 35 ліжок, поліклініка, аптека. При поліклініці працює терапевтичний, педіатричний, зубний та рентгенівський кабінети.

В 1960–1961 рр. було добудовано другий поверх лікарні. Це дало змогу розширити існуючі відділи і відкрити фізіотерапевтичний кабінет. В лікарні працюють 4 лікарі, 2 фельдшери, 2 акушерки, 8 медсестер і 16 чол. технічного персоналу.

Відбулися великі зміни в культурному житті трудівників Великого Любеня. Якщо за панської Польщі на все село лише двоє мало середню освіту, та й то це були сини куркулів, то за післявоєнні роки (1948–1966) з стін Великолюбінських шкіл — середньої і вечірньої середньої робітничої молоді — вийшов 551 чол. Понад 100 уродженців селища здобули вищу освіту і працюють на різних ділянках народного господарства нашої Батьківщини. Інженером Нижньотагільського вагоноремонтного заводу на Уралі працює В.В. Гаврилович, С.С. Горностай — на Ризькій поліграфічній фабриці. Я.І. Приступа — науковий співробітник Львівської дослідної рибоводної станції. Колишні випускники Великолюбінської середньої школи Г.М. Білобран, Т.В. Панасюк, Г.І. Криса, В.М. Войтухів, М.В. Бублик та інші трудяться на ниві народної освіти.

Нині в середній школі вчаться 680 дітей. Працюють у ній 30 педагогів. Учні Великолюбінської середньої школи підтримують тісні зв’язки з багатьма школами країн народної демократії — Польщі, Чехословаччини, Угорщини. Школа веде також листування з військовими частинами, у яких служать її колишні учні.

Багато років присвятили навчанню і вихованню підростаючого покоління вчителі О.В. Малиновський, Г.Д. Джежела, І.М. Боднарук та інші. О.В. Малиновський трудиться на ниві освіти у Великолюбінській середній школі з 1939 року. Він брав активну участь у її створенні і налагодженні учбового процесу, поєднуючи навчальну роботу з громадською діяльністю.

Велику культурно-освітню роботу проводить клуб, у якому є стаціонарна кіноустановка, працюють 6 гуртків художньої самодіяльності, у т.ч. хоровий, танцювальний, драматичний та інші. В їх роботі бере участь понад 50 чоловік. Найактивнішими з них є М.І. Шпак, Й.Г. Літньовський, Є.Г. Юрчак, Д.В. Голубець, Й.С. Бублик та багато інших.

У Великому Любені є велика масова бібліотека. Мають бібліотеки також рибне господарство, спирто-крохмальний комбінат, колгосп, у фондах яких налічується понад 17 тис. прим. різної літератури, а їх послугами користується понад 2 тис. читачів. Жодна політично-господарська кампанія не лишається поза увагою бібліотеки. Наочні матеріали популяризують рішення з’їздів та пленумів ЦК КПРС та ЦК КП України, видатні ювілейні та знаменні події, підготовку до славного ювілею 100-річчя з дня народження В.І. Леніна.

Пропагуючи книгу, бібліотечні працівники широко використовують виставки літератури та бібліотечні плакати, списки рекомендованої літератури, календарі знаменних дат, бюлетені відгуків читачів, проводять читацькі конференції та літературні вечори, бібліографічні огляди. На честь славного ювілею Радянської влади в бібліотеці проведено читацькі конференції на теми: «Ідеї Леніна торжествують», «Образ нашого сучасника — активного будівника комунізму», «Цих днів не змовкне слава», «Дорогою батьків» та літературні вечори — «Ленін вічно живий», «Країні будівників комунізму — 50 років» та інші.

Бібліотека стала улюбленим місцем культурного відпочинку трудівників селища, своєрідною школою літературної освіти. Активістами та ентузіастами пропаганди літератури є Й.С. Бублик, Д.В. Сяра, С.С. Голубець, Т.І. Жила та інші.

Значно зросла книговидача літератури. Якщо в 1965 році було видано читачам 9629 книг, то в 1966 році — 17 937. Найбільш активні читачі — В.М. Войтухів, А.Й. Чирук, М.І. Симінська, В.М. Труш, В.І. Лешек та інші — протягом 1966 року прочитали по 70–100 книг політичної, науково-популярної та іншої літератури↑.

 

На подвір’ї Великолюбінської восьмирічної школи. Під час перерви можна й «Подоляночку» потанцювати. 1966 р.

Понад 100 чоловік у селищі мають власні бібліотеки, у яких є твори класиків марксизму-ленінізму, українських та російських письменників, література з питань мистецтва, сільського господарства та інших галузей знань. Найбільші бібліотеки мають І.В. Пономар, Ф.І. Лисейко, П.Б. Фіалко, М.І. Кметь та інші.

Майже кожна сім’я у Великому Любені передплачує по кілька примірників газет та журналів, у багатьох трудівників є передплатні видання кращих творів української літератури.

В клубі і бібліотеці трудящі часто слухають лекції на політичні, атеїстичні та інші теми, які читають члени селищної організації товариства «Знання», в складі якої 27 чол. Якщо в 1960 році лекцій і бесід було 180, то в 1966 році — 225.

Агітколектив селища налічує 80 чол. Діє він по-новому. Членів агітколективу розподілили за секціями, якими керують досвідчені агітатори, знавці своєї справи. Агітатори і лектори майже щодня розповідають людям про те, чим живе сьогодні наша країна, які завдання стоять перед трудящими, як швидше перетворити в життя плани нової п’ятирічки. В щирій, невимушеній обстановці безпосередньо на робочих місцях, розмовляють вони з людьми про наболіле, найголовніше, найзлободенніше. З 1964 року у Великому Любені в клубі спирто-крохмального комбінату на громадських засадах працює кабінет партійної освіти. Тут діє методична рада в складі 7 чол., яка подає допомогу агітаторам і пропагандистам.

Партійна організація і селищна Рада постійно дбають про розвиток фізичної культури. Робота по фізичному вихованню трудящих зосереджена, головним чином, у добровільному товаристві «Колгоспник». Працюють футбольна, волейбольна, баскетбольна, легкої атлетики, лижна і стрілецька секції. У 1951 році збудовано стадіон, обладнано 4 волейбольні, 3 баскетбольні майданчики, закритий та відкритий стрілецькі тири. Селищна футбольна команда в 1953 і 1958 рр. була чемпіоном області серед команд товариства «Колгоспник». В 1965 році вона завоювала приз обласної газети «Вільна Україна» та кубок обкому комсомолу.

Любителі футболу Великого Любеня гордяться своїм вихованцем майстром спорту Я.І. Дмитрасевичем, який виступає у складі футбольної команди СКА (Львів). Його спортивна біографія почалася відтоді, коли він почав грати у шкільній, а згодом — колгоспній командах селища.

Домоглися хороших показників у розвитку фізкультури також інші спортсмени селища. Д.О. Филоненко був чемпіоном області по лижних гонках серед учасників спортивного товариства «Колгоспник» у 1951, 1952 і 1953 рр. У 1962 році він здобув звання чемпіона області по велосипедному спорту і не раз брав участь у республіканських змаганнях. У 1965 році 16 спортсменів Великого Любеня виконали нормативи першого розряду з футболу. Щорічно понад 100 юнаків і дівчат складають норми на здобуття спортивних розрядів.

Трудівники селища створюють не тільки матеріальний достаток, а й духовні цінності, новий побут, нові звичаї та обряди. Особливого поширення набули тут трудові свята: урожаю, серпа і молота, тваринника тощо. Називаються вони по-різному, але зміст один — прославлення людей праці, їхнього щасливого і заможного життя. Характерною рисою цих свят є масовість.

Традиційними стали урочисті проводи до армії, реєстрація шлюбів та новонароджених у «Кімнаті щастя» тощо. Кожен ритуал сповнений нового змісту. Так, у дорадянські часи проводи в армію супроводжувались бійками і плачем. Нині проводи є справжнім святом. У клубі збираються представники всіх підприємств та установ селища, колгоспу, молодь, учасники війни. Майбутнім солдатам вручають пам’ятні подарунки, дають накази вірно служити рідній Вітчизні, брати приклад з уродженців села — трьох братів Ремешевських, які стали офіцерами і продовжують служити в армії.

Великою популярністю користується на Львівщині історико-краєзнавчий музей, створений у Великому Любені. Його відкрито в урочистій обстановці у 1957 році на честь 40-річчя Радянської влади на Україні↑. Ініціатор заснування музею — вчитель місцевої школи О.В. Малиновський.

У музеї представлено понад півтори тисячі письмових та речових документів, які висвітлюють історію Великого Любеня від найдавніших часів до наших днів, а також етнографічні матеріали.

За час існування музею в ньому побувало понад 23 тис. громадян Радянського Союзу. Відвідувачі називають музей скарбницею історії селища. В одній з кімнат представлені експонати, що характеризують життя Великого Любеня починаючи з стародавнього періоду і кінчаючи дорадянським часом. Тут можна побачити знаряддя праці первісної людини, знайдені у Великому Любені, залізні двері від колишнього замку, зруйнованого кримськими татарами в XVII столітті, старовинні мортири, кам’яну ступу, в якій виготовляли порох для дружинників феодала.

Увагу відвідувачів привертає рідкісна книга «Апостол», надрукована у Львові в 1654 році, дерев’яна водопровідна труба, виготовлена в XVII столітті. Серед експонатів є також кам’яні сокири, молотки, побутові речі тощо. В музеї експонується також перша ручна сільська молотарка, ткацький верстат XVII століття.

Поряд із знаряддями праці і речами селянського побуту експонуються речі, які відтворюють розкішне життя поміщиків, графів та баронів — жорстоких експлуататорів. Експонати музею доповнюються розповідями старожилів. Ось що розказує про життя селян панської Польщі ветеран колгоспу М. Андрушко: «Що й казати, гірко жилося. Дивлюсь я на ці старі жорна, ступу, ціп, і мені пригадується моє безрадісне дитинство. Працювали ми, наші діди й батьки з оцією «технікою» і все віддавали панам, а самі ледве животіли. Найважче було напровесні, коли наставав «голодний передновок» і кінчався весь хліб, а до нового врожаю лишалось ще 5–6 місяців. Надходив час, коли в хаті не було і шматка хліба. Радий би працювати день і ніч, аби хоч крихту покласти собі в рот. Пам’ятаю, як сьогодні, було це в липневі дні. Моя мати сумна ходила з серпом по вузенькій смужці поля, вишукуючи стиглі колоски. І яка ж то радість була в хаті, коли, підсушені, ще зеленкуваті два снопочки вона обмолотила ціпом, зерно змолола на жорнах і спекла паляничку. Ох, яка ж смачна була, дарма, що з зеленкуватого жита…»↑.

Одну з кімнат музею відведено для радянського періоду. Її експонати розповідають про встановлення Радянської влади в 1939 році у Великому Любені. Тут є документи, особисті речі перших радянських активістів, фотографії, картини, діаграми, які відображують соціалістичні перетворення, що відбулись у Великому Любені, розвиток колгоспу ім. XX з’їзду КПРС, роботу культосвітніх закладів, школи. Окремі діаграми, фотографії показують зростання добробуту колгоспників, нове щасливе життя під зорею Радянської влади.

 

В одній із кімнат Великолюбінського історико-краєзнавчого музею. 1965 р.

Багато місця в експозиції радянського періоду відводиться пам’яті тих, хто завоював нам щастя і радість світлих днів. Тут експонується зброя, особисті речі радянських воїнів, фотографії героїв оборони Великого Любеня в 1941 році: воронезького комсомольця Ф.Є. Лихачова, горківчанина К.В. Дулепіна, житомирця В.М. Ярощука та ін. Цінним експонатом цього розділу є кулемет «Максим», яким загін прикордонників, обороняючи село в 1941 році, знищив більш як 200 фашистів.

Краєзнавці Великого Любеня — патріоти свого селища — виховують у собі почуття поваги до традицій минулого і помножують їх. З їх ініціативи було виявлено могили невідомих воїнів Червоної Армії, які полягли у боях 1941 року. До Міністерства оборони СРСР були послані солдатські медальйони і медалі. За номерами цих реліквій було встановлено прізвища загиблих бійців.

Активісти музею систематично листуються з тими людьми, життя яких пов’язане з історією Великого Любеня. Музейна рада Великолюбінського історико-краєзнавчого музею, разом з учнями школи, готуючись до 50-річчя Великого Жовтня, провела велику роботу, щоб невідомі солдати, які брали участь у боях за Великий Любінь у роки Великої Вітчизняної війни, стали відомі. За 1965–1967 рр. вони при допомозі архівів, партійних та радянських органів розшукали багатьох учасників боїв за Великий Любінь, з якими налагодили листування.

В селище надійшло багато листів від учасників боїв за Великий Любінь. В них розповідається про цікаві епізоди боротьби. Ось один з них. Колишній розвідник Т.А. Риндя, який живе на Чернігівщині, написав, що успішному визволенню Великого Любеня від німецько-фашистських загарбників сприяло те, що він захопив у полон «язика» — гітлерівського офіцера, від якого вдалося дізнатися про розташування фашистських військ.

До Великолюбінського історико-краєзнавчого музею надійшли також цікаві матеріали від учасників оборони села О.М. Патарикіна і П.В. Орленка (тепер мешкають у Києві), В.М. Корольова (жителя Калінінської області), який стримував натиск фашистів у районі Великого Любеня в 1941 році, Н.О. Приблудної, що була командиром снайперського взводу (нині живе в Бердянську). В районі Великого Любеня цей взвод знищив багато фашистів.

Музей проводить велику культурно-масову роботу. Краєзнавці Великого Любеня вирішили створити для музею макет дорадянського села. Вони детально вивчили топографію селища, назви урочищ, розташування панського замку, фільварку. Для детального опису середньовічних панських і селянських будівель, точного розподілу шляхетського і селянського землеволодінь, краєзнавці опрацьовують архівні матеріали.

При музеї працює також шкільний краєзнавчий гурток, яким керує вчителька історії П.О. Бондаренко. За активну участь у створенні музею і організацію роботи керівник музею О.В. Малиновський нагороджений грамотами Львівського обласного управління культури і Міністерства освіти Української РСР.

Роль і значення Великолюбінського музею дуже добре і вірно охарактеризували відвідувачі, які зробили у книзі відгуків багато цікавих записів. Ось що пише один із науковців м. Москви: «Ініціатива краєзнавця-ентузіаста О.В. Малиновського по створенню сільського музею, його наполегливість і любов до справи заслуговують найвищої оцінки. А вміле ведення екскурсій оживляє їх. Причому це не тільки пізнавальний краєзнавчий матеріал, а глибоко партійна пропаганда, яка повністю відповідає вимогам, поставленим ЦК КПРС у рішенні «Про завдання партійної пропаганди в сучасних умовах». Сільський музей відображає зростання культури кол-госпного села, культури колгоспників. Його досвідом повинні скористатися нові музеї».

А ось запис, зроблений у книзі відгуків хліборобами артілі ім. XX з’їзду КПРС: «З огляду експонатів музею, і з розповіді екскурсовода перед нами постала картина історичного розвитку нашого села, картина запеклої боротьби трудящих селян за землю і волю, проти своїх визискувачів — графів та баронів. Зате друга кімната музею сповнила гордістю наші серця, бо зібрані в ній експонати розповідають про бурхливий розвиток нашого Любеня в щасливі дні Радянської влади»↑.

Важливу роль у громадському і культурному житті Великого Любеня відіграє селищна Рада. При ній створені і працюють комісії: культурно-освітня, народної освіти і охорони здоров’я, сільськогосподарська, благоустрою і шляхів, фінансово-бюджетна, побутового обслуговування і торгівлі, соціалістичної законності і громадського порядку. До їх складу входять депутати, передові виробничники, які заслужили шану і повагу своєю наполегливою працею. Народні обранці підтримують тісний і постійний зв’язок із своїми виборцями, своєчасно відгукуються на запити і потреби трудящих, звітують перед ними про свою діяльність. У селі Косовець, підпорядкованому селищній Раді, за короткий строк було побудовано нову школу, у Великому Любені відремонтовано шлях до залізничної станції.

Особливо шанують трудівники селища своїх односельчан — В.І. Бублика, В.П. Панасюка, М.Г. Кургана, С.П. Старчука та інших, їх кілька разів підряд обирали до селищної Ради депутатів трудящих.

На честь славного ювілею Великого Жовтня встановлено меморіальну дошку на будинку курорту, до відбулося висунення делегата на V конгрес Профінтерну від Західної України. Є меморіальна дошка на будинку, в якому Й. Косик першим почав пропагувати ідеї Великого Жовтня, а на місці колишньої цегельні, де було вбито кілька десятків радянських військовополонених та сільських активістів у роки тимчасової фашистської окупації — закладено парк і встановлено у ньому на мурованому постаменті меморіальну дошку.

В роки нової п’ятирічки селище Великий Любінь стане ще більш упорядкованим. Буде проведено капітальний ремонт ряду вулиць, прокладено каналізаційну лінію і тротуари обабіч асфальтованої автостради. На 1966–70 рр. намічено будівництво готелю, ресторану, типової лікарні, лазні та інших культурно-побутовнх і житлових будинків. Заплановано роботи по газифікації. Через 3–4 роки селище одержить голубе паливо.

Невпізнанним стане Великий Любінь у роки нової п’ятирічки. Рости йому і молодіти!

О.В. Малиновський, М.О. Ратич

Сьогодні можна лише уявити собі, наскільки проблемним було за відсутності мобільного зв’язку та інтернету в Нижньому Затемному узгодити графік священика з сусіднього села, щасливого батька чи дідуся, двох свідків і дяка, щоби вписати до згаданої книги народження довгоочікуваної дитини. Про труднощі, які зустрічали хворих чи літніх людей, самотніх матерів, а також тих, хто мешкав на відлюдді і не мав у своєму гаражі мерседеса чи опеля, вже навіть не згадуємо. Зазвичай, так ставалося, що люди чекали до неділі, коли в полі не працювалося, і всі так чи інакше йшли до церкви. Прикрою несподіванкою ставав факт, що за той час хтось народився з ближчого довкілля і його вже записали до книги. Виправляти, креслити чи не дотримуватися хронологічного порядку в метричних книгах було суворо заборонено. Не можна сказати, що цього не робилося. Але для того, щоби закреслити чи виправити написане в тій книзі, повинна була знайтися ну дуже поважна причина. В інших випадках дяк був невблаганним. Тому сьогодні ще можна часто зустріти старших людей, які на питання «Коли Ви народилися?» відповідають, наприклад, «20 березня, але записаний 3 квітня».

У випадку Любеня Великого ситуація є набагато кращою, ніж із Нижнім Затемним. По-перше, Любінь завжди лежав при трасі. І навіть коли на ній ще не було асфальту, найбільшою транспортною перешкодою у справі зголошення до метричної книги було догребти до тієї траси, а там уже до церкви чи до костелу не було проблем дістатися. Однак, питання співставлення графіка священика з вільним часом родини і свідків залишалося настільки ж актуальним, як і в менших місцевостях. Любінський священик обслуговував парафіян також у Малому Любені, Косівці, кількох Поріччях, часом — в інших селах у разі хвороби чи за відсутності їхнього пароха. І складно було передбачити, чи не поїхав він власне когось терміново сповідати, якщо не було вже згаданого мобільного чи стаціонарного телефону.

Ситуація Любеня була також кращою у зв’язку з наявністю поміщицького маєтку та санаторію. Тут простіше було знайти лікаря до породіллі в разі ускладнень, хоча для бідних ця послуга залишалася такою ж недоступною. Тому в книзі смертей зустрічаються записи латиною — померла від ускладнень при пологах і народжений (а) мертвим (ою).

Найбільшою проблемою на сьогоднішній день залишається отримати доступ до згаданих метричних книг. І не тільки тому, що самих книг може не виявитися (згоріли, втонули, пропали, міль зіжерла останні двадцять сторінок…), а ще й тому, що, наприклад, метричні книги греко-католицької громади, які зберігаються в центральному Архіві давніх актів у Варшаві, зведені в одну, кінцеві дати якої визначаються, скажімо, від 1838 до 1945 року. Згідно з законодавством, метричні книги відкриваються для доступу тільки тоді, коли від дати їх закриття минає сто років. Тому співробітники архіву кажуть вам ввічливо посміхаючись: «Приходьте у 2045 році». І це «крайнє» слово.

Але, якщо вже науковцеві потрапили до рук оригінали, копії чи мікрофільми цих книг, то з них можна прочитати дуже багато про життя в Любені у старі часи.

Візьмемо для прикладу метричні книги греко-католицької громади (тільки тут наявні всі роки згаданого періоду) за десять років — від 1866 до 1875 року. Доступні книги є трьох видів: смертей, народжень і шлюбів. Складно з багатьох причин зробити порівняльний аналіз греко-католицьких та римо-католицьких книг, хоча це було б дуже цікаво. Особливо з огляду на те, що майже немає таких прізвищ, які зустрічалися б у книгах тільки однієї громади. Треба врахувати, що дві згадані релігійні громади не дають повної картини про населення Любеня у вибраний період. Крім них, тут жили євангелісти, євреї, а в недалекій Керниці зовсім відокремлено від світу активно діяла менонітська громада, про яку можна прочитати в окремій статті. Тому надзвичайно цікавими і зворушливими є записи про міжконфесійні шлюби, особливо з менонітами (за всю доступну історію трапилося тільки два таких записи, одне з прізвищ збереглося в Любені донині, хоча складно сказати, чи та родина взагалі припускає, звідки її коріння, і наскільки неймовірною і цікавою є історія їхнього роду), євреями (два записи), євангелістами (кілька записів).

Перш ніж заглиблюватися у суть записів, хотілося б згадати про оформлення книг. Як було сказано вище, частині записів не дозволили дійти до нас природні катаклізми — вогонь (тут порятунком стають тільки копії книг, які обов’язково робилися і зберігалися деінде), вода або чорнило (ну якраз пролітала над дяком хмара і залила йому цілу сторінку, а рядки взяли і порозпливалися, ну не катаклізм?), вітер (бо як інакше пояснити передерті навпіл сторінки) чи навіть триклятуща міль, яка, як уже згадувалося, зіжерла пару перших і останніх сторінок книги (інша причина їх відсутності не приходить до голови). То ж роки, взяті тут до уваги, вибрано зі середини книги, де втрати були меншими.

Метричні книги несуть багато історичної інформації про місто (село), хоча й не мають цього безпосередньо на меті. Наприклад, довідуємося, в якому селі була церква, а які ближні належали до тієї ж парафії, бо не мали своїх святинь. Бачимо, яка офіційна мова була тоді заведена, хто був парохом та інше. У греко-католицьких книгах є записи про те, що книги переглянув і підписав під час пастирських відвідин 12 (24) червня 1877 року митрополит Йосип (Сембратович). 5 червня 1908 року всі метричні книги переглянув і підписав під час відвідин митрополит Андрей Шептицький. Цікаво, коли ми дочекаємося відвідин нинішнього митрополита? І чи дочекаємося взагалі?

У метричних книгах записувалися професії, якими займалися люди. Цікаво, що ще у 1875 році родина на прізвище Коваль займалася ковальством (faber ferri). З книг можна довідатися, хто в той час був паном і хто в нього служив. Двічі трапилися біля прізвищ людей записи, як їх кликали по-сільському. Цікаво, що у пізніший час ті прізвиська функціонували як самостійні прізвища. При бажанні і значних зусиллях (передовсім при розшифруванні почерку) книги можуть нам дати ще немало інформації про тодішнє життя.

Зрозуміло, що до ведення метричних книг визначалася грамотна людина, яка обов’язково володіла латиною (всі записи в метричних книгах того часу зроблені латиною, трапляються дописки польською чи тодішньою українською мовою). Свідки і наречені у 99% випадків підписувалися хрестиком. Але часом, коли вже кілька годин сліпаєш над книгою (а найчастіше — над мікрофільмом, зробленим з неї, що деколи значно ускладнює роботу), врешті знаходиш запис, який так довго шукався, і не можеш його розшифрувати з банальної причини, то аж хочеться крикнути в засвіття тому дякові: «Мало тебе тато били по руках, що ти так тут накалякав, як курка лапою!» Але в той момент стає шкода таких самих відчайдухів-науковців, які працюють поряд із тобою, мовчки вимикаєш машину до читання мікрофільмів, виходиш в коридор розпростати плечі і хлепнути свіжого повітря, а тоді знову повертаєшся до своєї тяжкої, але наскільки захоплюючої роботи. І читаєш, читаєш, читаєш.

Працюючи з метричними книгами, треба пам’ятати, що ті грамотні люди, які їх писали, часто були єдиною інстанцією, яка визначала, як буде виглядати прізвище чи ім’я людини в книзі (і на все життя). Наприклад, в одному випадку ім’я писалося Станіслав, в іншому — Стах. Прізвище Сусуловський, писалося також Сосоловський, Сусоловський або Сосуловський. Прізвища Кішівська, Хішевська, Косовська і Косик часом трактувалися як одне і те ж. У такій ситуації питання написати Мартиняк чи Мартинюк взагалі не виглядає проблемою.

Обмеженими також були можливості батьків як назвати дитину, тому що не всі популярні імена дяки могли перекласти на латину. Тому найчастіше в римо-католицькій громаді хлопців називали Яцком, Марком, Войцехом, хоча під питанням залишається чи польські імена Мацєй і Матеуш перекладаються українською як Матвій, чи це два різних імені. У греко-католицькій громаді популярними були імена хлопців Іван, Йосип, Яків, Петро, Андрій, Ілля. Дівчаток в обох громадах найчастіше називали Маріями, Аннами і Софіями. У римо-католицькій громаді траплялися Агнєшки, Ядвіги, в греко-католицькій — Катерини, Ксенії, Анастасії, Тетяни, Парасковії і Теклі. Цікаво було побачити, що 16 жовтня 1867 року в Любені народилася Людмила. Уже в ті роки було дві Ірини. Ближче того чи іншого свята могло народитися, наприклад, четверо Петрів (1868) або четверо Василів (1870). Одного хлопчика назвали Віктором. Він народився у сім’ї панського слуги, тому ймовірно, що це нове на той час ім’я було почуте в панському домі.

У книгах народження обов’язково записували прізвище та ім’я акушерки, яка приймала пологи. Зазвичай, в селі було таких 3-4 (кожен мікрорайон мав свою). Професія часом передавалася з покоління в покоління. У метричних книгах зазначалося, що акушерка не мала медичної освіти.

У ході роботи над архівними матеріалами трапляється спокуса з’ясувати, які прізвища найчастіше зустрічаються в книгах однієї, а які — іншої громади. Таких прізвищ можна виділити більш-менш по двадцять для кожної громади. Цікаво зустрічати вперше родинні прізвища, наприклад, своїх однокласників. І тоді бачиш, що та чи інша родина прибула до Любеня тоді-то в результаті шлюбу з місцевою дівчиною чи хлопцем, з Поріччя, Городка, Малого Любеня, Косівця, Комарна чи зі Слобідки. Траплялися також зі Львова, Кракова.

Із метричних книг смертей можна вирахувати, що у греко-католицькій громаді протягом згаданих десяти років померло 508 осіб: чоловіків — 252, жінок — 256. Народилися мертвими (можна здогадуватися, що медична допомога могла їм врятувати життя) — 18, кілька жінок померли при пологах. Аж 169 дітей (у тому числі згаданих 18) померли у віці до одного року. Від одного до десяти років померло 132 дітей; від 10 до 20 років — 14 осіб. У найпродуктивнішому віці 20-40 років померло 53 особи; 40-60 років — 68 осіб. У віці, старшому 60 років померло 72 особи. Найстарша жінка, яка померла в той період, мала 82 роки (1875). Ця статистика яскраво показує, наскільки високою була дитяча смертність. На жаль, про причини смерті майже нічого не можна довідатися з наявних метричних книг. Дяк найчастіше писав — природна смерть. Кожна свідома людина могла б запитати, як природною смертю помирає 80-річний дідусь і 3-річна дівчинка. Але, на жаль, це вся інформація, яка є.

У метричних книгах смертей записували дату смерті і похорону (у більшості випадків хоронили на третій день) прізвище, ім’я померлої людини, номер дому, причину смерті і, звичайно, ім’я і прізвище священика, який здійснив похорон. Хоча з причиною смерті бувало так, як вже сказано. В інших випадках траплялося, що всім, хто мав подібні ознаки (високу температуру, набряк чи кашель) приписували пануючу в той період хворобу, адже лікарі були для бідних недоступні. Тому діагноз ставив той же дяк. Варто згадати, що у 1831 році в Любені була епідемія холери, від якої померло 16 осіб із римо-католицької громади. Першим на цю хворобу помер граф Каліновський. Стільки років минуло, а старожили ще дотепер говорять про Каліновський хрест як про орієнтир десь у полі за Любенем (як тільки вдасться знайти його, фотографію подамо на нашу сторінку). Тих, хто помер на інфекційні хвороби, хоронили далеко за селом (у лісі, в полі), щоби зараза не розповсюджувалася. Усі речі померлого спалювали. Греко-католицькі книги показують, що у той період, який нас цікавить, в Любені була епідемія холери (1873), двоє людей померли від тифу. З одного запису (1869) довідуємося, що 35-річна жінка померла внаслідок нещасного випадку (впала і вдарилася головою об камінь).

Цікаво, що в той час у Любені було в будинку №1, і де він взагалі знаходився, тому що під цим номером записували всіх нетутешніх, які померли в нашому селі. Причому, такий номер дому зустрічається тільки в римо-католицьких книгах.

Часом у книгах смертей записували імена і спільне прізвище батьків померлого, це означало, що померла дитина або незаміжня дівчина чи нежонатий хлопець. Якщо померлий залишав жінку (чоловіка), то писали: помер такий-то, чоловік (жінка) такої-то (такого). Якщо ж біля імені і прізвища померлого читаємо viduus (vidua), то це значить, що він уже був вдівцем (вдовою), коли помирав.

З книги смертей можна ще багато інформації вичитати, але набагато цікавіше переглядати книгу народжень. Тут вказувалися не лише ім’я дитини, прізвище її батька, ім’я та дівоче прізвище матері, але також подавалися докладні дані про їхніх батьків, тобто, про дідусів і бабусь народженої дитини. Таким чином ми з одного запису отримуємо інформацію про три покоління тієї чи іншої родини. Зі вказаного номеру будинку можемо довідатися, де родина жила. Хоча тут потрібні кадастрові книги, бо нумерація змінювалася, і сьогодні номер дому 135 з 1875 року нам вже ні про що не говорить.

Всього протягом десяти років (1866-1875) у греко-католицькій громаді Любеня народилося 772 дитини, з них — 379 хлопчиків і 393 дівчинки. Найбільше дітей народилося у 1873 році (91), найменше — у 1868 (64). Найбільша різниця між кількістю народжених хлопчиків і дівчаток була у 1867 та 1874 роках — і одного, і другого року дівчаток народилося на 13 більше, ніж хлопчиків. П’ять разів протягом тих десяти років народжувалися двійнята (у 1866 р. народилося аж дві пари двійнят). На жаль, у 1867 році дівчинка (одна з двійні) народилася вже мертвою. Тільки одного разу у двійні народилися хлопчик і дівчинка, всі інші були дівчатка.

З усіх народжених 52 дітей мали тільки матір. Інколи траплялося, що батько дитини також записаний у книзі, але в окремій графі у книзі народжень зазначено illegitima, що означає незаконно народжений (а). Можна здогадуватися, що батьки дитини жили без церковного шлюбу. Цікаво би було довідатися, хто був паном у Любені в 1866 році, бо тоді народилося найбільше (10) дітей, які мали тільки маму.

Такі роздуми і припущення приводять нас до найцікавішої книги — шлюбів. Найцікавішою вона видається не тільки тому, що з неї ми можемо довідатися, яка родина з якою поєдналася, коли це відбулося, де мешкали наречені, чим займалися в житті (селяни, купці, слуги), ким були їхні батьки, хто був їхніми свідками, але також знайдемо інформацію, скільки років було нареченим, а також — чи були вони раніше жонаті (заміжні) і вдруге (втретє) одружувалися після смерті попереднього чоловіка (дружини).

На жаль, книга вінчань за 1866 рік починається від травня, і в ній записано тільки 4 шлюби. Цікавий був той рік… Всього протягом десяти років у греко-католицькій громаді Любеня відгуляли 179 весіль. Найбільше шлюбів (25) було у 1872 році. Треба зазначити, що якраз у той період одружувалося багато молодих хлопців, які повернулися з війська. У метричних книгах записано також, у якому військовому підрозділі і під чиїм командуванням вони служили. Цікаво, що свідками записували тільки чоловіків, у тому числі жонатих. Можна здогадуватися, що дружки обов’язково були, але це була просто народна традиція. Для запису в метричній книзі потрібен був хтось вірогідніший, ніж найближча товаришка нареченої.

Дуже цікавий факт виявився у книгах вінчань. Батьки обов’язково при двох свідках давали письмовий дозвіл своїм малолітнім дітям вступити у шлюб. Причому ті діти могли мати не тільки 15-16 років, але навіть 23-24!

Кілька разів трапилося так, що наречена на час шлюбу вже була вдовою, причому мала таке ж прізвище по першому чоловікові, як і її наречений. Можна припускати, що це брат брав за жінку вдову свого померлого брата. У книзі вінчань обов’язково записували всіх попередніх жінок і чоловіків, скільки б їх не було. Власне у книзі вінчань знаходимо найбільше інформації про те, звідки прибув (ла) наречений (а), якщо вони були не тутешні.

І врешті найцікавіша інформація з книги вінчань — скільки років було людям, коли вони одружувалися. Найчастіше наші предки одружувалися у віці від 23 до 40 років. Найстарша пара, яка взяла шлюб у греко-католицькій церкві, мала 67 (чоловік) і 54 (жінка) роки (1874).

Різниця віку між нареченими не мала значення. З усіх згаданих пар старшим був чоловік у 120 випадках. Найбільша різниця у віці серед таких пар — 26 років (1875), нареченому було 54 роки (вдівець), нареченій — 28. Наймолодша наречена мала 15 років (6 випадків). Натомість жінка була старшою у 46 випадках. Причому, не рідкістю була жінка, старша за чоловіка на 10, 12, 15 років. Найбільша різниця у віці на користь жінки складала 17 років — нареченій було 52 (вдова), а нареченому — 35 років (1869). У кільканадцяти випадках наречені були однолітками.

Якщо у період, який нас тут цікавив, наречені і свідки ще ставили хрестик, то під кінець століття у переважній більшості вже підписувалися повним іменем і прізвищем, причому тодішньою українською мовою.

Робота в архіві дає відповіді на багато питань про минуле, які нас цікавлять, але обов’язково до кожної відповіді ставить кілька наступних питань, які змушують шукати наступний архів…

Людмила Бублик

Яким же був Любінь з великопанською резиденцією графів Яблоновських тоді, коли він став таємним портом кохання молоденької красуні Софії з Яблоновських графині Скарбкової і блискучого свавільного капітана штабу Наполеона графа Александра Фредра, що панував тоді у львівських салонах? Дорогою до родинної крипти Фредрів, що у Рудківському костьолі, я відвідав ті місця, слідуючи стопами вірного коханця: Львів-Рудки-Бенькова Вишня.

Уперше було це навесні: палац оточувала буйна весняна зелень, що повнилася запахом бузку і голосним співом солов’їв. Мені здалося, що крізь завісу листя проступає чиясь світла постать, але коли я відгорнув гілки, то ілюзія втілилася у маленький пам’ятник з білого цементу. То був молоденький Ілліч, що похилився над книжкою — як охоронець і патрон місцевого дитячого інтернату, що був неподалік. Цікаво, чи сидить він там дотепер і чи читає свою історію? Я трохи «сумую» за такими абсурдами!

Пізньої осені, коли я знову відвідав ті місця, усі паркові декорації були обдерті вітрами і погашені свинцевими дощами, і я побачив відкриті, ще міцні руїни палацу, де не було уже навіть відлуння спогадів про коханців, які так довго боролися за своє право подружнього щастя. Холодом і вогкістю тягнуло із відчинених дверей, від замоклих стін, осліплих вікон, і усе те погнало мене далі у подорож трагічного проминання. Проминання те все ж можна стримати, або навіть повернути, і такою найвищою владою наділене писане слово. Свідчення віднаходимо у самих дійових осіб кохання «до самої смерті» і у численних свідоцтвах найближчої рідні Яблоновських і Фредрів, які поріднилися поміж собою.

Однак, історик повинен почати із біографій і цитат.

Софію з Яблоновських primo voto Скарбкова (народилася 10.V.1798) видали заміж за тогочасного «бізнесмена», великого мецената Львівського театру Станіслава Скарбка (нар. 1780), спритного (з «дуже чутливим носом») улюбленця жінок (особливо акторок!) Софія мала тоді 16 років, а її чоловік був на 18 років старшим. Заміжжя із Скарбком, яке більше скидалося на торговий контракт, було засадничо нещасливим, хоча старший чоловік, якого сучасники оскаржували у безплідності, засипав молоденьку дружину казковими подарунками.

З Александром Фредром Софія познайомилася через три роки після укладення шлюбу зі Скарбком. Александр був старшим на п’ять років. На розлучення зі Скарбком вони чекали 11 років, і коли вони його врешті домоглися, Александр мав 35 років, а Софія — 30, тобто, за тодішніми мірками, обоє були уже не молодими.

З довгих важких років очікування їм залишилось листування обох коханців, яке до їхньої пізньої старості зберігалося у львівській садибі на Хоронщизні. Це листування не було призначене для чужих очей, навіть для найближчої родини. На жаль, його спалили, про що розповіла онучка Марія Шембекова у своїй книжці спогадів «Niegdyś…» («Колись…»):

«Мій брат (Ян Александр Фредро)… шепнув мені на вухо, що бабуся і дідусь цілий вечір спалювали свою перед- і післяшлюбну кореспонденцію…

…Дорогі мої старенькі, мабуть, мали рацію, коли відважилися на такий болісний крок; на таких листах, писаних просто від серця до серця, жодне чуже око, навіть око рідних, коханих дітей, не повинно було спочити… Перед спаленням вони обоє плакали, перечитуючи ті листи…

Так не залишилося жодного листа із тих да¬леких часів їх багатолітньої любови».

Дуже шкода тих листів двох нещасливих, але вірних собі коханців, листів, надісланих таємно, у страху перед невсипним оком чуйної матері, графині Маріанни Яблоновської, ласої до Скарбкових грошей, і, за словами її доньки, «суворої аж до деспотизму».

Спалені на старості літ, ті листи, судячи із письменницького таланту Фредра і його майбутньої дружини, повинні були бути чудовими і гарячими у своїх взаємних любовних визнаннях. Це підтверджують — на жаль, опосередковано — листи Александра, який звірявся своїм сердечним приятелям із наполеонівських воєн і братам у цьому великому і трагічному, пережитому у романтичному стилі, почутті справжнього кохання, яке зовсім не було схоже на поетичні визнання його комедійних коханців.

Певною компенсацією за ті знищені листи можуть бути невеличкі поетичні твори Фредра, написані часто у стилі пам’яткових чи ліричних листів, які таїли — як у цитованому нижче мадригалі, написаному у 1820 р. — і адресата, і автора тих любовних рядків; це були послання, написані зовсім не у сентиментальному чи фривольно-романсовому стилі (як часто бувало у молодого Фредра), а на потребу магнетизму двох поєднаних сердець:

Мірою подолання перешкод, які стояли на шляху кохання, народжувалося домашнє (з дещо жартівливою пуентою) прагнення сімейного щастя, як у цитованому нижче уривку вірша Do Dominika N[etrebskiego], що включений до монологів Густава у «Ślubach panieńskich»

Але це значно пізніші прагнення, і щоби зрозуміти неймовірну еволюцію розпусного «Фредруся», нам треба повернутися на п’ять років назад.

Амур поцілив Фредра смертельної стрілою справжнього почуття, коли той тішився у променях слави капітана «з червоною стрічкою» і бавився у Львові донесхочу. В одному з листів (від 17 березня 1815 р.), він сповідається про свої забави колезі, полковнику Йозефові Ґрабовскому:

«У нас у Львові цього року дуже багато молоді, з-посеред якої найбільше було військових; я був як у доброму гарнізоні. День у день танцювалося на карнавалах, і я теж мусив, натягнувши атласні сподні, стрибати, як ошалілий. За такі неприємності я винагороджував себе на вечері, коли доброчинна комета [напій], вливаючись у горло, поволі розігрівала і зміцнювала кров, що застигла колись у таборах. О! трунку, люди повинні тобі ставити вівтар, бо на твоєму лоні забуваєш про тривоги нашого життя!

Нехай же та декларація, коханий Юзефе, промовить до твого серця, і прочитавши її, ковтни собі півдзбанка. Однієї вигоди мені тут бракувало, дупці якоїсь кругленької. Уяви собі, що сюди, до нас докотилася мода, аби навіть дами доброго виховання не приховували нічого тілесного, і ми, бідні грішники, або ризикуємо за п’ять ринських підхопити францу (венеричну хворобу. – Прим. пер.), або виприскувати свої набої попід муром. Знаючи твою приязнь, я певен, що ти пошкодуєш нас, бо ми опинилися у справді жахливому становищі».

Сторонній спостерігач Зигмунт Качковскі, свідок тогочасного львівського життя, згадує його, стилізуючи спогади під засмученого святенника:

«Тоді тут [у Львові] Фредри ходили на головах і де б ти не був, усюди натикався на Фредрів. Від них треба було ховатися, бо вони і з вівтаря тебе б зняли, а до того ще й такі вірші писали, що навіть старшим особам вуха від них в’янули» (Z.Kaczkowski / Mój pamiętnik z lat 1833-1843. Lwów 1899, S. 53).

Ще зо два квартали тривав той шал у львівських салонах з танцями до дев’ятої ранку. Про те свідчить і лист Фредра до Ігнація Конарского з 1817 року, увінчаний карнавальним віршиком:
«Того вечора ми не знали спочинку. Вальси, англези, мазури швидко змінювали один одного — і врешті подали вечерю. Усі дами сиділи, перед кожною вазон квітів, що тішило око. Мені хотілося написати на тих вазонах:

Тому то після вечері ми вальсували ще зо дві години. Врешті-решт ми танцювали до дев’ятої ранку».

Але ощадливий і господарний батько Александра припинив те фінансово-біологічне розтринькування сина. Він наказав йому замешкати і почати господарювати у сусідніх із Беньковою Вишнею Ятвягах, малоприбутковому фільварку, який би не дав змоги синові виїжджати на коштовні виправи до Львова. А якби він таки хотів там побувати, скажімо, на карнавалі, то змушений був би наповнити свій бюджет грошима … за шкурки убитих на полюванні лисів. Александр майже бідував у Ятвягах, «маючи на сніданок один келишок, на обід — другий, а на вечерю третій — із приятелем і слугою Єнджеєм» (J. 107). Під час полювань він потоваришував із чудовим мисливцем Казімєжем Яблонським — братом Софії Скарбкової, якому він присвятив один із свої поетичних листів. У його особі він здобув спільника і довірителя своїх сердечних справ.

Саме у час карнавалу 1817 р. він і запалав любов’ю до Софії з Яблоновських Скарбкової.

Він звіряється у тому вражаючому почутті Ігнацію Конарскому:

«Ти також напевне відчував і переживав той вогонь, який, при усіх його прикрощах, я вважаю щастям. Ти кохав і знаєш, як нас змінює пристрасть, але все ж, напевне, ніколи те почуття не опанувало тобою так раптово, як мною; твоє серце легше сприймає усілякі урази, моє ж — важче, і тому я не знаю ліку. Книжки, вірші — усе закидаю, цілого мене охопило кохання».

Цей лист, писаний у Львові 11 квітня 1817 р., напевне, під новим враженням від Софії, має особливу документальну цінність, яка, певною мірою, компенсує нам втрату листування обох закоханих, адже у ньому увиразнилося почуття Александра.

Наймолодшому брату Софії, Людвікові Яблонському, ми завдячуємо дещо саркастичною історією того кохання, яку варто тут навести:

«Під час якихось запуст Александр познайомився із моєю сестрою. … Пройшовши через розкішні салони, Александр потрапив до не менш розкішного будуару; в одній із своїх поем він увічнив той спогад двовіршем:

Зухвалець побився об заклад, що через шість місяців увінчає чоло Скарбка (наставить йому роги). Так легко йому тоді це видавалося. Хоча Скарбек, дуже високо цінуючи дружину, дарував їй велику свободу, але все ж суперечку Фредро програв, а краса, і, можливо, посаг тієї жінки спонукали його до уже инших планів. Знайшлися і безстрашні спільники. Моя братова Казімєжова, чистої води інтриганка, і Домінік Нетребскі…. Почали курсувати книжки із випадково підкресленими, але дуже відповідними і геніально розтлумаченими посередниками кавалками тексту, почали кружляти недомовлені слова, пів усміхи. Кілька років тривали послуги тих ретельних сватів (дякувати Богу, що мені не вирвалося инше слово), упродовж яких кожних кілька місяців з’являвся Александр. Мати, хоча і нічого не довідалася, але все ж дивилася на ті відвідини кривим оком, не полюбивши цілого роду ще й тому, що донька їхня Цецилія, сестра Александра, вийшовши заміж за Леона Яблоновського, прослизнула до нашого гнізда (у 1825 р.).

Минав рік за роком, а результатів зусиль не було, однак, злі духи сестри почали здогадуватися, що щось назріває. Вона нерідко була розгублена, часто їздила до Львова, де у кутовому кабінеті ксьондза Самуеля плакала біля його ніг. … Її гумор, вільний, веселий, хоча часто і порожній — чорнів (уже на ціле життя), і врешті вона стала зовсім на себе не схожа. Тоді жертву було визнано як достатньо підготовану і прийнято рішення пришвидшити вирішальну мить. Зазвичай, коли Скарбек виїжджав до Відня, він відвозив свою дружину до матері, у Любінь. За кілька днів Скарбек повинен був повернутися; було відомо, що він уже в дорозі, час був дуже дорогий, і тоді підпалили шнур. Пьотруся, молодесенька, але дуже спритна і досвідчена покоївка, повернувшись зі сповіді із розхристаним волоссям, залита сльозами, конвульсивно схлипуючи, упала до ніг здивованої пані, зізнаючись, що грішила із паном. Хоча з її боку це не було аж надто великим тягарем на сумлінні, адже блондиночка полюбляла випробовувати своїх благодійників, та все ж комедію вона відіграла майстерно. При активній співучасті довірителів відбулися перші розпачі. Надаремно мати радила відлупцювати грішницю, а перед чоловіком розіграти повне невідання. Сестра все ж вислала гінця за Ісидором Пєтрускім. Приятель Скарбка і знавець жіночого серця, він після короткої розмови визнав, що усе скінчено і того ж дня виїхав із сумною новиною назустріч Скарбкові. Той з болем у серці, але розуміючи, що жінка з таким характером після такого відкритого вибуху рішення не змінить, дав дозвіл на усе. Упродовж кількох днів відіслав їй те, що могло бути її власністю, і з великою шляхетністю усіма своїми силами долучився до процедури розлучення».

Яка ж чудова казуїстично-комедійна аргументація панує у тих спогадах Яблоновського! Вона не потребує коментарів, бо сама є достатньо красномовною.

Але повернімося назад і трохи розрідимо часово-просторову концентрацію подій, аби побачити самого Фредра, автора зіркової книги спогадів «Trzy po trzy».

Отже, Любінь. Саме сюди повернулася після подружньої сепарації молоденька Софія, чекаючи на розлучення.

Софія славилася «у львівському світі красою і цнотою». Великосвітського блиску вона набула у домі своєї тітки, каштелянші Маріанни Лянцкоронської. «Вона цитувала розмаїті оповідки про різних особистостей епохи Варшавського Князівства, декламувала навіть сучасні сатиричні віршики, що тоді курсували у столиці», чудово грала на фортепіано, а передусім — як підкреслюють усі сучасники — була прекрасною акторкою у «theatre do societe». Вона була «високого зросту, мала біле тіло, великі блакитні очі, світле волосся, чудову поставу».

Портрет Александра подає нам у своїх щоденниках Ксаверій Прека:

«Він нормального зросту, з подовгастим обличчям, прямим носом, з трохи скривленою перетинкою, мав вогненні чорні очі, рівні вуста і рудаве волосся, був струнким, знав французьку і німецьку мови, був дотепним, трохи ущипливим, був великим політиком, бешкетником, висміював инших, але водночас був шляхетним, і ніколи підлабузником».

Маймо на увазі, що цей портрет змальований митцем, художником-аматором і письменником.

Натомість швагро Александра, Людвік Яблоновський, який його недолюблював, подав такий уїдливий портрет:

«Будучи підлітком, я часто бачив його у брата, і на полюванні, на гнідому конику, у зеленій куртці, він мав тоді ще щось від військового і володів багатим зібранням приповідок, історій і спогадів з полкових часів. Кидаючи у чоловічому товаристві усього кілька слів, але завжди доречних і дотепних, він був завжди бажаним і приємним. При келиху він умів поглядом, пів усміхом, помахом руки зробити смішним чиєсь судження або поведінку….

Він був середнього зросту, але доброї тілобудови, рисами схожий на Дембінського, мав легко всіяне віспинками жовтувате обличчя, яке зраджувало його схильність до іпохондрії, очі мав сірі, білки теж жовтуваті, погляд неприємний, вуса рудуваті, коротко підстрижені, мав недобру усмішку, але добрі манери, хоча кожним своїм рухом давав взнаки, що трохи, як каже француз, позує. Його жарти часто були уїдливі, зазвичай прикрі для инших, вони смішили більше вимовою, аніж суттю, завжди були акцентовані поглядом, усмішкою і рухом руки. І ніколи його жарти не були такими легкими і невинними, як у його комедіях».

Про те, як часто Фредро відвідував прекрасний Любінь, не тільки у час своїх виїздів до Львова, свідчать його дуже лаконічні записи у господарських книгах, скажімо: «Виїжджаю до Любіня», «Повернувся із Любіня», «Учора приїхала С. (Софія Скарбкова) до Любіня». Таких записів стає більше, коли справа розлучення наближається до завершення, про що педантично занотовує господар 22 червня 1828 р.: «Їздив до Любіня. 23 повернувся до Львова»: «3 серпня поїхав до Львова. Справа С. (справа Скарбка щодо розлучення) рушила до Відня». Факт шлюбу, який врешті відбувся, також був занотований також дуже ощадливо: «6 nowembra (1828) я виїхав до Корчина, 9 узяв шлюб».

Дві нотатки із тих записок Фредра, викреслені два роки потому, мають для нас особливе значення: 2 лютого 1830 «померла у нашому домі (у Беньковій Вишні) мати моєї дружини». Отже, Маріанна Яблоновська все ж прийняла свого нелюбленого зятя, і не тільки формально, про що свідчить другий запис наступного дня: «Я повернувся зі Львові і Любіня, куди їздив у справі спадку матері моєї дружини». Пивниці бенькововишнянського двору збагатилися тоді любінськими винами.

Однак, повернімося до Любіня і подій, що трапилися раніше. Доволі легко було коханцям усамітнитися у розлогому палаці чи прилеглому парку у час, коли оддалік, у любінських купальнях із сірчаними водами аж роїлося від відпочивальників; поміж них були і брати Александра: Генрик і Северин, який хотів саме тут віднайти — як пише він у листі до Александра (7 червня 1814 р.) свою «force (силу) нижче паса, яка дещо ослабла під час стількох кампаній (наполеонівських)». А у наступному листі від 29 липня 1814 р. читаємо: «їдемо сьогодні або завтра до Любіня, там ми колись добре бавилися і гуляли, о п’ятій ранку йшли спати, а вставали тільки о дванадцятій». З дати цього листа можна зробити висновок, що Александр «гуляв» у Любіні ще перед своїм вступом до війська, маючи шістнадцять років!

Значно пізніше, у 1832 р., уже будучи чоловіком Софії, Александр приїжджав до Любіня лікувати свою подагру Тоді він також не уникав азартних ігор, що повнилися любовними зв’язками і парами. Після закінчення одного із купальних сезонів вісім пар «відпочивальників» — як нотує Яблоновський — «стали перед вівтарем». Мати Софії дуже неохоче спостерігала усе частіші відвідини, адже її цікавили головно гроші.

«Любінь тоді спливав золотом. Бідні будинки і купальні біля джерела коштували 4000 дукатів, бровар варив 3000 бочок пива. … Щонеділі власники броварні і ґуральні (а улітку і господар купальні разом із ними) заходили до каси із пачками банкнотів, у супроводі прислуги, що тягнула міхи срібла і міді». Процвітала там і инша гра, якої теж не без чорта стоси золота і срібла кочували зеленими столиками». У сезон кількість відпочивальників перевалювала за 500 осіб, не враховуючи їхню прислугу. «За ванну платили дванадцять крайцарів». У купальні відбувалися бали, концерти львівських оркестрів і театральні вистави для відпочивальників. «Поблизу купалень з’являлися так звані «панські будинки» із апартаментами для приїжджих гостей».

Прекрасний період процвітання Яблоновських і Любіня швидко минув. Уже у 1849 р. власником Любіня став Констант Бруніцкі (вихрещений юдей Брунштайн), згодом його син Адольф, який, будучи власником Любіня до 1939, загинув у Сибіру у 1941 р.

У часи залицяння Фредра до Софії статки її матері Маріанни Яблоновської, удови Йозефа, були неймовірними, а її палац — достоту великопанським. Мабуть, це імпонувало вразливому до краси схудлому господарю Ятвяг, що нидів на пагорбі у дерев’яному будиночку посеред лук, при шумі майже гірської річки Вишеньки, поблизу халуп українських селян і церкви, яку заступали від вітрів кілька дерев. Але навіть тоді, коли він господарював уже у Беньковій Вишні, куди після розлучення привіз свою дружину, стара садиба, збудована у скромному архітектурному стилі, не могла конкурувати із декоративно оздобленим палацом у Любіні, який був ніби створеним для любові і гучних забав.

Так було у часи панування матері Яблоновської у 1820-1830 роках. Тоді у казні Любіня лежали міхи срібла поміж «списів і бунчуків козацьких із Корсуня».

Існує також дещо пізніший опис товариського життя Любіня у 1832 р., зроблений Яблоновським після Листопадового повстання, коли він господарював у маєтку:

«Купальні були переповнені, там шаліли або наші, або учасники повстання, грали у карти від світанку до ночі, з ночі і до світанку гуляли, танцювали і любилися. Про купіль мало хто думав, на сон завжди бракувало часу, на обід також, щось перекушували поміж двома мазурками, дрімали, чекаючи на инший танець. … За третім виходом скидалися по дукату, отож щодня було щонайменше кілька десятків для потребуючих. Таку важку працю могли здолати тільки ті, хто пережив важку кампанію кілька місяців тому, але кожен хотів шаліти, а не мислити, і залишитися сам на сам із собою, бодай на мить, було великою прикрістю. Ми падали на ложе лише тоді, коли ноги уже не тримали. Після короткого сну ми зривалися, і не питаючи, яка година, бігли поміж люди, що було не важко, бо ночі повнилися людьми, якщо не у бальній залі, то при столиках «диявола». Я мешкав тоді за чверть милі від купалень; часом о 7 ранку я мав гостей, до обіду накривали на десять осіб, а снідало двадцять. Часом, коли у сутінках усе трохи стихало, а вистелені ліжка аж вабили білими обіймами, саме тоді ніби який біс вселявся: запалюються свічки, смажиться, вариться, печеться усе підряд, робиться морозиво, чай, бо було гуляння аж до світання. Падає дощ, повертатися важко, ноги уже не слухають, тоді розкидаються подушки по усіх покоях, застеляються канапи, крісла, софи, і замучені тіла і душі затихають на кілька хвилин. Моя дружина обливалася слізьми, прагнучи навести лад у цьому страшному безладі, бо її обурювали ті вакханалії.

Будинок із 26 кімнат був насправді казармою, де важко було віднайти спокійний куточок для домашніх».

Фредро ж у той час уже мешкав оддалік від тієї «Содоми» — у Беньковій Вишні.

Скорочено. Переклала Ірина Магдиш

* У якості ілюстрацій до статті використано фотографії із нашої галереї. На першому фото — фасад палацу барона Бруніцького (зараз ця будівля належить школі-інтернату), на другому — майданчик біля бальної зали у санаторії Великого Любеня.

Не пам’ятаю, щоб ми спеціально вивчали пісні, чи хтось нас вчив їх. Батьківські пісні ми, напевно, всмоктували з маминим молоком, яким мама кожного з нас годувала не менше, як до півторарічного віку. Розказували, як одному з нас, Богданові, було вже під три роки, після нього вже був і молодший на 2 роки брат, а Богдан (після того, як мама погодувала того молодшого) брав стільчик, ставав коло мами, вилазив на нього, хапав мамину цицю і так смоктав її, що сама мама, як кажуть у Любені, вмирала зі сміху.

Треба відзначити, що всі ми, а нас було в батьків семеро – три дочки і четверо синів – ніколи не сказали грубого слова і ніколи ніхто з нас не підвищив голосу на батьків. Зверталися ми до них тільки на «ви». Не те, що деякі нинішні діти. Ми з жінкою були випадковими свідками, коли 4-річний син обзивав свою маму такою жахливою лайкою тільки за те, що вона, бідна, забула купити йому обіцяні кульки, оту страшну «хімію». І це було в сім’ї вчителів.

Але я трохи відступив від теми. Якось воно само собою прийшло на думку, бо, фактично, життя не є одноманітним: часом горби, а часом ями…

Так от, скільки себе пам’ятаю (як в тій пісні ансамблю «Ватра») ми завжди співали: і в роботі, і після роботи, і в будень і тим більше в свята.

Батьки наші знали дуже багато пісень, а ми ще більше. Бо ми вже більше їздили по світу і кожен привозив якісь нові пісні, які десь далеко співають українці.

І вже коли ми всі зібрались за столом — хату розпирало від співу.

Перші співи я почув в кінці 40-х років. Наша старша сестра з 1928 року народження (ми решта починалися з 1940 р. і молодші — кожні 2 роки). У суботу ввечері або в неділю після церкви до неї приходили друзі на вечорниці. Було їх по восьмеро-десятеро. Хтось приносив свого вина, а хтось навіть якусь півлітру продукції гуральні, і починалася забава. Спочатку говорили, жартували, а потім починали співати. Вікна в хаті завжди були щільно завішені, щоби з двору не було видно, що робиться в хаті: облавники в ті часи нишпорили по селі, шукаючи «бандитів». Співали хлопці і дівчата тільки в півголоса. Але молодь є молодь — нераз хтось один підвищить голос (не міг втримати емоцій), а решта за ним… Тоді мама виходила з ванькеру (кухня) і казала: «Діти, стримайтесі, бо недалеко до біди». Молодь стримувалася на деякий час, а далі знов за своє. Нераз на другий день хтось з «лояльних» облавників (бо були серед тих наїзників і хлопці з Великої України, які приязно ставилися до нас) питав: «Що там вчора в тебе, Катю, було, що ви всі так співали. Я ледве стримав своїх, щоб не вдерлися до хати. Будьте обережні».

Ми слухали ті пісні з відкритими писками і так засинали.

Пізніше, в п’ятдесяті роки, ми багато співали на полі, під час обробки колгоспних буряків. Кожна господиня хати була «нагороджена» пів або цілою ланкою цукрового буряка. Ми чомусь мали переважно півланки до обробляння. Напевно тому, що тато працював у колгоспі ветеринаром, а був він винятковим спеціалістом у тій справі. За Польщі він закінчив 2-річний курс ветеринарії. Уже понад тридцять років, як тато помер, а старші люди дотепер згадують його добрим словом.

Ну, то мама вранці, відправляючи нас чотирьох до школи, казала: «Діти, я зара піду на бураки, а ви, як прийдете зі школи, беріт сапки і виходіт до мене». Після школи, пополуднувавши чим було, ми всі разом йшли на підмогу мамі. Але ж мама тішилася, коли ми приходили! А ми відразу попереджували її: «Мені, мамо, треба назавтра багато уроків робити. То я або буду робити бураки до вечора, і не піду завтра до школи, або пустіт мене додому в сьомі годині».

Мама звичайно відповідала: «Як маєш багато вчитисі, то підеш скорше».

І ми ставали до роботи. Гнали один поперед другого — ми на колінах, а мама хильци. Вона стримувала нас, щоби не гнали, а добре обробляли бурачок. Потім починала співати, а ми за нею. Нераз мама глибоко переживала пісню і пояснювала нам, що означає і як треба розуміти той чи інший стовпчик.

Багато співали ми також коли пасли корів. Нас, пастухів, завжди було 8-10. Відразу за селом ми збирали всіх корів докупи, а потім гнали їх на пастівник. На дорозі ми починали співати. Гнали корів повільно і поки пригнали їх на місце, заспівали 3-4 пісні. Співали різних пісень — і українських, і російських. Російських пісень ми вчилися від курортників. Часто до нас приходили фронтовики-інваліди. Хто без руки, хто без ноги. Були серед них серйозні люди, а були і звичайні «матюгальники», як ми казали. Вони розказували нам, як то було на війні, які жахи вони пережили. І кожний з них говорив, що, якби не горілка, яку їм щедро давали перед боєм, то вони б нізащо не витримали такого пекла. Всі розповіді закінчувалися піснею.

Треба сказати, що школа в ті часи також долучалася до заохочування дітей до пісні. Наскільки пам’ятаю, кожної суботи останнім уроком в нас були «співи». На співах дітей вчили музичної грамоти і самого співання. Там готувалися кадри для шкільного хору, а потім і для сільського.

Взагалі, люди тоді співали дуже багато. У суботу і в неділю ввечері на головній вулиці села, «Бродвей», як ми її ще називали, гуляла молодь і так виспівувала, що любо було слухати. Старші люди, сидячи на лавках, які були майже перед кожною хатою, любувалися і відразу впізнавали голоси своїх нащадків.

Співали люди багато і гарно. Не співали хіба в піст. Ну і, звичайно, в піст не танцювали. Під кінець посту молодь рахувала кожний день. І вже в перший день після закінчення посту життя в селі оживало. В курорті на танцях в цей час появлялися любителі танців, що, до речі, тішило і курортників. Деколи сільська молодь порушувала засади посту. Це стосується Нового року. На Новий рік в курортному клубі завжди організовували карнавали, програма яких була особливою. І тому кожен хотів потрапити туди і забавитися. Але гріх за порушення посту розділяли з ними їхні батьки. Без дозволу батьків рідко хто наважувався робити такий крок. Не знаю, як в інших було, але після довгих вмовлянь мами (бо тато не брав особливої участі в цьому), вона говорила: «Ну йдіт, але памітайте, що на сповіді в церкві ви мусите згадати про свій гріх».

А як нарід забавлявся на весіллях, хрестинах, заручинах! Тоді ще в моді були гарні заручини. На весілля старостами обирали мужчин поважних і особливо співучих. Бо ж треба було забавляти гостей. Якщо весілля сподобалося гостям, то, переважно, завдяки старостам, яких було не менше, як двоє на весіллі. Вони самі керували забавою: слідкували за «навантаженням» столів і, особливо за тим, щоб за столом не було сумних гостей. Старости на свій розсуд починали веселити весілля і такий настрій підтримували до кінця.

Не було такого випадку, як зараз буває часто, щоби гості почали співати пісню і не закінчили повністю. А пісні, крім народних, загальновідомих, були, звичайно, ще й адресовані до дружок, дружбів, свашок, старостів, гостей. Через певний проміжок часу гості згадували про молодят. Нераз співалося таких «масних» пісень, що молодята червоніли з сорому.

Під кінець весілля, за ініціативою старости, всі, хто був на весіллі, співали «Многая літа». Спочатку побажання призначалися для молодят, а потім для батьків, гостей. На сам кінець «Многая літа» звучали для господині і її помічників, якщо, звичайно, частунки смакували гостям.

Якщо забава була вдалою, то багато співаків на другий день спілкувалися на міґи, бо скільки горло може витримати такого насилля?

Якщо перед вечором десь в селі лунали голосні співи, то це була ознака того, що в забудовників наступив певний поважний момент в будівництві: закінчення фундаменту, стін, або й «квітка» — зведення даху.

Тепер вже так не будують, як колись, а тим більше й не співають. А шкода!

Найбільше село співало під час найвеселіших свят — Різдва Христового. Починаючи зі Святого Вечора, чотири дні село виспівувало різними голосами. Яких тільки колядок не чулося. Десь до 1960 року на вулиці досить рідко чулися співи: дуже вже сильним був тиск влади. За вказівкою «зверху» по Любені чергували групи вчителів на чолі з міліціонером, які ретельно слідкували за тим, щоби молодь і діти не ходили по вулиці і не колядували. Були випадки навіть сутичок між вертепами і тими групами.

По закінченні Різдва не одних батьків викликали до сільради і там робили їм «вливання» або й штрафи за «порушення громадського порядку» їхніми нащадками. Але життя продовжувалося і люди далі веселилися і співали.

Люди сім’ями ходили і відвідували свою ближчу і дальшу родину, вітаючи зі святами, колядуючи.

Дуже приємним і цікавим був Щедрий Вечір, 18 січня. Якщо на Різдво коляда співалася на славу маленького Ісуса, його мами Пресвятої Марії, Бога, то на Щедрий Вечір щедрівки мали іменний характер. Кожна щедрівка призначалася для окремого члена родини: для господаря, господині, дітей. Тому до щедрування ми готувалися заздалегідь. Кожен намагався розшукати і вивчити гарну, і, головне, нову щедрівку, яка ще не звучала в Любені. Особливо приємно було їздити під час різдвяних свят автобусами і поїздами. Аби хтось один почав колядувати — всі пасажири підтримували і автобус ставав єдиним цілим. Всі колядки гарні, але ті, яких співали жителі сіл Рудківського напрямку, були дуже гарними.

Новий «вибух» веселощів і співів наступав після Великодня. За час Великого посту нарід встиг скучити за піснею і починаючи з Великодної неділі кожного вечора в Любені лунали гаївки. Біля церкви на моріжку (зеленій травичці) молодь віком приблизно до 30 років, вкупі з дітьми виводили чудесні хороводи з різноманітними забавами. Рух був, як у вулику.

Навчившись коло церкви, ми, діти, переносили всі ті гаївки на відповідні для таких забав подвір’я.

Зрозуміло, що до середини 60-х років Любінь ще не був настільки забудований. Подвір’я були просторими і ми, час від часу міняючи їх, співали і забавлялися до пізнього вечора.

І, що характерно, я не пам’ятаю, щоби хтось з хлопців, а тим більше з дівчат були напідпитку. Якось і в голову не закрадалася думка вжити чогось «міцного». Хоча, звертаючи увагу на функціонування в селі ґуральні, вживки не бракувало.

Зараз в селищі, в якому проживає понад 4 тис. жителів, є три церкви, біля котрих, на жаль, від 1991 р. жодного разу не було гаївок. Може, причина в тому, що за незалежної України ніхто вже не ганяє дітей від церкви і ніхто не викликає батьків до школи за «порушення громадського порядку» їхніми нащадками.

У селищі зараз проживає, напевно, половина «приїжджих» і, за логікою, повинно бути цікавіше життя в ньому. А воно чомусь усе навпаки. Сучасний нарід зі шкіри лізе, щоби похизуватися більшою хатою, вишуканішим парканом, одягом, приховуючи за цим змарнілу душу свою.

Записано від Славка