Ми псуємо систему навіть там, де вона нормально працює – скажімо, 40 років тому медицина була реально безкоштовна, потім ми почали “віддячувати” (постфактом і дуже скромно) лікарів за успішну складну операцію, потім ми несли цукерки з коньяком вже звертаючись із дрібними проблемами, а сьогодні можна вмерти, реально, на порозі лікарні, якщо немає зв’язків і/чи грошей на хабар. Та сама біда з освітою. При чому ходять слухи, що у нас, таких справжніх українців, ці проблеми стоять значно гостріше, ніж десь у Києві, чи Дніпропетровську чи в Харкові. Це МИ, це НАШ менталітет, НАША натура, НАШІ щоденні реалії, і нема кого тут винуватити, крім самих нас.

Коли я бачу, скільки людей прагне “боротися”, їдучи до Києва на Майдан, викрикуючи гасла на зразок “банду – геть” на селищному вічі, мені робиться трохи сумно. Знаєш чому? Бо якби хоча б половина з цих людей просто щодня задавалися питаннями щодо наслідків своїх дій, то ми би жили у зовсім іншій державі. Треба, всього-навсього, не давати/не брати хабарі, не красти (в т.ч. “в держави”), не порушувати закон, не “зрізати кути” там, де можна вирішити питання чесно, добре робити свою роботу, вимагати від інших того самого. А для прискорення процесу ще можна збирати Майдан і кричати “банду – геть” під вікнами дому кожного корумпованого місцевого державного службовця. Під дверима кожного кабінету, де “нема бланків”. Під лікарнями/пологовими будинками, де безкоштовна медицина коштує п’ятизначні суми. Ось тоді міг би бути якийсь відчутний результат. А так… Що би ми не робили, наскільки жертовною не була би наша боротьба – порядку не буде, поки не буде порядку.

З повагою.