Яким же був Любінь з великопанською резиденцією графів Яблоновських тоді, коли він став таємним портом кохання молоденької красуні Софії з Яблоновських графині Скарбкової і блискучого свавільного капітана штабу Наполеона графа Александра Фредра, що панував тоді у львівських салонах? Дорогою до родинної крипти Фредрів, що у Рудківському костьолі, я відвідав ті місця, слідуючи стопами вірного коханця: Львів-Рудки-Бенькова Вишня.

Уперше було це навесні: палац оточувала буйна весняна зелень, що повнилася запахом бузку і голосним співом солов’їв. Мені здалося, що крізь завісу листя проступає чиясь світла постать, але коли я відгорнув гілки, то ілюзія втілилася у маленький пам’ятник з білого цементу. То був молоденький Ілліч, що похилився над книжкою — як охоронець і патрон місцевого дитячого інтернату, що був неподалік. Цікаво, чи сидить він там дотепер і чи читає свою історію? Я трохи «сумую» за такими абсурдами!

Пізньої осені, коли я знову відвідав ті місця, усі паркові декорації були обдерті вітрами і погашені свинцевими дощами, і я побачив відкриті, ще міцні руїни палацу, де не було уже навіть відлуння спогадів про коханців, які так довго боролися за своє право подружнього щастя. Холодом і вогкістю тягнуло із відчинених дверей, від замоклих стін, осліплих вікон, і усе те погнало мене далі у подорож трагічного проминання. Проминання те все ж можна стримати, або навіть повернути, і такою найвищою владою наділене писане слово. Свідчення віднаходимо у самих дійових осіб кохання «до самої смерті» і у численних свідоцтвах найближчої рідні Яблоновських і Фредрів, які поріднилися поміж собою.

Однак, історик повинен почати із біографій і цитат.

Софію з Яблоновських primo voto Скарбкова (народилася 10.V.1798) видали заміж за тогочасного «бізнесмена», великого мецената Львівського театру Станіслава Скарбка (нар. 1780), спритного (з «дуже чутливим носом») улюбленця жінок (особливо акторок!) Софія мала тоді 16 років, а її чоловік був на 18 років старшим. Заміжжя із Скарбком, яке більше скидалося на торговий контракт, було засадничо нещасливим, хоча старший чоловік, якого сучасники оскаржували у безплідності, засипав молоденьку дружину казковими подарунками.

З Александром Фредром Софія познайомилася через три роки після укладення шлюбу зі Скарбком. Александр був старшим на п’ять років. На розлучення зі Скарбком вони чекали 11 років, і коли вони його врешті домоглися, Александр мав 35 років, а Софія — 30, тобто, за тодішніми мірками, обоє були уже не молодими.

З довгих важких років очікування їм залишилось листування обох коханців, яке до їхньої пізньої старості зберігалося у львівській садибі на Хоронщизні. Це листування не було призначене для чужих очей, навіть для найближчої родини. На жаль, його спалили, про що розповіла онучка Марія Шембекова у своїй книжці спогадів «Niegdyś…» («Колись…»):

«Мій брат (Ян Александр Фредро)… шепнув мені на вухо, що бабуся і дідусь цілий вечір спалювали свою перед- і післяшлюбну кореспонденцію…

…Дорогі мої старенькі, мабуть, мали рацію, коли відважилися на такий болісний крок; на таких листах, писаних просто від серця до серця, жодне чуже око, навіть око рідних, коханих дітей, не повинно було спочити… Перед спаленням вони обоє плакали, перечитуючи ті листи…

Так не залишилося жодного листа із тих да¬леких часів їх багатолітньої любови».

Дуже шкода тих листів двох нещасливих, але вірних собі коханців, листів, надісланих таємно, у страху перед невсипним оком чуйної матері, графині Маріанни Яблоновської, ласої до Скарбкових грошей, і, за словами її доньки, «суворої аж до деспотизму».

Спалені на старості літ, ті листи, судячи із письменницького таланту Фредра і його майбутньої дружини, повинні були бути чудовими і гарячими у своїх взаємних любовних визнаннях. Це підтверджують — на жаль, опосередковано — листи Александра, який звірявся своїм сердечним приятелям із наполеонівських воєн і братам у цьому великому і трагічному, пережитому у романтичному стилі, почутті справжнього кохання, яке зовсім не було схоже на поетичні визнання його комедійних коханців.

Певною компенсацією за ті знищені листи можуть бути невеличкі поетичні твори Фредра, написані часто у стилі пам’яткових чи ліричних листів, які таїли — як у цитованому нижче мадригалі, написаному у 1820 р. — і адресата, і автора тих любовних рядків; це були послання, написані зовсім не у сентиментальному чи фривольно-романсовому стилі (як часто бувало у молодого Фредра), а на потребу магнетизму двох поєднаних сердець:

Мірою подолання перешкод, які стояли на шляху кохання, народжувалося домашнє (з дещо жартівливою пуентою) прагнення сімейного щастя, як у цитованому нижче уривку вірша Do Dominika N[etrebskiego], що включений до монологів Густава у «Ślubach panieńskich»

Але це значно пізніші прагнення, і щоби зрозуміти неймовірну еволюцію розпусного «Фредруся», нам треба повернутися на п’ять років назад.

Амур поцілив Фредра смертельної стрілою справжнього почуття, коли той тішився у променях слави капітана «з червоною стрічкою» і бавився у Львові донесхочу. В одному з листів (від 17 березня 1815 р.), він сповідається про свої забави колезі, полковнику Йозефові Ґрабовскому:

«У нас у Львові цього року дуже багато молоді, з-посеред якої найбільше було військових; я був як у доброму гарнізоні. День у день танцювалося на карнавалах, і я теж мусив, натягнувши атласні сподні, стрибати, як ошалілий. За такі неприємності я винагороджував себе на вечері, коли доброчинна комета [напій], вливаючись у горло, поволі розігрівала і зміцнювала кров, що застигла колись у таборах. О! трунку, люди повинні тобі ставити вівтар, бо на твоєму лоні забуваєш про тривоги нашого життя!

Нехай же та декларація, коханий Юзефе, промовить до твого серця, і прочитавши її, ковтни собі півдзбанка. Однієї вигоди мені тут бракувало, дупці якоїсь кругленької. Уяви собі, що сюди, до нас докотилася мода, аби навіть дами доброго виховання не приховували нічого тілесного, і ми, бідні грішники, або ризикуємо за п’ять ринських підхопити францу (венеричну хворобу. – Прим. пер.), або виприскувати свої набої попід муром. Знаючи твою приязнь, я певен, що ти пошкодуєш нас, бо ми опинилися у справді жахливому становищі».

Сторонній спостерігач Зигмунт Качковскі, свідок тогочасного львівського життя, згадує його, стилізуючи спогади під засмученого святенника:

«Тоді тут [у Львові] Фредри ходили на головах і де б ти не був, усюди натикався на Фредрів. Від них треба було ховатися, бо вони і з вівтаря тебе б зняли, а до того ще й такі вірші писали, що навіть старшим особам вуха від них в’янули» (Z.Kaczkowski / Mój pamiętnik z lat 1833-1843. Lwów 1899, S. 53).

Ще зо два квартали тривав той шал у львівських салонах з танцями до дев’ятої ранку. Про те свідчить і лист Фредра до Ігнація Конарского з 1817 року, увінчаний карнавальним віршиком:
«Того вечора ми не знали спочинку. Вальси, англези, мазури швидко змінювали один одного — і врешті подали вечерю. Усі дами сиділи, перед кожною вазон квітів, що тішило око. Мені хотілося написати на тих вазонах:

Тому то після вечері ми вальсували ще зо дві години. Врешті-решт ми танцювали до дев’ятої ранку».

Але ощадливий і господарний батько Александра припинив те фінансово-біологічне розтринькування сина. Він наказав йому замешкати і почати господарювати у сусідніх із Беньковою Вишнею Ятвягах, малоприбутковому фільварку, який би не дав змоги синові виїжджати на коштовні виправи до Львова. А якби він таки хотів там побувати, скажімо, на карнавалі, то змушений був би наповнити свій бюджет грошима … за шкурки убитих на полюванні лисів. Александр майже бідував у Ятвягах, «маючи на сніданок один келишок, на обід — другий, а на вечерю третій — із приятелем і слугою Єнджеєм» (J. 107). Під час полювань він потоваришував із чудовим мисливцем Казімєжем Яблонським — братом Софії Скарбкової, якому він присвятив один із свої поетичних листів. У його особі він здобув спільника і довірителя своїх сердечних справ.

Саме у час карнавалу 1817 р. він і запалав любов’ю до Софії з Яблоновських Скарбкової.

Він звіряється у тому вражаючому почутті Ігнацію Конарскому:

«Ти також напевне відчував і переживав той вогонь, який, при усіх його прикрощах, я вважаю щастям. Ти кохав і знаєш, як нас змінює пристрасть, але все ж, напевне, ніколи те почуття не опанувало тобою так раптово, як мною; твоє серце легше сприймає усілякі урази, моє ж — важче, і тому я не знаю ліку. Книжки, вірші — усе закидаю, цілого мене охопило кохання».

Цей лист, писаний у Львові 11 квітня 1817 р., напевне, під новим враженням від Софії, має особливу документальну цінність, яка, певною мірою, компенсує нам втрату листування обох закоханих, адже у ньому увиразнилося почуття Александра.

Наймолодшому брату Софії, Людвікові Яблонському, ми завдячуємо дещо саркастичною історією того кохання, яку варто тут навести:

«Під час якихось запуст Александр познайомився із моєю сестрою. … Пройшовши через розкішні салони, Александр потрапив до не менш розкішного будуару; в одній із своїх поем він увічнив той спогад двовіршем:

Зухвалець побився об заклад, що через шість місяців увінчає чоло Скарбка (наставить йому роги). Так легко йому тоді це видавалося. Хоча Скарбек, дуже високо цінуючи дружину, дарував їй велику свободу, але все ж суперечку Фредро програв, а краса, і, можливо, посаг тієї жінки спонукали його до уже инших планів. Знайшлися і безстрашні спільники. Моя братова Казімєжова, чистої води інтриганка, і Домінік Нетребскі…. Почали курсувати книжки із випадково підкресленими, але дуже відповідними і геніально розтлумаченими посередниками кавалками тексту, почали кружляти недомовлені слова, пів усміхи. Кілька років тривали послуги тих ретельних сватів (дякувати Богу, що мені не вирвалося инше слово), упродовж яких кожних кілька місяців з’являвся Александр. Мати, хоча і нічого не довідалася, але все ж дивилася на ті відвідини кривим оком, не полюбивши цілого роду ще й тому, що донька їхня Цецилія, сестра Александра, вийшовши заміж за Леона Яблоновського, прослизнула до нашого гнізда (у 1825 р.).

Минав рік за роком, а результатів зусиль не було, однак, злі духи сестри почали здогадуватися, що щось назріває. Вона нерідко була розгублена, часто їздила до Львова, де у кутовому кабінеті ксьондза Самуеля плакала біля його ніг. … Її гумор, вільний, веселий, хоча часто і порожній — чорнів (уже на ціле життя), і врешті вона стала зовсім на себе не схожа. Тоді жертву було визнано як достатньо підготовану і прийнято рішення пришвидшити вирішальну мить. Зазвичай, коли Скарбек виїжджав до Відня, він відвозив свою дружину до матері, у Любінь. За кілька днів Скарбек повинен був повернутися; було відомо, що він уже в дорозі, час був дуже дорогий, і тоді підпалили шнур. Пьотруся, молодесенька, але дуже спритна і досвідчена покоївка, повернувшись зі сповіді із розхристаним волоссям, залита сльозами, конвульсивно схлипуючи, упала до ніг здивованої пані, зізнаючись, що грішила із паном. Хоча з її боку це не було аж надто великим тягарем на сумлінні, адже блондиночка полюбляла випробовувати своїх благодійників, та все ж комедію вона відіграла майстерно. При активній співучасті довірителів відбулися перші розпачі. Надаремно мати радила відлупцювати грішницю, а перед чоловіком розіграти повне невідання. Сестра все ж вислала гінця за Ісидором Пєтрускім. Приятель Скарбка і знавець жіночого серця, він після короткої розмови визнав, що усе скінчено і того ж дня виїхав із сумною новиною назустріч Скарбкові. Той з болем у серці, але розуміючи, що жінка з таким характером після такого відкритого вибуху рішення не змінить, дав дозвіл на усе. Упродовж кількох днів відіслав їй те, що могло бути її власністю, і з великою шляхетністю усіма своїми силами долучився до процедури розлучення».

Яка ж чудова казуїстично-комедійна аргументація панує у тих спогадах Яблоновського! Вона не потребує коментарів, бо сама є достатньо красномовною.

Але повернімося назад і трохи розрідимо часово-просторову концентрацію подій, аби побачити самого Фредра, автора зіркової книги спогадів «Trzy po trzy».

Отже, Любінь. Саме сюди повернулася після подружньої сепарації молоденька Софія, чекаючи на розлучення.

Софія славилася «у львівському світі красою і цнотою». Великосвітського блиску вона набула у домі своєї тітки, каштелянші Маріанни Лянцкоронської. «Вона цитувала розмаїті оповідки про різних особистостей епохи Варшавського Князівства, декламувала навіть сучасні сатиричні віршики, що тоді курсували у столиці», чудово грала на фортепіано, а передусім — як підкреслюють усі сучасники — була прекрасною акторкою у «theatre do societe». Вона була «високого зросту, мала біле тіло, великі блакитні очі, світле волосся, чудову поставу».

Портрет Александра подає нам у своїх щоденниках Ксаверій Прека:

«Він нормального зросту, з подовгастим обличчям, прямим носом, з трохи скривленою перетинкою, мав вогненні чорні очі, рівні вуста і рудаве волосся, був струнким, знав французьку і німецьку мови, був дотепним, трохи ущипливим, був великим політиком, бешкетником, висміював инших, але водночас був шляхетним, і ніколи підлабузником».

Маймо на увазі, що цей портрет змальований митцем, художником-аматором і письменником.

Натомість швагро Александра, Людвік Яблоновський, який його недолюблював, подав такий уїдливий портрет:

«Будучи підлітком, я часто бачив його у брата, і на полюванні, на гнідому конику, у зеленій куртці, він мав тоді ще щось від військового і володів багатим зібранням приповідок, історій і спогадів з полкових часів. Кидаючи у чоловічому товаристві усього кілька слів, але завжди доречних і дотепних, він був завжди бажаним і приємним. При келиху він умів поглядом, пів усміхом, помахом руки зробити смішним чиєсь судження або поведінку….

Він був середнього зросту, але доброї тілобудови, рисами схожий на Дембінського, мав легко всіяне віспинками жовтувате обличчя, яке зраджувало його схильність до іпохондрії, очі мав сірі, білки теж жовтуваті, погляд неприємний, вуса рудуваті, коротко підстрижені, мав недобру усмішку, але добрі манери, хоча кожним своїм рухом давав взнаки, що трохи, як каже француз, позує. Його жарти часто були уїдливі, зазвичай прикрі для инших, вони смішили більше вимовою, аніж суттю, завжди були акцентовані поглядом, усмішкою і рухом руки. І ніколи його жарти не були такими легкими і невинними, як у його комедіях».

Про те, як часто Фредро відвідував прекрасний Любінь, не тільки у час своїх виїздів до Львова, свідчать його дуже лаконічні записи у господарських книгах, скажімо: «Виїжджаю до Любіня», «Повернувся із Любіня», «Учора приїхала С. (Софія Скарбкова) до Любіня». Таких записів стає більше, коли справа розлучення наближається до завершення, про що педантично занотовує господар 22 червня 1828 р.: «Їздив до Любіня. 23 повернувся до Львова»: «3 серпня поїхав до Львова. Справа С. (справа Скарбка щодо розлучення) рушила до Відня». Факт шлюбу, який врешті відбувся, також був занотований також дуже ощадливо: «6 nowembra (1828) я виїхав до Корчина, 9 узяв шлюб».

Дві нотатки із тих записок Фредра, викреслені два роки потому, мають для нас особливе значення: 2 лютого 1830 «померла у нашому домі (у Беньковій Вишні) мати моєї дружини». Отже, Маріанна Яблоновська все ж прийняла свого нелюбленого зятя, і не тільки формально, про що свідчить другий запис наступного дня: «Я повернувся зі Львові і Любіня, куди їздив у справі спадку матері моєї дружини». Пивниці бенькововишнянського двору збагатилися тоді любінськими винами.

Однак, повернімося до Любіня і подій, що трапилися раніше. Доволі легко було коханцям усамітнитися у розлогому палаці чи прилеглому парку у час, коли оддалік, у любінських купальнях із сірчаними водами аж роїлося від відпочивальників; поміж них були і брати Александра: Генрик і Северин, який хотів саме тут віднайти — як пише він у листі до Александра (7 червня 1814 р.) свою «force (силу) нижче паса, яка дещо ослабла під час стількох кампаній (наполеонівських)». А у наступному листі від 29 липня 1814 р. читаємо: «їдемо сьогодні або завтра до Любіня, там ми колись добре бавилися і гуляли, о п’ятій ранку йшли спати, а вставали тільки о дванадцятій». З дати цього листа можна зробити висновок, що Александр «гуляв» у Любіні ще перед своїм вступом до війська, маючи шістнадцять років!

Значно пізніше, у 1832 р., уже будучи чоловіком Софії, Александр приїжджав до Любіня лікувати свою подагру Тоді він також не уникав азартних ігор, що повнилися любовними зв’язками і парами. Після закінчення одного із купальних сезонів вісім пар «відпочивальників» — як нотує Яблоновський — «стали перед вівтарем». Мати Софії дуже неохоче спостерігала усе частіші відвідини, адже її цікавили головно гроші.

«Любінь тоді спливав золотом. Бідні будинки і купальні біля джерела коштували 4000 дукатів, бровар варив 3000 бочок пива. … Щонеділі власники броварні і ґуральні (а улітку і господар купальні разом із ними) заходили до каси із пачками банкнотів, у супроводі прислуги, що тягнула міхи срібла і міді». Процвітала там і инша гра, якої теж не без чорта стоси золота і срібла кочували зеленими столиками». У сезон кількість відпочивальників перевалювала за 500 осіб, не враховуючи їхню прислугу. «За ванну платили дванадцять крайцарів». У купальні відбувалися бали, концерти львівських оркестрів і театральні вистави для відпочивальників. «Поблизу купалень з’являлися так звані «панські будинки» із апартаментами для приїжджих гостей».

Прекрасний період процвітання Яблоновських і Любіня швидко минув. Уже у 1849 р. власником Любіня став Констант Бруніцкі (вихрещений юдей Брунштайн), згодом його син Адольф, який, будучи власником Любіня до 1939, загинув у Сибіру у 1941 р.

У часи залицяння Фредра до Софії статки її матері Маріанни Яблоновської, удови Йозефа, були неймовірними, а її палац — достоту великопанським. Мабуть, це імпонувало вразливому до краси схудлому господарю Ятвяг, що нидів на пагорбі у дерев’яному будиночку посеред лук, при шумі майже гірської річки Вишеньки, поблизу халуп українських селян і церкви, яку заступали від вітрів кілька дерев. Але навіть тоді, коли він господарював уже у Беньковій Вишні, куди після розлучення привіз свою дружину, стара садиба, збудована у скромному архітектурному стилі, не могла конкурувати із декоративно оздобленим палацом у Любіні, який був ніби створеним для любові і гучних забав.

Так було у часи панування матері Яблоновської у 1820-1830 роках. Тоді у казні Любіня лежали міхи срібла поміж «списів і бунчуків козацьких із Корсуня».

Існує також дещо пізніший опис товариського життя Любіня у 1832 р., зроблений Яблоновським після Листопадового повстання, коли він господарював у маєтку:

«Купальні були переповнені, там шаліли або наші, або учасники повстання, грали у карти від світанку до ночі, з ночі і до світанку гуляли, танцювали і любилися. Про купіль мало хто думав, на сон завжди бракувало часу, на обід також, щось перекушували поміж двома мазурками, дрімали, чекаючи на инший танець. … За третім виходом скидалися по дукату, отож щодня було щонайменше кілька десятків для потребуючих. Таку важку працю могли здолати тільки ті, хто пережив важку кампанію кілька місяців тому, але кожен хотів шаліти, а не мислити, і залишитися сам на сам із собою, бодай на мить, було великою прикрістю. Ми падали на ложе лише тоді, коли ноги уже не тримали. Після короткого сну ми зривалися, і не питаючи, яка година, бігли поміж люди, що було не важко, бо ночі повнилися людьми, якщо не у бальній залі, то при столиках «диявола». Я мешкав тоді за чверть милі від купалень; часом о 7 ранку я мав гостей, до обіду накривали на десять осіб, а снідало двадцять. Часом, коли у сутінках усе трохи стихало, а вистелені ліжка аж вабили білими обіймами, саме тоді ніби який біс вселявся: запалюються свічки, смажиться, вариться, печеться усе підряд, робиться морозиво, чай, бо було гуляння аж до світання. Падає дощ, повертатися важко, ноги уже не слухають, тоді розкидаються подушки по усіх покоях, застеляються канапи, крісла, софи, і замучені тіла і душі затихають на кілька хвилин. Моя дружина обливалася слізьми, прагнучи навести лад у цьому страшному безладі, бо її обурювали ті вакханалії.

Будинок із 26 кімнат був насправді казармою, де важко було віднайти спокійний куточок для домашніх».

Фредро ж у той час уже мешкав оддалік від тієї «Содоми» — у Беньковій Вишні.

Скорочено. Переклала Ірина Магдиш

* У якості ілюстрацій до статті використано фотографії із нашої галереї. На першому фото — фасад палацу барона Бруніцького (зараз ця будівля належить школі-інтернату), на другому — майданчик біля бальної зали у санаторії Великого Любеня.

Не пам’ятаю, щоб ми спеціально вивчали пісні, чи хтось нас вчив їх. Батьківські пісні ми, напевно, всмоктували з маминим молоком, яким мама кожного з нас годувала не менше, як до півторарічного віку. Розказували, як одному з нас, Богданові, було вже під три роки, після нього вже був і молодший на 2 роки брат, а Богдан (після того, як мама погодувала того молодшого) брав стільчик, ставав коло мами, вилазив на нього, хапав мамину цицю і так смоктав її, що сама мама, як кажуть у Любені, вмирала зі сміху.

Треба відзначити, що всі ми, а нас було в батьків семеро – три дочки і четверо синів – ніколи не сказали грубого слова і ніколи ніхто з нас не підвищив голосу на батьків. Зверталися ми до них тільки на «ви». Не те, що деякі нинішні діти. Ми з жінкою були випадковими свідками, коли 4-річний син обзивав свою маму такою жахливою лайкою тільки за те, що вона, бідна, забула купити йому обіцяні кульки, оту страшну «хімію». І це було в сім’ї вчителів.

Але я трохи відступив від теми. Якось воно само собою прийшло на думку, бо, фактично, життя не є одноманітним: часом горби, а часом ями…

Так от, скільки себе пам’ятаю (як в тій пісні ансамблю «Ватра») ми завжди співали: і в роботі, і після роботи, і в будень і тим більше в свята.

Батьки наші знали дуже багато пісень, а ми ще більше. Бо ми вже більше їздили по світу і кожен привозив якісь нові пісні, які десь далеко співають українці.

І вже коли ми всі зібрались за столом — хату розпирало від співу.

Перші співи я почув в кінці 40-х років. Наша старша сестра з 1928 року народження (ми решта починалися з 1940 р. і молодші — кожні 2 роки). У суботу ввечері або в неділю після церкви до неї приходили друзі на вечорниці. Було їх по восьмеро-десятеро. Хтось приносив свого вина, а хтось навіть якусь півлітру продукції гуральні, і починалася забава. Спочатку говорили, жартували, а потім починали співати. Вікна в хаті завжди були щільно завішені, щоби з двору не було видно, що робиться в хаті: облавники в ті часи нишпорили по селі, шукаючи «бандитів». Співали хлопці і дівчата тільки в півголоса. Але молодь є молодь — нераз хтось один підвищить голос (не міг втримати емоцій), а решта за ним… Тоді мама виходила з ванькеру (кухня) і казала: «Діти, стримайтесі, бо недалеко до біди». Молодь стримувалася на деякий час, а далі знов за своє. Нераз на другий день хтось з «лояльних» облавників (бо були серед тих наїзників і хлопці з Великої України, які приязно ставилися до нас) питав: «Що там вчора в тебе, Катю, було, що ви всі так співали. Я ледве стримав своїх, щоб не вдерлися до хати. Будьте обережні».

Ми слухали ті пісні з відкритими писками і так засинали.

Пізніше, в п’ятдесяті роки, ми багато співали на полі, під час обробки колгоспних буряків. Кожна господиня хати була «нагороджена» пів або цілою ланкою цукрового буряка. Ми чомусь мали переважно півланки до обробляння. Напевно тому, що тато працював у колгоспі ветеринаром, а був він винятковим спеціалістом у тій справі. За Польщі він закінчив 2-річний курс ветеринарії. Уже понад тридцять років, як тато помер, а старші люди дотепер згадують його добрим словом.

Ну, то мама вранці, відправляючи нас чотирьох до школи, казала: «Діти, я зара піду на бураки, а ви, як прийдете зі школи, беріт сапки і виходіт до мене». Після школи, пополуднувавши чим було, ми всі разом йшли на підмогу мамі. Але ж мама тішилася, коли ми приходили! А ми відразу попереджували її: «Мені, мамо, треба назавтра багато уроків робити. То я або буду робити бураки до вечора, і не піду завтра до школи, або пустіт мене додому в сьомі годині».

Мама звичайно відповідала: «Як маєш багато вчитисі, то підеш скорше».

І ми ставали до роботи. Гнали один поперед другого — ми на колінах, а мама хильци. Вона стримувала нас, щоби не гнали, а добре обробляли бурачок. Потім починала співати, а ми за нею. Нераз мама глибоко переживала пісню і пояснювала нам, що означає і як треба розуміти той чи інший стовпчик.

Багато співали ми також коли пасли корів. Нас, пастухів, завжди було 8-10. Відразу за селом ми збирали всіх корів докупи, а потім гнали їх на пастівник. На дорозі ми починали співати. Гнали корів повільно і поки пригнали їх на місце, заспівали 3-4 пісні. Співали різних пісень — і українських, і російських. Російських пісень ми вчилися від курортників. Часто до нас приходили фронтовики-інваліди. Хто без руки, хто без ноги. Були серед них серйозні люди, а були і звичайні «матюгальники», як ми казали. Вони розказували нам, як то було на війні, які жахи вони пережили. І кожний з них говорив, що, якби не горілка, яку їм щедро давали перед боєм, то вони б нізащо не витримали такого пекла. Всі розповіді закінчувалися піснею.

Треба сказати, що школа в ті часи також долучалася до заохочування дітей до пісні. Наскільки пам’ятаю, кожної суботи останнім уроком в нас були «співи». На співах дітей вчили музичної грамоти і самого співання. Там готувалися кадри для шкільного хору, а потім і для сільського.

Взагалі, люди тоді співали дуже багато. У суботу і в неділю ввечері на головній вулиці села, «Бродвей», як ми її ще називали, гуляла молодь і так виспівувала, що любо було слухати. Старші люди, сидячи на лавках, які були майже перед кожною хатою, любувалися і відразу впізнавали голоси своїх нащадків.

Співали люди багато і гарно. Не співали хіба в піст. Ну і, звичайно, в піст не танцювали. Під кінець посту молодь рахувала кожний день. І вже в перший день після закінчення посту життя в селі оживало. В курорті на танцях в цей час появлялися любителі танців, що, до речі, тішило і курортників. Деколи сільська молодь порушувала засади посту. Це стосується Нового року. На Новий рік в курортному клубі завжди організовували карнавали, програма яких була особливою. І тому кожен хотів потрапити туди і забавитися. Але гріх за порушення посту розділяли з ними їхні батьки. Без дозволу батьків рідко хто наважувався робити такий крок. Не знаю, як в інших було, але після довгих вмовлянь мами (бо тато не брав особливої участі в цьому), вона говорила: «Ну йдіт, але памітайте, що на сповіді в церкві ви мусите згадати про свій гріх».

А як нарід забавлявся на весіллях, хрестинах, заручинах! Тоді ще в моді були гарні заручини. На весілля старостами обирали мужчин поважних і особливо співучих. Бо ж треба було забавляти гостей. Якщо весілля сподобалося гостям, то, переважно, завдяки старостам, яких було не менше, як двоє на весіллі. Вони самі керували забавою: слідкували за «навантаженням» столів і, особливо за тим, щоб за столом не було сумних гостей. Старости на свій розсуд починали веселити весілля і такий настрій підтримували до кінця.

Не було такого випадку, як зараз буває часто, щоби гості почали співати пісню і не закінчили повністю. А пісні, крім народних, загальновідомих, були, звичайно, ще й адресовані до дружок, дружбів, свашок, старостів, гостей. Через певний проміжок часу гості згадували про молодят. Нераз співалося таких «масних» пісень, що молодята червоніли з сорому.

Під кінець весілля, за ініціативою старости, всі, хто був на весіллі, співали «Многая літа». Спочатку побажання призначалися для молодят, а потім для батьків, гостей. На сам кінець «Многая літа» звучали для господині і її помічників, якщо, звичайно, частунки смакували гостям.

Якщо забава була вдалою, то багато співаків на другий день спілкувалися на міґи, бо скільки горло може витримати такого насилля?

Якщо перед вечором десь в селі лунали голосні співи, то це була ознака того, що в забудовників наступив певний поважний момент в будівництві: закінчення фундаменту, стін, або й «квітка» — зведення даху.

Тепер вже так не будують, як колись, а тим більше й не співають. А шкода!

Найбільше село співало під час найвеселіших свят — Різдва Христового. Починаючи зі Святого Вечора, чотири дні село виспівувало різними голосами. Яких тільки колядок не чулося. Десь до 1960 року на вулиці досить рідко чулися співи: дуже вже сильним був тиск влади. За вказівкою «зверху» по Любені чергували групи вчителів на чолі з міліціонером, які ретельно слідкували за тим, щоби молодь і діти не ходили по вулиці і не колядували. Були випадки навіть сутичок між вертепами і тими групами.

По закінченні Різдва не одних батьків викликали до сільради і там робили їм «вливання» або й штрафи за «порушення громадського порядку» їхніми нащадками. Але життя продовжувалося і люди далі веселилися і співали.

Люди сім’ями ходили і відвідували свою ближчу і дальшу родину, вітаючи зі святами, колядуючи.

Дуже приємним і цікавим був Щедрий Вечір, 18 січня. Якщо на Різдво коляда співалася на славу маленького Ісуса, його мами Пресвятої Марії, Бога, то на Щедрий Вечір щедрівки мали іменний характер. Кожна щедрівка призначалася для окремого члена родини: для господаря, господині, дітей. Тому до щедрування ми готувалися заздалегідь. Кожен намагався розшукати і вивчити гарну, і, головне, нову щедрівку, яка ще не звучала в Любені. Особливо приємно було їздити під час різдвяних свят автобусами і поїздами. Аби хтось один почав колядувати — всі пасажири підтримували і автобус ставав єдиним цілим. Всі колядки гарні, але ті, яких співали жителі сіл Рудківського напрямку, були дуже гарними.

Новий «вибух» веселощів і співів наступав після Великодня. За час Великого посту нарід встиг скучити за піснею і починаючи з Великодної неділі кожного вечора в Любені лунали гаївки. Біля церкви на моріжку (зеленій травичці) молодь віком приблизно до 30 років, вкупі з дітьми виводили чудесні хороводи з різноманітними забавами. Рух був, як у вулику.

Навчившись коло церкви, ми, діти, переносили всі ті гаївки на відповідні для таких забав подвір’я.

Зрозуміло, що до середини 60-х років Любінь ще не був настільки забудований. Подвір’я були просторими і ми, час від часу міняючи їх, співали і забавлялися до пізнього вечора.

І, що характерно, я не пам’ятаю, щоби хтось з хлопців, а тим більше з дівчат були напідпитку. Якось і в голову не закрадалася думка вжити чогось «міцного». Хоча, звертаючи увагу на функціонування в селі ґуральні, вживки не бракувало.

Зараз в селищі, в якому проживає понад 4 тис. жителів, є три церкви, біля котрих, на жаль, від 1991 р. жодного разу не було гаївок. Може, причина в тому, що за незалежної України ніхто вже не ганяє дітей від церкви і ніхто не викликає батьків до школи за «порушення громадського порядку» їхніми нащадками.

У селищі зараз проживає, напевно, половина «приїжджих» і, за логікою, повинно бути цікавіше життя в ньому. А воно чомусь усе навпаки. Сучасний нарід зі шкіри лізе, щоби похизуватися більшою хатою, вишуканішим парканом, одягом, приховуючи за цим змарнілу душу свою.

Записано від Славка

Відчувалося, що народ прийшов до курорту не просто так. Усі були налаштовані дуже поважно поговорити з представником української влади. Тому, після того як І. Васюник розповів про своє бачення минулих п’яти років і можливі перспективи на майбутнє, мешканці Любеня почали ставити конкретні питання як про загальнодержавні справи (чи можна депутатам ВРУ влаштувати екзамен на знання української мови), так і про наболіле — чому на Кавалку нема води, чому дотепер не проведена каналізація на Гурівщині… Такі питання свідчили про те, наскільки любінці мають І. Васюника за свого і наскільки вірять, що він їм допоможе.

Традиційна коляда, аплодисменти для І. Васюника і гучне «Многая літа» були виразом сердечної подяки і свідченням підтримки жителів.

Враження після зустрічі добре віддзеркалювали слова священика однієї з любінських церков — «Та ви не знаєте, як вам заздрять люди з інших сіл, що ви маєте такого Васюника!»

Адмін

Таке безпардонне поводження влади з нашою приватною власністю діялось уже вдруге. А був це десь 1954-1955 р.р.

Перші грабунки відбувалися у 1949 р., коли в Любені організовували колгосп (див. статтю про організацію колгоспу).

На ґуральні (спиртзаводі — див. статтю про культурне і господарське життя Любеня у ХХ ст.) в 50-их роках працював шофером на ЗІС-і такий собі «дядя Вася». Його інакше ніхто й не кликав. Вони з жінкою приїхали десь зі Східної України. Говорили вони руско-украйонско і були непоганими людьми. Дядя Вася нераз послухав людину, привіз чи відвіз щось. Дітей своїх вони не мали, але хату хотіли мати. То ж і дали їм «пляц під забудову» у дуже пристойному і вигідному місці — відразу при гостинці (при головній дорозі). Будували вони ту хату тільки вдвох. Тільки дах їм робив майстер. Фундамент і стіни їм обійшлися запівдарма, бо вапняку він собі сам привіз з кар’єру, а стіни робив зі шлаку, якого на ґуральні були гори. Тоді ще місцеві люди поняття не мали, що стіни можна робити з чогось такого. Ну, то на ґуральні склепали йому 4-6 щитів висотою приблизно по 60 см. Він закріплював ті щити вздовж однієї стіни фундаменту, вставляв всередину розпорки між щитами на ширину 40-45 см, стягував щити дротом, щоб не розійшлися, і засипав туди суміш шлаку і вапна. За пару днів, коли маса добре застигла, знімав щити і шматок стіни готовий. Таким методом робили повністю стіни. Здається, два роки їм пішло на те, щоби «вигнати» стіни, а на третій дах звели і накрили. Ці люди першими в селі побудували собі хату таким способом, а після них вже багато хто будував будинки зі шлаку.

Люди щоразу більше вдосконалювали технологію. Спочатку з цегли мурували кути хати, а потім, позаяк дістати цеглу було дуже важко, робили дерев’яні форми 25×25x60, заливали шлаком з вапном, виготовляли блоки, з яких потім викладали стіни, і хата коштувала не так вже й дорого. Тим більше, якщо родина була великою і мала досить працездатних членів. Робота знаходилася для всіх: хтось сіяв шлак, хтось розчиняв вапно, хтось засипав суміш у форми чи в щити, а хтось трамбував ту суміш.

Сіяти шлак треба було, бо на досвіді дяді Васі знали, що в шлаці може бути «порода», яка потім вистрілює в стінах — просто вискакують шматки штукатурки і робляться ямки.

Уже в 70-их роках будівництво велося переважно з цегли, наряди на яку кожен діставав, як міг, — хто на підприємстві, хто в сільраді, а хто купував з рук, бо були люди, які вже мали свої будинки або квартири, але могли отримати, незалежно де, ті, такі бажані наряди на будматеріали. То був свого роду бізнес, на якому непогано заробляли. Звичайно, ні в яке порівняння з сучасними методами заробляння грошей воно не йде, але здерти з ближнього три шкіри ми вміли вже тоді.

Ну, наприклад, коли чоловік хотів отримати пляц під забудову, то мусив знайти посередника і заплатити йому 200 рублів. Воно, ніби, й невеликі гроші (розмір доброї місячної зарплати), але сам факт… Потім треба було пройти процедуру виділення площі і визначення меж безпосередньо на ґрунті. Це також коштувало. І тут вже не допомагало навіть якщо сільський голова був твоїм добрим знайомим.

А вже коли приступалося до справи будівництва, то тут гроші треба було кидати направо і наліво, перед себе і за себе. А скільки нервів це коштувало — ніхто і ніколи ще не порахував.

Найгірше, коли люди починали будову фактично в полі — там, де вулиць ще не було. Ніякої дороги чи під’їзду до місця будови. Якщо треба було завозити камінь для фундаменту після затяжних дощів, то було справжнє прокляття. Кожне завантажене авто, ЗІЛ чи ГАЗон треба було тягнути бульдозером і не інакше. Якщо чоловік мав трохи щастя, то з каменем могло обійтися трохи дешевше, особливо, якщо на кар’єрі головним інженером працював однокласник, родич чи навіть добрий знайомий. Тоді камінь виписувався по дуже низькій ціні. Якщо ж господар, який будувався, працював на ґуральні, то багато проблем просто зникало. У ті часи продукція спиртзаводу була, як зараз валюта — будь-яку справу можна було вирішити нею. Шофери, які возили будматеріали, найчастіше були хлопці порядні і ніякої плати, за деякими винятками, не брали. Казали: «Ти приготуй, щоб риба мала в чому плавати, а ми своє зробимо». Тут чоловік уже знав, про яку воду йшлося. Однак, кожна путівка на виїзд машини повинна була ретельно оплачуватися, а всі квитанції треба було зберігати, тому що зберігання і наявність квитанцій і нарядів на будматеріали забезпечувала в кінці будівництва недоторканність.

Світ, як відомо, не без заздрісних людей. У той час, а був це початок 80-их років, влада взялася за «наведення порядків» у державі. І досить було, якщо хтось написав якусь кляузу, — контроль тут як тут. Завжди знайшовся «небайдужий і ретельний» комуніст, який написав до райком партії і, можливо, ще кудись, що там-то і там-то розкрадається державне майно.

Відповідні органи бралися за людину, довго і докладно все перевіряли, допитували. Перевіряла і КРУ, і прокуратура. Так що, попри те, що будівництво власної хати було трудомістким і недешевим, то ще й існувала цілком реальна загроза втратити все після завершення будівництва.

Була ще одна умова, невиконання якої загрожувало втратою частини будинку, або підселенням співмешканців до твоєї власної хати. Справа в тому, що житлова площа будинку не повинна була перевищувати 60 м². Не важливо, скільки членів родини було прописано в будинку. Може саме тому люди зараз будують без пам’яті 2-3-поверхові будинки, незважаючи на те, що в них не буде кому мешкати.

До 90-их років рідко хто будував хату згідно з проектом. Безумовно, проект повинен був бути. Розробляв його (звичайно, за окрему плату) районний архітектор. Ніхто інший не мав права до того пхатися (повна монополія). Той архітектор мав кілька шаблонних проектів і продавав їх забудовникам. По цьому «проекту» неможливо було збудувати будинку, бо там не було ніяких розрахунків. Був лише загальний вигляд будинку, але хлоп мусів заплатити 100-200 рублів і мати той нікчемний проект.

Саме будівництво велося бригадою майстрів, яких треба було замовляти щонайменше пів року заздалегідь. Під час замовлення треба було обговорити з майстром, що і як має будуватися. Господар повинен був знати, що підготувати, скільки «підсобників» треба найняти, ну і, звичайно, скільки має коштувати вся муравка. Немаловажна річ — харчування майстрів. Старший майстер доводив до відома господаря, скільки разів на день вони повинні з’їсти, часом навіть замовляли собі меню, чи треба їх привозити і відвозити.

У Любені найбільш «ходовими» були бригади з Мавкович, але замовляли також з інших сіл. Але були люди, що «макогонів» не хотіли брати. Часом вони дуже «перебирали харчами» — «Борщу нам нині не давайте, а зваріть гречки, але мачінка щоби була зі свинини, а запивати нам зваріть доброго компоту. Шпірту нам не давайте, бо він дуже палит (сушить горло), ліпше — доброї самогонки зробіт.» А ту всю їжу треба було приготувати там, де жилося, а потім в руках поносити через пів села туди, де велося будівництво. В полудне ті майстри обов’язково «лігали» на годину-півтори перепочити, подрімати.

Мурівка тривала від тижня до двох тижнів. То як вже кому пощастило: якщо погода сприяла, то і за п’ять днів «виганяли» стіни, а якщо ні, то ні… Одним нашим знайомим майстри обіцяли закінчити за 4-5 днів. Ті ретельно підготувалися: зробили кастру для мальти (будівельного розчину з вапна і піску), позичили бетономішалку велику (на 0,25 м²), 5-6 шуфель (совкові лопати), зварили з металевої труби козли для риштування, приготували дошки на них. Одним словом, фронт робіт був забезпечений всім необхідним.

Для того, аби було де зберігати інвентар і на випадок негоди, при допомозі родини і колєґів, вимурувалося літню кухню. Інші, не маючи такої родини, робили просто невелику буду з дошок.

Але найголовніше було — забезпечити людей харчами. Спеціально на будову душилося пацюка десь на 100 кг битої ваги. До слова, у тих наших знайомих пацюк називався Льонька, а діялося те в совєцькі часи, за керівництва Брежнєва. Так от, маючи тих 100 кг свинини, господарі були більш-менш спокійні. Але, як кажуть, чоловік планує, а Пан-Біг керує. Сталося так, що як назло, щодня падав дощ. Будівництво настільки затягнулося, що наші колєґи вже й не раді були, що розпочали. Майстри старалися мурувати навіть помежи дощ, що ще більше псувало настрій. Хотілося, щоб і хата виглядала гарно і щоби вже скоріше закінчили ту мурівку, бо свиня танула на очах! Майстри таки з’їли цілу свиню, бо мурували два тижні. До речі, майстри вимурували лише зовнішні стіни, бо провадити далі таке будівництво вже не було сил та й свині. Вирішили закінчити коробку (стіни) своїми силами. Так і зробили. І підмурівку, і дах, і штукатурку, і вікна, двері, підлогу, — все зробили своїми руками. Помагала родина — навіть діти клали цеглу, молодші цеглу подавали. І ми там були задіяні як сусіди.

Потім розказували, як курортники зі Сходу йшли вулицею і говорили між собою: «Ти сматрі, какіє дама атґрохалі. Ну ето же всьо варованоє».

Таке-то воно, сільське будівництво. Правда, тепер люди будують зовсім іншими методами. Часто господар будівництва навіть рук мальтою не забруднить, а своїй господині показує вже готовий будинок з заповненим інтер’єром. Найчастіше так будують ті, хто працює в Італії, Іспанії чи в Португалії. Може, це і на краще.

Хотілося розказати про саму будову, а вийшло — про організаційні моменти. Коли наступного разу прийде натхнення — обов’язково розкажу про будову.

Записано від Славка

Страшне свавілля тоді чинилося. Те «добровільне» об’єднання селян у колгосп виглядало жахливо. Добровільно вступали до колгоспу, в основному, прибульці з інших регіонів. Одними з перших були лемки. Їхнє рішення про вступ до колгоспу мало об’єктивні підстави. З одного боку, життя закинуло їх до Любеня без грошей і маєтків, втрачених у трагічних обставинах. А з іншого, колгосп обіцяв їм золоті гори. І, фактично, іншого виходу в них не було. Натомість, місцевий люд був шокований безцеремонністю совєтів. Зрозуміло, що головою колгоспу призначили москаля («свого»), який зеленого поняття не мав у сільському господарстві. Зате ретельно виконував «накреслення компартії». Хочу тут відразу застерегти, щоб не виникало жодних непорозумінь, що слово «москаль» не вживаю тут у негативній конотації, і воно не є рівнозначне слову «росіянин». Маю на увазі людину, яка не має своєї визначеної вітчизни, своє визначеної рідної мови, тобто, без коріння.

Заяви на вступ до колгоспу «вибивали» різними методами. Найбільш безвідмовно діяв на людей страх перед засланням на Сибір. З іншого боку, агітатори переконували людей, яким чудовим буде їхнє життя в тому колгоспі. Нащо тобі, казали, самому мучитися на тому полі? Діти не могли допомагати, бо був загальний шкільний обов’язок, що, зрештою, було єдиним позитивом совєцької влади. Потім називали космічні цифри, якими доводили, наскільки гарні урожаї отримують господарства на Східній Україні. Потім зачитували список тих, хто вже вступив до колгоспу. Серед названих обов’язково були поважані в селі люди. Їх агітатори намагалися першими затягнути до колгоспу. А на кого і такі методи не діяли, — в хід ішов триповерховий мат і запевнення, що все майно «і так забєрьом, а ти патопаєш в Сібірь вмєстє са сваім вивадком». Що бідному, беззахисному чоловікові було робити? Писав заяву і зціпивши зуби зі сльозами на очах ішов «добровільно» до колгоспу.

Після таких відвідин «кантори» чоловік біг додому, якщо мав добру поміч, то за одну ніч розбирав стодолу, бо назавтра вже приходили активісти переписувати до колгоспу все його майно: господарські будівлі, худобу, інвентар. Пам’ятаю, як тато і сусіди нераз говорили: «Видів свою корову (коня) на стайні. Господи, яка вона бідна там!» Ходили навіть до стайні і самі підгодовували своїх вихованців. Можна собі тільки уявити, що творилося тоді в душах людей.

Ну, а про землю мова була коротка. Питали тільки про те, скільки морґів мала людина у своєму володінні і все. Це для того, щоби підрахувати і відзвітувати, якою площею володіє колгосп.

Кожного року навесні людям виділяли по 10-15 арів землі для «ведення приватного господарства». А виділяли лише після того, як колгоспні поля були повністю засаджені і засіяні. Бо ж садилося і сіялося в перші роки вручну — дідівськими методами. І, щоб робочий люд не відволікався на «свої» ділянки під час посівної, на той час ніхто навіть не знав, де буде його наділ земельки. Тобто, кожного року ти мав поле в іншому місці.

Чи можна уявити собі душевний стан наших батьків і дідів у ті часи? Працюючи цілий рік на своїй-чужій землі, оббивали восени пороги «кантори», або хати бригадира своєї бригади (всі члени артілі були приписані до певної бригади), щоби йому дозволили виписати «метер» (центнер) чи два якогось зерна. Бо зі «своєї» ділянки збиралося тільки картоплю.

Зарплати, як такої, десь до кінця 50-их років у колгоспі взагалі не нараховували. Люди працювали в колгоспі цілий рік (бо і взимку була робота на тоці, у стайні) і мали нарахованих якихось 100, а в кращому випадку 200 трудоднів. Нераз бувало так, що в кінці року колгоспник ще був щось винен колгоспові.

До речі, треба наголосити, що бригадири «обиралися» шляхом тих же «вільних» виборів. Сказали, що Кондзьола буде бригадиром і «нє рассуждать!» — голосуй!

Найдовговічнішими бригадирами в Любені були Йосип Кондзьола, якого люди називали не інакше, як «стрик», і Орлік, якого прозивали «Миронцьо».

Бригадир для колгоспників був першою особою: він і керував, і заставляв, і розподіляв (наприклад, коли і кому дати коні для обробки «своєї» землі і т.д.), і захисником чи, навпаки, перед головою був. Так що з бригадиром треба було бути чемним. А ті (бригадири), у свою чергу, людей мали за віхоть, як у нас говорять. Нераз бригадири так ганебно і страшно кляли, що дивним було, хто і де їх виховував, і чи виховував взагалі. Недарма люди говорили — хочеш пізнати людину — посади її в керівне крісло, дай йому владу до рук.

Треба сказати, що до тих пір, доки в колгоспі працювали тільки наші батьки, послух був несамовитий. А от коли прийшло молоде покоління, то хлопці почали дебатувати. Було навіть таке, що голову колгоспу нераз тлумили. Особливо непокірними були хлопці з Кінця (див. текст про історичне районування Любеня), 1939-43 р.р. народження. Федір Пронько, який головував у кінці 50-их — на початку 60-их років, часто ходив із синяками, які, за його словами, він зробив собі, падаючи через крісло вночі.

Після Пронька головою колгоспу поставили Дмитра Бризіцького, переселенця з території теперішньої Польщі. Він був головою аж до розпаду СРСР. Тобто, головував понад 30 років у колгоспі і був паном-богом у селі. Тлумив колгоспників направо і наліво. Але ті, у свою чергу, хвалили його. Бо, хоч гамселив їх чи то за крадіжки, чи за невиконання роботи, але нікого не посадив до «гарешту».

Записано від Славка

Для цього селищна рада вже виділа 4 га землі. Також інвестори тут зведуть три трьохзіркові готелі — на 150 місць кожен.

Реабілітаційний центр у Великому Любені буде потужнішим, ніж Львівський, що на Сихові. Він обслуговуватиме недієздатних людей з усієї України. Це допоможе створити нові робочі місця, привернути увагу до селища інвесторів, як вітчизняних, так і з-за кордону.

За словами  заступника селищного голови Йосипа Фабриги,  внесення селища в Державну програму підготовки до «Євро-2012» відкрило перспективу для надання цьому унікальному куточкові Галичини статусу «курортного».

© zik.com.ua

Як я вже згадував, футбол був у нас почесним спортивним щонедільним заходом.

Однієї неділі хлопці грали вдома. І тоді їхні діти, дружини, брати, сестри, тати, мами, дзядзі, бабці, вуйки, цьоці, шваґри, свати, похресники, похресниці, хресні, колєґи, коліжанки, коханки і вся решта найближча родина, яку тільки можна собі уявити, вбирали найкращі сукенки, сподні, кошулі з ґестками, штанці (труси на довгий рукав), майтки, райтки, калісони, станики (бюстгальтери), камізельки, вунучі, взували (залежно від погоди) бурки, анґліки, румунки, фільцаки, кальоші, наверха закладали маринарки, вітрівки або що іншого, на голову натягали незмінну шєпку… і йшли на стадіон. Заради справедливості зазначу, що, часом, якщо хтось зі згаданої родини не чувся в неділю задобре, щоби йти до церкви, то відмазок, щоби не йти на стадіон, навіть ніхто не думав шукати.

На стадіоні, звичайно, хлопці грали у футбол. І грали дуже добре. А як не грали дуже добре, то були обзивані, а часом навіть діставали в писок. Від самих своїх. Бо треба було грати, а не йно бігати по стадіоні!

Зате вболівальники мали до полагодження під час матчу багато справ. По-перше, треба було слідкувати за ходом поєдинку, щоби знати головні цікаві моменти зустрічі і, бажано, рахунок на кінець матчу, щоби на завтра мати що обговорювати з однокласниками, одногрупниками, співробітниками чи на лавці з сусідами. По-друге, на стадіон йшлося, щоби зустрітися з родиною, знайомими, коханими і т.д. По-третє, оскільки вбиралося на себе найновіші речі (не будемо тут знову їх перераховувати), то на стадіон йшлося ще й для того, щоби себе показати і на інших подивитися. І дурниця, що після повернення додому закидалося в найдальший кут проклєті нові мешти, які натиснули, як холєра, або босоніжки, які натерли до крові, щоби не бачити їх до наступної неділі. По-третє, похід на стадіон незмінно закінчувався пивом в Чайній, де обговорювалося якраз ті результати матчу, про які згадувалося вище. До полагодження на стадіоні кожен вболівальник, крім названих вище, мав ряд своїх справ, які вирішував в індивідуальному порядку.

Наступної неділі наші грали на виїзді. Тоді збиралися найближчі колєґи футболістів, не забагато, щоби помістилися в колгоспний «шараповський» автобус, або інший транспортний засіб, визначений до перевезення групи підтримки до села, з яким наші грали. Зазвичай, на виїзді наші програвали. Причиною того була, безумовно, відсутність моральної підтримки з боку значної кількості своїх вболівальників. Але не про це мова. То був тільки коротенький вступ.

Пам’ятаю один матч, коли дійшло до бійки, в якій брали участь і гравці, і вболівальники. Відбувався матч із льотчиками з Судової Вишні. Як розказує тодішній нападаючий нашої команди Степан Горностай на прізвисько «Бебко», матчі з «летунами» завжди були дуже принциповими. Тут, в Любені, завжди вигравали господарі.

Так було і в тому матчі. «На брамці» стояв тоді Михайло Дейнека (Савка). Гра вже наближалася до кінця, рахунок був на нашу користь, але «летуни» напирали. І от, біля нашої брамки зробилася «купа мала». Коли суддя порозпихав гравців, на траві залишився лежати Савка. Підняли його, а в нього обличчя залите кров’ю, в руці Місько тримає три зуби, а в ногах бальон. Ото був брамкар! Ну і тоді почалися баталії. Не одному кров пішла носом, але героєм, звичайно, був Савка, бо обміняв власні зуби на перемогу.

Такі ж запеклі матчі точилися і на новому грищі, яке тепер називають стадіоном. А побудував його колгосп десь у середині 50-их років. Головою тоді був Євдокименко — дуже любив футбол. Збудували стадіон біля санаторію. Великих витрат колгосп не поніс, бо бульдозер і два вальці (котки) орендували у Черлянах (мається на увазі військова частина). Десь за два тижні від початку робіт грище було рівненьким, як стіл. Колгосп засівав траву, а вже бігові доріжки, ями для стрибків у довжину і висоту, висадка дерев були у віданні школи. Великим ентузіастом справи будівництва стадіону був тодішній «воєнрук» школи Петро Борисович Фіалко. Він цілими днями проводив разом із нами «окультурення» стадіону. Як тільки в якомусь класі був урок фізкультури, він приходив і так добродушно командував: «А ну, сикуни, йдем займатися благородною справою!» Ми з задоволенням робили ту благородну справу, бо бачили гарні результати нашої роботи.

Тепер мало що залишилося від тих дерев, які ми посадили. Що могли - позрізали. Але жодного кущика після нас ніхто не посадив. І бігових доріжок ніхто не відновлює, та й по ямах для стрибків уже давно сліду нема. Та і сам футбол вже занепадає.

Але тут не про це, тобто, не тільки про це. Розквіт любінського футболу припадав на 60-ті роки. Тоді наша команда грала «на область» і здобувала багато різних кубків обласного рівня.

Тут, на новому стадіоні продовжували ще грати за Любінь і Савка, і Бебко, і Макар (Михайло Труш). До речі, двоє його синів пізніше також грали за нашу команду. Особливо «технічним» був Ігор, молодший із братів. Треба згадати і дуже хорошого захисника з 50-их років Лєнту (Григорія Сярого). Таким же добрим у грі був Петро Дмитрасевич. До речі, в команді 50-их років грало троє братів Дмитрасевичів (Шевцьових) — Петро, Михайло і Ярослав, який з 1959 р. (якщо не помиляюся) почав грати за Львівський СКА. Він і нині, коли вже сімдесятка «на карці», не пориває з футболом — тренує підлітків для «Карпат». Вболівальники зі стажем дотепер згадують, як гарно грав Славко.

У 50-60-их роках ХХ ст. в любінській команді грали родинами. Я вже згадував родину Дмитрасевичів. Було ще двоє братів Кристиняків — Василь і Йосип, Труші — Славко і Ігор, Бублики — Іван, Богдан, Зеник і Славко, Очерклевичі — Василь і Петро, Ціпори — Роман, Степан і Збишко, Бобеляки (Булі) — Михайло.

Тут, на новому стадіоні, зародилася дуже цікава традиція, про яку тільки натяком згадано у попередній розповіді.

Відразу через вуличку від стадіону був (та й зараз ще росте) Фіцьків сад. До речі, в ньому були добірні яблука і грушки. Були і тоді, у 50-их роках, «куплені» судді, які підсуджували тій чи іншій команді. Тоді ще не було у вжитку слова «корупція». Казали просто: суддя куплений. Не пам’ятаю, хто з суддів першим втікав до того Фіцькового саду після своєї «помилки», через яку Любінь програв, але надалі він вже добре знав, що після першого викрику «Сендзя - кальош!» його вже не омине перспектива пробувати сховатися між деревами в тому славнозвісному саді. Інстинктивно людина, яка того району Любеня не знала, втікала до Фіцькового саду в надії сховатися від нападників між деревами та кущами порічок, але не знала, що виходу з того саду нема.

Якби то на нинішні часи, то після таких випадків стадіон був би дискваліфікований на якийсь час, а тоді керівництво тільки казало: «ну, що ж… Напевно, завинив…»
Найголовніше — в футбол грали мешканці всіх мікрорайонів Любеня, а це значить, що спорт любили всі мешканці селища! На жаль, зараз на полі не видно такого азарту, такої самовідданої гри, того запеклого бажання — виграти! Вболівальники, в більшості, ходять на футбол, щоби перекинути чарчину-другу (бо тут же, на стадіоні продають), трохи покричати, поматюкатися, і це все.

У 1990 р. при Великолюбінській селищній раді, за ініціативою шкільного вчителя фізкультури Віктора Фариняка було створено дві групи хлопчиків від 10 років. Тренували їх двоє випускників Львівського інституту фізкультури — Орест Бублик і Петро Борецький. Приємно було дивитися, як 30-40 хлопчаків бігали і «лупили» того м’яча. І чомусь була впевненість, що футбол у Любені не пропаде, а розвинеться на ще вищому рівні, ніж був у 50-60-их роках. На жаль, тодішній голова селищної ради, який і сам колись грав у футбол, скасував посади тренерів, і на сьогодні маєм те, що маєм.

Хоча, коли подивлюся, як неділями стадіон обставлений довкола автомобілями, як хлопці (хм, а тим хлопцям вже по сороківці!) за власним бажанням і у свій вільний час збирають молодших і пробують прищепити їм любов до тієї гри, то закрадається в мене думка: армія занепадає, бо мусить перетворитися у професійну, то, може, і футбол в нашому Любені почне відроджуватися і за пару років у нас буде команда сильніша, ніж будь-коли? Кажуть, що найчорніша ніч перед світанком…

Але про це вже вам писати. Я тільки розказую, як було в наші молоді роки. А ви, певно, знаєте, що у молодості все краще, яскравіше і цікавіше…

Записано від Славка

У Кінці був Фільварок (колгосп) і Ґуральня (спиртзавод). Власне вони і створювали той специфічний мікроклімат жителів. Ґуральня була причиною наявності підвищеної кількості пияків у тому мікрорайоні. То були моцні пияки — шпірт пили, як воду.

Ходили чутки, що в тому чи іншому хлопові займився шпірт, і тоді єдиним спасінням того бідаки була жінка. Вона присідала над чоловіком і (хотіла — не хотіла) гасила вогонь, справляючи природну потребу. Якщо давно не ходила за стодолу, то хлоп був врятований. А я! А я! Бігме — не брешу! Я йно вповідаю то, шо чув.

Але не подумайте, що в Кінці жили якісь харлаки. Нарід з Кінцє був дуже працьовитий і, звичайно, фізично міцний.

Не знаю, коли вони лягали спати, але вставали вдосвіта — треба було обійти худобу, згодувати їй залишену звечора брагу (яка була найголовнішим кормом для худоби) і летіти (значить, бігти) займати чергу — хто з відрами на коромислі, хто з пахтарками (бідонами різної ємності) на ґаляресах (тачках), візках різної конструкції, переважно, власного виробництва.

Надворі було ще темно, а люди, як мурахи, снували туди-сюди. Хтось в один бік з порожньою тарою, а хтось уже назад із наповненими посудинами. Пам’ятаю розповідь одного водія ранкового автобуса. Він згадував, як вперше їхав через Любінь на Львів, а було то взимку. Сніг довкола глибочезний лежить, дорога засипана… Переїхав уже майже ціле село, аж тут дивиться — з темноти перед фари починають виринати люди… купа людей… І кожен тягне санки або візки на колесах від дитячих візочків. На санках стоять баньки, а з них парує. Шофер думав, що потрапив на той світ або втратив свідомість і це все йому здається. Ну, можна собі уявити, що він у той момент відчував, особливо, якщо навіть не здогадувався, що таке брага і для чого її треба тягати зі спиртзаводу додому. Коли ж довідався, то довго сміявся і казав, що Бог його беріг, бо він не одружився з дівчиною з Любеня. «Тут зятеві рік за два рахується. Теща зранку будить, дві баньки в зуби — вали по брагу!»

Ще й нині можна спостерігати подібне явище в Кінці. Воно, звичайно, не таке жахливе, як колись, все-таки наука і техніка рухаються вперед, візки вдосконалюються, але щось подібне є.

Коли в ті часи «кєровнік» відкривав браму, щоби почати відпуск браги, моментально робився такий шалений рух, що треба було добре орієнтуватися і триматися на ногах. В одну мить ти міг опинитися на землі, під ногами в тієї страшної, сконцентрованої тільки на доступі до браги, юрби. Брагу, в основному, черпали з ями різними способами. Одні чіпляли відро до гачка коромисла, інші конструювали різного виду «кулі», щоби легше і, головне, швидше зачерпнути браги. Не одна людина викупалася в тій ямі. Мала біда, коли температура браги в ямі була невисокою. А були випадки, коли з потерпілого здирали одяг разом зі шкірою. Людина живцем варилася в тій ямі. Огорожа ями була чисто символічною і тому не витримувала тієї людської навали.

Незважаючи навіть на смертельні випадки, люди і надалі не дотримувалися техніки безпеки, а один поперед другого пхалися до заповітної браги.

Коло Лазєнок нарід жив за зовсім іншими мірками. Тут молодь, силою об’єктивних причин, прилучалася більше до культурного життя, довідувалася, як люди маються поза кордонами Любеня, області і навіть України. Усе це — через спілкування з курортниками (відпочиваючими в санаторії).

Особливо тісні зв’язки з прибульцями підтримували молоді здорові хлопці. Питаєте, чому? А що в санаторії лікували? Крім опорно-рухової системи? За даними фахівців, добрі результати давало також лікування різних «жіночих» проблем, у тому числі й безпліддя. А для закріплення тих добрих результатів була своя технологія. Після застосування ліків, процедур та іншого, треба було переконатися, чи той лікувальний комплекс подіяв. І тут вже, хочеш — не хочеш (а більше хочеш) до комплексу лікувальних заходів включалася люблінська кавалєрка. Не одна пізніше писала листи з подякою за сина чи дочку…

Буквально вся молодь Лазєнок уміла плавати і танцювати. Причому, танцювали різні танці. Якщо в Кінці або на Тамтій стороні танцювали виключно польку або «шуфляду», то тут, у Лазєнках, танцювали вальс, фокстрот, танго (вміли всі поголовно!), а значна частина молоді вміли танцювати краков’як, падеграс, чарльстон.

На місці теперішнього шостого корпусу санаторію колись був танцювальний майданчик (танцплощадка, як її називали курортники, та й ми…). На тій танцплощадці культура (культмасовик санаторію) щодня безкоштовно проводив навчання танців. То як, скажіть, «лазєнкові легуники» могли пропустити таку нагоду? Спробував би ти прийти на танці і не вміти вальса… Жодна дівчина, місцева чи курортниця, не пішла би з тобою до танцю. Ще й би зганьбився перед усім чесним народом.

Танці — то була чи не єдина культурна розвага молоді за совєцьких часів.

Ага! Ще був спорт. Нерідко на лікування приїжджали також спортсмени-професіонали, які з задоволенням ділилися досвідом із місцевою молоддю. Були в курорті, у четвертому корпусі більярдні і тенісні столи. Година гри в більярд коштувала 50 копійок після 1961 р., а до того — 5 рублів. У теніс можна було пограти безкоштовно. Грали «на висадку». Тобто, програв — вискакуй! І не важливо було, хто ти — курортник чи місцевий.

Цікаво би тепер влаштувати конкурс на відшукання того, хто вміє танцювати вальса. Скоріше за все, конкурс називався би «днем з вогнем» або «голка в копиці». А, може, я помиляюся… Добре було б! А як багато молоді і дітей вміє плавати? А більярд… Що з Любенем робиться?

Ще згадуються зими. Але ж то були зими! Як у кінці листопада — в грудні випадав сніг, то так і лежав кучугурами до березня, а навіть до початку квітня. А які морози були! Кожного року в кінці лютого починали різати лід для холодильника, який будувала Чайна. П’ятеро-шестеро чоловіків брали інструменти — сокири, пили, гаки — і виходили на стави, річку або басейн. Лід розчищали, розміряли його на прямокутники і різали. Часом, товщина леду була до пів метра. Розміри холодильника були, приблизно, 6 на 12 метрів. Холодильник будували з тих вирізаних блоків леду, а зверху засипали його тирсою і стружкою шаром не менше 60-70 см. Такий «холодильник» служив безвідказно до вересня-жовтня місяця. Уявляєте, яка була економія електроенергії! Але ж яка вигода! Тепер немає ні такого леду, ані майстрів, щоби збудувати диво-холодильник.

Що стосується плавання, то одним із найпопулярніших місць для плавання був басейн. Тут можна було не тільки культурно поплавати, але й поскакати з дошки (вишки), яка виступала на висоті двох метрів над водою. Басейн був гарний, обгороджений. На його території були душові кабіни, де можна було помитися після купання. Взимку басейн перетворювався на хокейний майданчик. Ключки хлопці робили самі з чого попало: з молодого дуба, ясена, берези. З усього, що потрапило під руку — аби у відповідному місці було загнутим. Шайбу також брали з чого-небудь. Часом вирізали з дерева, а часом брали консервну банку. Взимку пильної роботи не було, тому хлопці могли по цілих днях пропадати на басейні, забуваючи навіть про обід. Але ж то були баталії!

Не можна обійти увагою таке визначне (колись) явище в Любені, як футбол. Був він у нас у дуже великій повазі. Пам’ятаю перше «грище» на Болоню, коло Каміньки. Було це десь 1940-1945 р.р.

Матчі відбувалися тільки по неділях. Пополуднувавши після повернення з церкви, вболівальники сходилися на Болоню, довкола грища. На футбол приходили всі: і старі, й малі; і жінки, і чоловіки. На полі завжди точилася запекла боротьба, тому вболівальники завжди гаряче і голосно підтримували своїх. Придумували різні гасла, які викрикали і так додавали своїй команді запалу. Якщо ж суддя нечесно судив, то спочатку вболівальники обурювалися, потім починали нервувати, аж врешті хтось крикнув: «Суддю — до Фіцькового саду!» І тоді ціла гурма розлючених «наших» починала наздоганяти суддю. Він бачив, що непереливки, починав втікати. Йому дорогу відсікали так, щоби біг в одному конкретному напрямку - а саме, до Фіцкового саду, звідки виходу вже не було… Треба було чесно судити!

Записано від Славка

В археологічній літературі згадується також і городище. Очевидно, це колишнє Городище між Великим Любенем і с.Мавковичі в урочищі “Вали” - його розрівняли бульдозером за наказом голови колгоспу у 1987 або 1988 р. Обстежив Городище львівський археолог О.Корчинський. Натомість донині збереглися вали старого замку з XVII ст., де тепер рибний ставок.

Був у Великому Любені і замок з XVII ст., перебудований пізніше на палац. Тепер тут школа-інтернат.

(С. 73-74)

Львів. Видавництво “Центр Європи”. 1997.

Любінь Великий, бальнеологічний курорт над р. Верещицею, у 25 км на півд.-зах. від Львова; відомий з 15 в. Лікувальні засоби: мінеральне джерело з сірководневою сульфатно-кальцієвою водою, яка використовується для ванн, торфолікування. Лікування серцево-жильних і нервових хвороб, органів дихання, жіночих хвороб. Сезон - круглий рік. Від березня до травня 1919 бої УГА з поляками.