В Україні триває четверта хвиля мобілізації, яка ще до оголошення викликала живу реакцію суспільства. Враховуючи багатолітню інформаційну війну, що ведеться проти України, і яку наша держава, на жаль, все ще програє, треба розуміти, що до цієї мобілізації, а радше її зриву, активно долучилися антиукраїнські сили. Серед безлічі питань, що нуртують у суспільстві, багато гарячих дискусій викликає ситуація тимчасово переселених з Криму та зі Сходу осіб. Прокоментувати ситуацію у Львівській області ми попросили Романа Поронюка, речника Львівського обласного військового комісаріату.

— Пане речнику, чи четверта хвиля мобілізації торкнулася також тимчасових переселенців зі Сходу та Криму, які зараз проживають на території Львівської області?

— Так. Як громадяни України, ті з них, котрі стали на облік у соціальних службах, районних військових комісаріатах, отримують повістки так само, як і всі інші, що підлягають мобілізації. Хочу наголосити, що є певна кількість добровольців серед тих, які приїхали зі Сходу, і просять відправити їх на службу. Треба враховувати, що об’єктивно ця кількість у Львівській області може бути на порядок нижчою порівняно з прилеглими Харківською, Дніпропетровською та іншими областями, навіть Києвом, куди приїхало значно більше тимчасово переселених осіб. Люди змушені були залишити рідні домівки у зв’язку з веденням бойових дій, виїжджали куди ближче, щоби врятувати свою родину. Але коли вже забезпечили для своїх дружин, дітей, старших родичів безпечне місце для тимчасового перебування, переконалися, що рідні мають дах над головою, мають що їсти і де спати, приходять до військових комісаріатів і зголошуються, що хочуть іти захищати свою малу Батьківщину.

— Чи можете сказати, скільки є таких добровольців і скільки повісток виписав Львівський обласний військкомат?

— Ми не оприлюднюємо таких цифр. Усі повідомлення щодо конкретної кількості мобілізованих чи добровольців – це ніщо інше, як маніпуляції і перекручення фактів. В інформаційному просторі інколи з’являються повідомлення про кількість потенційних призовників з числа тимчасово переселених осіб. Але треба пам’ятати, що серед них буде частина непридатних за віком, за станом здоров’я, тих, які змушені зараз бути зайняті доглядом за непрацездатними родичами, тих, у кого троє і більше дітей. Такі люди не можуть бути мобілізовані.

— Чи можна якось примусово мобілізувати тимчасово переселених осіб і чи передбачена відповідальність за ухилення від мобілізації?

— Ті, хто приїжджає на Львівщину і стає на військовий облік, потрапляє під мобілізацію на тих же засадах, що й постійні мешканці області. Але, звичайно, є люди, що приїхали з Донеччини, зняли квартиру у Львові, але ніде: ні в соціальних службах, ні в районних військкоматах не ставали на облік, вони не хочуть, щоби хтось знав, де вони зараз перебувають. Ми не маємо жодного права шукати таких осіб, з’ясовувати, хто вони, де, звідки приїхали, і примусово їх мобілізовувати. Ми не можемо ловити таких людей на вулиці і за вуха тягнути до районного військового комісаріату. Та й чи потрібно це нашому війську? Це не наша компетенція. Такі завдання виконують інші державні органи і служби України.

Крім юридичної сторони справи, є ще й чисто людська, психологічна. Прокоментувати цей аспект ми попросили Вілену Кіт, практикуючого львівського психолога, яка разом зі своїми колегами з Української спілки психотерапевтів зі Львова, Києва та інших міст, з перших днів Революції гідності надавала допомогу як самим учасникам Майдану, так і їхнім родинам, а тепер працює з пораненими у Львівському військовому госпіталі.

— Пані Вілено, як Ви прокоментуєте мобілізацію переселенців зі східних областей України та Криму? Вони фактично втікали від війни до Львова, а тепер їм не тільки треба повертатися на війну, але їхати воювати на своїй землі і, згідно з військовим обов’язком, доведеться там стріляти, вбивати. З’являються голоси, що це не гуманно.

— А що може бути не гуманного в тому, що громадян України відправляють на захист своєї ж держави? Мова не йде про гуманізм, коли реальність вимагає бути рішучим і виконувати свій громадянський обов’язок незалежно від прописки і навіть з особистих міркувань. Це різні площини, індивідуальні переживання відходять на другий план, коли життя вимагає керуватися колективними інтересами. Якщо розглянути детальніше, то чим гуманнішим є відправляти до зони бойових дій та наражати тим на смертельну небезпеку львів’янина чи тернополянина, люблячого батька та коханого чоловіка, сина матері, добропорядного громадянина та перспективного працівника? У нього теж є свій внутрішній світ, такі ж емоції, страхи, невпевненість в обставинах, які від нього не залежать, роздуми про змістовність свого там перебування та критичне оцінювання ситуації у регіонах країни взагалі. Конституція України гарантує рівні права всім мешканцям країни, незалежно від місця їхнього перебування (проживання).

— Але чи для тимчасово переселених осіб це не є додатковою психологічною травмою?

— Для когось, можливо, так, але не для всіх. Це з кожним переселенцем індивідуально. Громадяни України, котрі тимчасово переїхали зі східних областей, переживають часто суперечливі відчуття, та нерідко вони травмуються ще більше від того, що не можуть активно впливати на розвиток ситуації в залишених містах, де зараз ведуться активні бойові дії. І саме цим людям повернення в складі військового підрозділу (а значить більш захищеним) до рідних місць допоможе відреагувати психотравму саме в бойових умовах. Якщо люди – патріоти, а те, що відбулося на їх рідній землі, для них болісне, то піти зробити активну дію — означає зняти напруження, взявши вже відповідальність на себе, спробувавши звільнити свою домівку від руйнівників свого мирного минулого і оздоровити цим свою психіку. Травматично це може бути для тих людей, котрі ще й досі не визначилися зі своєю власною позицією і перебувають у підвішеному стані «подивлюся, чим це все закінчиться, тоді й вирішу, на чийому я боці, що для мене корисніше». Таких людей війна теж розставляє на свої місця, прискорюючи реакцію реагування на реальність та виявлення своєї громадянської позиції. Вона їх або цілковито ламає, або робить впевненими у собі та вчить довіряти оточуючим, єднає почуттям побратимства. Цей аспект є надзвичайно важливим і про це ми вже починаємо говорити на офіційному рівні: кожному мобілізованому разом із військовою медичною комісією вкрай необхідно проходити і психодіагностику з метою виявлення психічних дисфункцій, які загострюються в екстремальних умовах перебування у бойовому стресі, котрий не минає жодного бійця, що потрапив на фронт. Те саме я можу сказати про громадян усіх областей. Наш свіжий досвід роботи з мобілізованими перших трьох хвиль (на жаль, не зі всіма військовими підрозділами тоді вдалося попрацювати психологам) свідчить, що під час психодіагностики виявляється і мотивація майбутнього бійця, вдається опрацювати «слабкі сторони», такі як страхи, незнання психофізіології стресу, більш чітко уявити функції майбутніх завдань і т.п., а в декого діагностувати і посттравматичний стресовий синдром (або розлад, ПТСР). Осіб із діагностованим фаховими психотерапевтами ПТСР в зону бойових дій не відправляють. Тому, і чоловіки, які є переселенцями, якщо вони до мобілізації вже є психотравмованими до рівня ПТСР, на фронт не потраплять. Крім того, треба заздалегідь думати про загальне психо-соціальне тло країни.

— Ви маєте на увазі другу сторону процесу мобілізації, мовляв, чому сини/чоловіки зі всіх областей України гинуть на Сході, а здорові мужчини з Донбасу переховуються у нас, більше того, ми їх годуємо, одягаємо, допомагаємо, чим можемо?

— Так. Зараз, на жаль, у нас помітний розкол у суспільстві, люди починають ділитися на «ми» і «вони»; і в районах, де часткою населення стають переселені мешканці зі східних регіонів України, місцеве населення очікує від них активного суспільного життя. Тобто, вони готові допомогти адаптуватися, діляться буквально всім: і помешканнями, і матеріальними засобами, і одягом, і харчуванням, одним словом, дають старт, але розраховують, що переселенці також почнуть самі активно собі допомагати. Але, коли з загальної маси переселенців є якась кількість працездатних, придатних до військової служби чоловіків, а їхати визволяти їхні ж домівки повинні місцеві мешканці, тоді як практично в своїх домівках вони залишають господарювати чоловіків, які втікли з зони війни…, то в населення, відповідно, це викликає обурення: «Чого ми маємо їхати їх рідні землі відстоювати, коли вони ховаються в наших хатах?» Таким чином, мобілізація до виконання військового обов’язку також громадян східних регіонів, які тимчасово проживають в інших, однозначно зніме напругу та оздоровить соціальну атмосферу, як у західних регіонах зараз, так і на майбутнє в країні загалом. Ми маємо всі повстати на захист країни.

— А як загалом ставляться всі жінки до того, що їхніх чоловіків забирають до війська?

— Тут треба почати радше з чоловічого. Зараз іде четверта хвиля мобілізації, війна в Україні триває вже майже рік. Як лунає в соціальних мережах, «до війська йде вже диванна сотня». Справжні почуття чоловіків, які сховалися і сидять, повірте, не солодкі. У психології є таке поняття як «ініціація» – це символічна посвята у маскулінність, у світ чоловіків, остаточне формування чоловічої ідентичності, коли чоловік починає виконувати традиційно притаманні саме йому ґендерні функції. Основна функція чоловіка — це захищати. У мирні часи – це економічний захист сім’ї, функціональний, коли чоловік дбає, щоб його родина почувалася у безпеці — мала надійну домівку, кошти на харчування, була забезпечена одягом, відпочинком. Але, коли в країну приходить війна, то це вже час, коли чоловік фізично стає на захист своєї родини як частини всього суспільства, в котрому довелося жити. Він стає воїном, чоловіком-захисником. Природою закладено так, що прагнення відбутися чоловіком є у кожному, і, коли це не вдається, то чоловік відчуває внутрішній дискомфорт: природа в такий спосіб пробуджує його чоловічість. Якщо чоловік знаходить як зреалізувати цей поклик, себе, то жінка, яка є поруч із ним, відчуває що біля неї справжній чоловік, він може її захистити, вона сама тоді стає жіночнішою, реалізовує себе у своїх прекрасних жіночих функціях — підтримує його у чоловічих проявах, кохає, піклується про нього та дітей, робиться милою та розуміючою, терплячою та мудрою, гарною, бо знає що такий чоловік захоче мати поруч із собою відповідно розвинену дружину. Тож, коли дружина каже: «Ой, на кого ж ти мене лишив?», – то насправді вона любить сильного чоловіка, спроможного захистити її у всіх розуміннях, він не злякався, коли отримав виклик, а значить, він має всі шанси перемогти, вистояти. Жінка починає вірити в це. Стосунки такої пари мають всі шанси стати сильними, гармонійними та надійними, наповненими довіри і любові, підтримки один одного.

Попри те, що контакт із Кримським півостровом зараз до неможливості утруднений (люди бояться в інтернеті відкрито висловлюватися з приводу теперішньої влади та політичної ситуації в Криму), все-таки вдалося поговорити з мешканкою Криму, кримською татаркою, назвімо її Альме (з міркувань безпеки не подаємо її справжнього імені).

— Пані Альме, коли 2 березня 2014 року Львів вголос заявив, що готовий прийняти кримських татар і надати тимчасовий прихисток, Ви одна з перших приїхали до Львова з п’ятіркою дітей, щоб рятувати їх. Потім так само однією з перших Ви повернулися до Криму, хоча багато Ваших співвітчизників залишилися на материковій Україні або й подалися далі за кордон шукати щастя і спокійного життя. Тоді у нашій розмові Ви сказали, що повертаєтеся, бо стає зрозумілим, що, скоріше за все, Росія вже не відпустить Криму, і можуть закрити кордон, а Ви мусите бути поряд зі своїм чоловіком. Ви повернулися і сталося так, як сталося. Як ви тепер живете зі своєю родиною на тимчасово окупованій території Криму?

— Як у страшному сні згадуються розповіді старших людей ще там, в Узбекистані, де ми колись жили, про жахи переселення і мрії про повернення на рідні кримські землі. Коли ми приїхали назад до Криму в 1989 році, я була маленькою, але добре все пам’ятаю: загальна радість з приводу повернення на рідні землі. Ми всі ходили зі свідомістю виконаного обов’язку перед світлою пам’яттю наших предків, вигнаних із Криму, особливо тих, хто навічно залишився спочивати на чужині. Життя не було веселковим. Виявилося, що наших домівок або немає, або вони давно зайняті іншими. Кримським татарам давали землю у важко доступних районах, де не було води, куди найчастіше навіть не було дороги – жодних умов для життя. Про те, щоб повернутися в наші рідні місцевості на узбережжі, не могло навіть бути мови. Але ми підбадьорювали себе і один одного думкою, що руки маємо, голова на місці, отож, якось дамо собі раду. Тільки почали налаштовувати своє життя, побудували будинок, започаткували маленький туристичний бізнес… Ми навіть уявити собі не могли, що на долю нашого покоління і наших дітей випаде таке страшне пережиття. Але зараз нам нема куди втікати: тут наша земля. Боїмося тільки за наших синів – щоб їх не забрали до російської армії, бо розуміємо, що обов’язково кинуть на Донбас вбивати українців. Тому хто тільки може, намагається переправити старших синів до України.

— Але ж, коли вони приїдуть до України, то змушені будуть зареєструватися, щоб могти вчитися, працювати. А отже, як і всі українські чоловіки, можуть отримати повістку і потрапити туди ж, на Донбас, на війну…

— Так, це можливо, і ми це усвідомлюємо. Але тоді вони воюватимуть за Україну. А ми, все-таки, віримо, що Україна переможе і вижене чужі війська зі Сходу, а Донбас залишиться у складі України. Після того українська влада візьметься за визволення і повернення Криму. А наші сини в цьому допоможуть. А це – священний обов’язок захищати свою землю.

«Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку – лети повинность ісправлять», – писав в «Енеїді» Іван Котляревський. Звичайно, легко все розставити на свої місця, коли йдеться про когось, про чиюсь долю, незнайомих людей. Набагато важче прийняти, зрозуміти і відпустити, коли йдеться про твого власного сина/чоловіка/брата… Але це має бути насамперед свідоме рішення особисто того, кому прийшла повістка. Рішення, позитивне чи негативне, яке визначить усе його подальше життя. Ніхто інший за чоловіка цього рішення не прийме – тільки він сам! І тут немає поділу на місцевих мешканців і переселенців, більшу і меншу відповідальність і причетність того чи іншого регіону до захисту своєї землі, майбутнього своїх дітей.

Люда Бублик

Хай родиться в полі жито-пшениця,
Хай хліб-сіль будуть у вашій світлиці,
Хай гроші сипляться вам дощем із неба
І Господь дарує все, що вам треба.
Добро хай приходить із кожного боку!
Веселих Свят і щасливого Нового року!

Упорядниками книги є академік НАНУ Леонід Рудницький та директор Інституту філології Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника проф. д-р Степан Хороб. У книжці також вміщено ґрунтовну статтю д-р Ірини Іванкович «Літературні виднокола Патріярха Йосифа Сліпого», а ціле видання збагачено репродукціями картин відомого мистця діяспори Юрія Гури.

Видання здійснене за сприяння Релігійного Товариства Українців Католиків «Свята Софія» США. Придбати книжку можна у книгарні НТШ у Львові.

Прес-служба Товариства «Свята Софія» США

Сьогодні настільки розвинута техніка, що вона дозволяє, залишаючись у власному помешканні, одночасно перебувати в центрі важливих подій. Це значно спрощує роботу журналістів, аналітиків, експертів. Знімальні групи працюють на місці, камери моніторингу безперервно передають актуальне зображення. Головним твоїм завданням залишається вміло користуватися пультом телевізора чи мишкою комп’ютера, перестрибуючи з каналу на канал чи знаходячи потрібну веб-сторінку, де міститься необхідна інформація. Але така участь у подіях офф-лайн не дає найважливішого — відчуття атмосфери, настроїв, емоцій, котрі можна пережити тільки на місці. Крім того, інформація з соціальних порталів, інформаційних сервісів чи, тим більше, офіційних повідомлень, — це вже пережиті і пережовані кимось події, подані у вигляді легкозасвоюваної кашки, щоби слухач/читач/глядач не перевтомився, сприймаючи їх.

Прагнучи особисто відчути серцебиття революційного Майдану в Києві, побачити і сформувати власну думку щодо протестів, котрі точаться уже четвертий тиждень, я поїхала туди і на два дні стала їх безпосередньою учасницею. Відвідала всі барикади, позазирала до багатьох наметів, погрілася біля кількох буржуйок, порозмовляла з десятками організаторів, журналістів, охоронців, кухарів, волонтерів, мистців, політиків і, звичайно, киян, котрі приймають у себе абсолютно чужих людей на ніч і, безумовно, простих учасників Майдану, що часто-густо перебувають тут від першого дня цієї спонтанної революції за нове життя. Що я там побачила?

Майдан політичний

Неможливо в нинішньому світі бути аполітичним, якою б не була твоя позиція. Першим політиком є той, хто говорить: «Я політикою не займаюся!» Попри те, що Майдан у Києві починався гаслом «Без політиків», неможливо уникнути їх залучення. Українські студенти розпочали мирний протест проти не підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у Вільнюсі. Їх підтримали українські опозиційні партії та громадські організації. Складно сьогодні припускати, наскільки довго залишались би студенти на Майдані, якби не криваве придушення їхнього протесту спецпідрозділами міліції «Беркут» у ніч проти 30 листопада. Уже від світання того дня, обурені безпідставним використанням сили проти молоді, на Майдан почали прибувати кияни та мешканці інших регіонів України.

Перед нічною вартою.

У відповідь на заклик студентів, громадських організацій та опозиціонерів, 1 грудня на Майдані зібралося понад 500 тисяч осіб на знак протесту проти насилля влади щодо мирно налаштованих громадян своєї держави. А вже 8 грудня у Києві відбувся Марш мільйона, коли на вулиці столиці (Майдан не зміг помістити всіх протестувальників) вийшло понад мільйон українців. Було заблоковано урядовий квартал. На знак підтримки протестуючих до Києва прибули Кетрін Ештон, керівник європейської дипломатії, та Вікторія Нуланд, заступник Держсекретаря США. У ході їхнього перебування в Україні, після даних обіцянок невикористання сили щодо протестуючих, влада вночі на 11 грудня зробила чергову спробу придушення Майдану, що викликало ще більшу мобілізацію населення у всіх регіонах країни на боротьбу за власні права і свободи.

Еліти багатьох держав світу висловлюють підтримку народові України, організовуючи в себе віча, закликаючи свої уряди чинити тиск на українську владу.

Зараз протестуючі висувають три постулати:

1. зміна влади в Україні, відставка президента і уряду, дострокові президентські і парламентські вибори;
2. припинення репресій щодо всіх мирних протестувальників, гарантії захисту права народу на свободу слова і мирні демонстрації;

Європіаніно.
3. підписання угоди про асоціацію з ЄС.

Проблема полягає в тому, що влада вибрала своєрідний спосіб реагування на мільйонні протести свого народу — ігнорування. Така поведінка глави держави і уряду викликає ще більше напруження серед громадян, які не хочуть залишатися безправним натовпом. Влада досконало володіє техніками психологічного впливу на натовп, до цього залучаються спеціалісти з провокацій з відповідними дипломами КДБ. Було проведено кілька потужних акцій для залякування людей. Але протестуючим поки що вдається зберігати холодну голову.

Майдан соціальний

У Київській міській державній адміністрації.

Протестувати можна день, два. А потім починаються перешкоди у вигляді проблем із ночівлею, харчуванням, здоров’ям, санітарно-гігієнічних, самообороною… Ось уже четвертий тиждень люди стоять на Майдані. При організації життя майданців працює Михайло Волинець, Голова Конфедерації вільних профспілок України, Голова Незалежних профспілок гірників України, котрий разом із друзями у 1989 році організував мільйонний страйк гірників. Каже, що на Майдан з’їхалися люди з усіх регіонів України: політики, студенти, громадські діячі. Всесторонній досвід кожного з них власне й склав організацію самоврядування Майдану. Сила цього протесту полягає в тому, що люди прийшли на Майдан з власної волі, з відкритим серцем і роблять усе з доброю душею. Люди стоять не лише за себе, але також за своїх дітей, за їхнє майбутнє, за майбутнє України і навіть за її місце в історії. Люди стоять для себе, тому й поводяться так, як поводиться господар на власному подвір’ї: прибирає, замітає, будує, майструє. Ну і, звичайно, охороняє свій двір від непроханих гостей.

Барикади на Хрещатику.

Найважливіша особа в Будинку профспілок, де розміщується штаб революції, — Степан Кубів, комендант від першого дня протестів, депутат Верховної Ради України. На моє здивування, що на Майдані все працює, як годинниковий механізм, кожен знає, де він повинен бути і що робити, попри те, що не видно командирів, не чути гучних і коротких військових наказів, немає хаосу, Степан Кубів каже, що вже у перший день після покладення на нього обов’язків коменданта, він помітив елемент самоорганізації. Це найвища цінність, яку проявляють нині українці. На жаль, такої самоорганізації немає ні в уряді, ні у влади — вони всього бояться.

Однак, мене надалі цікавить, як можна організувати настільки порізнених людей, на яких фактично немає жодного впливу, оскільки вони не є підвладними коменданта і, взагалі, прийшли сюди з власної волі, отож, можуть робити що їм заманеться. Степан Кубів посміхається і говорить, що це можливе саме тому, що люди хочуть порядку в своїй країні, усвідомлюють, що дисципліна починається з тебе самого. Розповідає, що від початку дуже важливо було визначити пріоритети і вибудувати систему проектів за напрямками роботи: господарка, забезпечення життєвих потреб людей: медицина, харчування, нічліги, охорона, енергетика, огрівання, безпека, в тому числі протипожежна, організація пунктів збирання сміття, сортування і вивезення, визначення території та дотримання порядку навколо наметів, щоденне інформування громади, чітке планування роботи на наступний день-два-три, контроль прибуваючих і від’їжджаючих — ротація.

Розклад лекцій Відкритого
університету Майдану

Сьогодні за ротаційною схемою, каже Степан Кубів, на Майдані працює близько 500 медиків; на кухні — 22 професійних кухарі та 80 волонтерів; розносять їжу на Майдані від 80 до 160 осіб, залежно від кількости протестувальників. Загалом на кухні працює близько 2000 волонтерів; в охороні — бл. 4000 осіб; в інформаційному, юридичному та психологічно-аналітичному центрі — понад 200 осіб; господаркою займається наступних 100 (нерідко з вищою освітою), котрі замітають, організовують збирання, сортування і вивезення сміття, слідкують, щоби в бочках для огрівання не спалювалися шкідливі матеріали — пластмаси, пінопласт… А це марудна і величезна праця. Для прикладу, після концерту чи не найпопулярнішої української групи «Океан Ельзи», від 2 до 6 години ночі з Майдану було зібрано, посортовано і вивезено 22 КамАЗи сміття.

Фонд демократичних ініціатив ім. Ілька Кучеріва спільно з Міжнародним інститутом соціології провів соціологічне дослідження, котре показало, що 92% учасників Майдану не належать до жодної політичної партії чи будь-яких громадських рухів. 50% протестувальників є мешканцями Києва, 50% – приїхали з усіх регіонів України; 40% майданівців мають вищу освіту, 12% — це студенти, 9% — бізнесмени, 9% — пенсіонери, 8% — керівний склад, 7% — робітники.

Ще одним феноменом Майдану-2013 є діючий там Відкритий університет. Щодня заплановані лекції, які ведуть відомі науковці, громадські та релігійні діячі. Тематика лекцій різноманітна: медична, соціальна, політична, економічна. Викладачі розповідають про те, за що стоять люди на Майдані, яким шляхом піде далі розвиток України, про економічні та інші складові підписання Угоди про асоціацію, що таке честь і гідність людини.

Майдан емоційний

Біля буржуйки.

Саме це зворушує на Майдані найбільше. Посмію ствердити, що ніхто, хто прибув сюди вперше, не вийде з Майдану байдужим. Такі речі, як підставлене плече, коли ти, поправляючи окуляри, призираєш, куди би ступити, щоб не впасти; простягнута до тебе без зайвих слів рука зі склянкою гарячого чаю з імбиром, цитриною і кленовим сиропом; короткі питання: «У вас сухі ноги? Ви виглядаєте на змерзлу»; сердечне запрошення до ватри біля кожного намету… І це тоді, коли ти про жодну з тих речей не просила, але потребувала їх. Науковці, бізнесмени, мистці приходять на Майдан і хапаються за лопати, мітли, мішки, розчищають сніг і лід з-під ніг, прибирають сміття і розносять їжу — роблять усе, що на даний момент потрібне для забезпечення життєдіяльности втомлених нічною вартою майданівців.

А якщо комусь цікаво порозмовляти з героями Майдану — ось це емоції! Попри величезну зайнятість, люди охоче стають до розмови. До слова, на Майдані немає мовної проблеми: кожен розмовляє тією мовою, яка йому ближча, хоча зі сцени звучить державна українська. Кожен майданівець — це окрема історія, ненаписана книжка, кожен пройшов власну дорогу на Майдан, але всі стали частинками єдиного великого організму.

Пані Тамара на кухні.

На кухні від першого дня працює пані Тамара Мовланова, вчителька української мови з понад двадцятирічним педагогічним стажем. Зачіпаю її, коли після вблагання охорони і надягання медичної маски, через прочинене віконце у дверях швидко роблю фотографії кухонного мурашника. Вона — у вицвілій рожевій футболці на короткий рукав, у шапочці, під котру прибране волосся, стомлена, але з блиском спалаху мого фотоапарата відразу жвавішає і жартує, що, якби я попередила, то вона б поправила свою зачіску, бо як же світ дивитиметься на неї, таку розтріпану. Я прошу про коротку розмову. Ми ховаємося в куточку, щоби не заваджати двосторонньому потокові таць: заставлених склянками з чаєм, канапками чи тарілками зі стравою та порожніми у зворотньому напрямку. Протягом усього лише кільканадцяти хвилин я почула історію чи не всього життя вчительки, починаючи від того, як її батьки приїхали до Києва в пошуках праці і кращого життя, і як складно їм було прижитися серед чужих людей.

Борщ докипає.

Під час Помаранчевої революції пані Тамара була на Майдані, серед протестувальників. Але зараз, після операції, вона не може довго стояти на холоді. Та лежати вдома несила! Тому, як тільки почула, що потрібні волонтери на кухню, відразу прийшла і залишилася тут до сьогоднішнього дня. Мешкає під Києвом, тримає корову. Зранку мусить подоїти її і бігом на Майдан, увечері повертається додому і знову береться за роботу у стайні. По господарству їй допомагає син, студент Університету ім. Тараса Шевченка — найпрестижнішого університету України. Пані Тамара каже, що вона зараз на Майдані, бо як усі тут, хоче для свого сина зовсім іншого життя, ніж те, яке прожила вона. Що молодь повинна стояти на Майдані, бо це потрібне для нашого майбутнього, а вона працюватиме на кухні, що не були голодні. Захоплюється силою і витривалістю майданівців, тим, як підтримують одне одного, тим, що в такому величезному натовпі немає насилля. Пані Тамара вискочила на хвильку з кухні, а повертається з новими хатніми тапочками під пахвою. Каже трохи розгублена, що на бігу її зупинила якась жінка і втиснула ці тапочки, мовляв, ви довго стоїте, то чи не мокрі бува у вас ноги? І що вона вже знає, кому з дівчат ці тапочки віддасть, бо бачила, що в однієї поганеньке взуття, а тут, на кухні треба швидко крутитися. Ми розплакалися… Пані Тамара перепрошує, бо мусить повертатися до праці, щоб дівчата там без неї не перевтомилися. А я знову виходжу на Майдан.

Біля клумби помічаю старших жінку й чоловіка в білих накидках із червоним хрестом поверх теплого одягу. Деякий час приглядаюся. Чоловік з медичною скринькою в руках по черзі підходить до кожного при бочці, в якій палає вогонь. Зазирає в очі, перевіряє, чи хтось бува не відморозив щік чи носа. Одному настійливо радить піти відпочити, бо виглядає втомлено і має червоні очі, другому дає льодяники від болю горла, для третього дістає з кишені сухі вистілки до взуття. Щоб не перешкоджати, підходжу до його колеги і зачіпаю провокативним питанням, скільки вона заробляє за день на Майдані. Жінка усміхається і по-російськи відповідає, що жодних грошей за свою працю не отримує. Зав’язується розмова, з якої дізнаюся, що пані Людмила — медсестра, їй 70 років і вона дякує Богові, що дав їй здоров’я, щоб могла зараз бути тут, на Майдані. Мешкає в Тарасівці під Києвом — щодня дорога на Майдан займає їй дві години і стільки ж назад. А потрапила сюди після того як лежачи на дивані почула по телевізору, що потрібні медики-волонтери. Спочатку була переконана, що ніхто не візьме на роботу жінку осіннього віку, однак поїхала, зголосилася до штабу, виявилося, що єдиним обмеженням може бути виключно твоя воля. Маєш медичну освіту, хочеш допомагати — дорога відкрита. Пані Людмила каже, що атмосфера на Майдані надзвичайна, люди ввічливі і сердечні, усі між собою як брати і сестри. Схвильована говорить, що попри те, що це її завдання опікуватися людьми, допомагати їм, нерідко чує від майданівців: «А ви самі сьогодні вже щось їли? Може вип’єте чайку?» Вона впевнена, що такий народ заслуговує набагато кращого життя, тому вона приходитиме на Майдан так довго, як довго буде потрібна її допомога.

На Майдан, до своїх з Чернівців.

Це всього декілька ескізів з життя Майдану, але їх є безліч: взірців безкорисливої самопожертви для спільної справи, незалежно від віку, статі, національности, освіти чи положення в суспільстві.

Розмовляючи з людьми, я бачу, що вони вже втомлені, подекуди на межі витривалости, часом обурені, навіть злі через те, що замість займатися власною хатою, родиною, бізнесом, наукою… змушені вести кочове життя на зимовому Майдані. Але вони однозначно рішучі! Усі водноголос кажуть, що не хочуть так далі жити і не дозволять тримати себе і своїх дітей за бидло!

Анатолій Гриценко, політик, колишній міністр оборони, народний депутат переконує, що Майдан безсумнівно закінчиться перемогою — для цілої країни. Для цього потрібно виконати дві передумови:

• покарати винних і
• захистити невинних.

Це абсолютно необхідне. Без цього Майдан не може розійтися. Люди вже проявили свою громадянську позицію, здолали зневіру й розчарування, повірили у власні сили, в себе. Тепер черга за політиками, котрі взялися очолити Майдан. Чи зможуть вони так само безкорисливо присвятити себе для загального добра? Чи здадуть свій іспит зрілости? Виглядає на те, що про результат довідаємося вже найближчими днями.

З Майдану в Києві Люда Бублик

Надрукована в газеті «Наше Слово», Варшава

_{(фото із сайту http://cards.i.ua/)}

Не маючи вищої освіти, отримавши священичий сан у підпіллі (коли ще наша Церква була заборонена), отець Зиновій мав надзвичайно перспективне бачення, розумів потребу об’єднання церков. Саме він запропонував, щоби у старій дерев’яній церковці почергово відбувалися Богослужіння греко-католицької і православної громад. Він готовий був погодитися на всі умови, пропонував. щоби православні брати першими правили Службу Божу, а вже потім — греко-католицька громада. Однак, на жаль, його ініціатива не зустріла взаємности.

Усвідомлюючи цінність книжки як джерела знань і світла, отець Зиновій Роман зібрав з цілої Європи та з-за океану у нашій церкві парохіяльну бібліотеку, в якій були такі цінні і рідкісні екземпляри, котрими нині може похвалитися рідко яка міська бібліотека.

Як добрий пастир, отець Зиновій щиро цікавився життям кожного вірянина, за успіхи гаряче радів, умів підтримати в біді.

Парох був непримиренним до дармоїдства, пияцтва, бачачи, як «зелений змій» забирає душі і життя не лише тих, хто потрапив у його тенета, але й калічить життя цілої родини — насамперед, дітей, які нерідко ставали на стежку батька. Як не дивно, така постава священика сприймалася не всіма.

Захопившись до глибини душі ідеєю спорудити новий храм, отець Зиновій поклав своє здоров’я і частину життя на те, щоби наша церква якнайскоріше постала у всій своїй величі для потреб громади. Він задіяв усі можливі механізми отримання щедрих пожертв на будівництво з усіх куточків світу. Саме отець Зиновій проклав стежку до великого мецената і фундатора нашої церкви пана Василя Ільчишина, а той радо відгукнувся на церкву в потребі.

Отець Зиновій сам багато працював на будові, був і замовником, і виконробом, часом навіть сторожем. У погожу днину сідав на свого старенького ровера і об”їжджав усіх господарів-майстрів, закликав прийти до праці, бо гріхом такий Божий день втратити.

Останнім часом отець Зиновій Роман служив адміністратором парафії Святого Архистратига Михаїла с. Жирівка, та сотрудником храму Святого Івана Богослова с. Зимна Вода Пустомитівського р-ну (Сокільницький протопресвітерат).

Кажуть, що в розлуці дві третини смутку й горя залишає собі той, хто залишається, і лише третину забирає той, хто відходить. Нам залишається молитися за спокій душі нашого палкого пароха.

Василь Ільчишин народився у Великому Любені 22 лютого 1927 року в родині Петра та Софії з дому Ґудз. Тут закінчив семирічку і вступив до Технічної школи у Львові. У 1944 р. разом зі старшим братом Іваном виїхав на Захід рятуючись від комуністичного режиму, спочатку до Відня в Австрії, а потім до Баварії в Німеччині. Уже там, у таборах переміщених осіб, Василь активно брав участь у громадському житті — налагодженні організованої роботи в політичній, освітній, культурній та видавничій галузях. На той час він був членом юнацтва ОУН, а також долучався до діяльности Спілки Української Молоди та Пласту.

У 1949 р., завдяки допомозі родичів, Василь виїхав до США і оселився у Клівленді. Там тяжко працював, бо мріяв розпочати власну справу. Незабаром придбав невелику крамничку, де почав продавати книги, газети, журнали, платівки, вітальні листівки, вишиті та різьблені речі, писанки тощо. В одній із кімнаток своєї крамнички облаштував український культурний клюб, де українці збиралися, щоби поговорити про те, що відбувається у громаді, що діється в підсовєцькій Україні. Обговорювали нові публікації в книгах, газетах і журналах, грали в шахи, ділилися цінною інформацією, де можна знайти добру працю, житло.

У 1954 р. Василь Ільчишин зорганізував видавництво «Хвилі Дністра», в якому виходили не лише книжки українською мовою, але й платівки, вітальні листівки, мистецькі альбоми. Лише альбом «Українська вишивка» був виданий накладом 5000 примірників. У видавництві було записано 45 аудіоальбомів, у яких загалом 500 релігійних, патріотичних та народних пісень, видано понад 300 видів вітальних листівок з нагоди Великодня, Різдва та інших свят. Велика увага приділялася виданню дитячих книжок. Продукція видавництва розходилася у США, Канаді та в багатьох країнах Європи.

У 1953 р. Василь одружився з Олею Кашубою, яка стала не лише його життєвим другом, але й вірною помічницею й опорою в бізнесі та громадській роботі. Бог благословив подружжя Ільчишинів чотирма дочками, кожна з яких отримала українознавчу та університетську освіту. Василь з Олею дочекалися десятьох онуків.

Василь Ільчишин, крім бізнесу, активно займався громадською діяльністю. Він був одним із засновників Школи Українознавства, а у 1970-72 р.р. очолював Управу Товариства «Рідна Школа». Василь Ільчишин був неперевершеним організатором різних українських імпрез, тому протягом багатьох років він очолював імпрезову референтуру Українських Злучених Організацій Огайо.

Василь Ільчишин активно підтримував українські молодіжні організації Пласт і СУМ, Організацію Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ), українські кредитні кооперативи, спортивне товариство «Львів», був учасником хорів ім. Тараса Шевченка та «Дніпро». У 1959 р. створив родинний фонд Провідника ОУН в пам’ять трагічної загибели Степана Бандери. У 1964 р. очолював фінансову референтуру Комітету з будівництва пам’ятника Тарасові Шевченкові у Вашингтоні. Працював у фінансовій референтурі під час візиту Патріярха Йосифа Сліпого до Клівленда та при відзначенні 1000-ліття Хрещення України.

Із проголошенням незалежности України Василь Ільчишин організував збірку коштів на купівлю будинку для посольства України у Вашингтоні, проводив збірку коштів на підтримку Помаранчевої революції. У 2008 р. був Головою Громадського комітету з відзначення 75-их роковин Голодомору в Україні. Усе своє життя Василь Ільчишин присвятив служінню України, радів здобуткам молодої держави і тяжко переживав усі труднощі і негаразди.

Василь Ільчишин був добрим християнином і багато праці вклав у розбудову нашої Церкви як за кордоном, так і в Україні. Він був одним із засновників парафії Покрови Пресвятої Богородиці в Пармі на початку 70-их років минулого століття, йому було доручено фінансові справи парафії, зокрема, збір коштів на будівництво церкви та парафіяльної зали. У 2009 р. розпочато будівництво нового храму, а Василеві Ільчишинові знову доручено фінансову референтуру. Щоби зібрати необхідні для будівництва кошти, він організовував різні культурно-мистецькі імпрези, фестивалі, аукціони з продажу символічних цеглинок тощо. Після завершення будівництва Василь Ільчишин очолив Святковий комітет, і під його керівництвом 3 червня 2012 р. дуже пишно й урочисто було посвячено новозбудований храм Покрови Пресвятої Богородиці. Від заснування парафії до останнього тижня свого життя Василь Ільчишин співав у церковному хорі.

Василь Ільчишин глибоко розумів важливість збереження і розвитку національної самосвідомости українців на еміграції, а особливо, важливу роль Церкви у цьому процесі. У Пропам’ятній книзі новозбудованого храму Покрови Пресвятої Богородиці він залишив такі рядки:

Покрова Пресвятої Богородиці була заснована на часі і достойно сповняє свою благородну духовну і національно-патріотичну місію.

Покрова — зберегла чистоту українського обряду, наш календар і українську мову.

Покрова — спричинилась до сповільнення латинізації в українських церквах на американському терені.

Покрова — стала першою духовно-національною пристанню для української еміграції «четвертої хвилі» в стейті Огайо.

Святопокровський осередок — дійовий центр духовного, патріотичного і культурно-освітнього життя української громади Великого Клівленду і його околиць.

Попри те, що громадська діяльність вимагала так багато коштів і зусиль у США, особливо, будівництво храму Покрови Пресвятої Богородиці в Пармі, Василь Ільчишин завжди пам’ятав про потреби Церкви на рідних землях. Він був одним із фундаторів церкви св. Миколая у рідному Любені, допомагав фінансово церкві в Ходорові, жертвував кошти на будівництво Катедри Воскресіння Христового та Михайлівський Собор у Києві, на спорудження комплексу Патріярха Йосифа Сліпого в його рідному селі Заздрість на Тернопільщині. Дарував кошти Українському Католицькому Університетові у Львові, кафедрам українознавства Гарвардського та Колумбійського університетів, Українському Вільному Університетові у Мюнхені, Києво-Могилянській та Острозькій академіям, Науковому товариству ім. Тараса Шевченка, на спорудження пам’ятника Тараса Шевченка та на стелу Йосифа Сліпого у Львові.

Неймовірна працьовитість та велика зорганізованість дозволяли Василеві Ільчишинові займатися також улюбленою справою — моделюванням. Він конструював чотири моделі дерев’яних церков, дві з яких подарував Українському музеєві-архіву у Клівленді. Особливо вражає модель козацького Святотроїцького храму у Дніпропетровській області — шедевр українського сакрального зодчества XVIII ст. Ця модель була виставлена в Америці під час святкування 1000-ліття Хрещення України.

За самовіддану працю і посвяту Василь Ільчишин був удостоєний багатьох відзнак і нагород. Він отримав подяку від Патріярха Любомира Гузара і від нашої парафії св. Миколая за значний вклад у будівництво храму; Грамоту подяки за пожертву на Український Католицький Університет у Римі 1967 р.; грамоти від Українських Злучених Організацій Огайо за жертовну працю в Товаристві «Рідна Школа» і за довголітню громадську діяльність у Великому Клівленді; почесну відзнаку-хрест «За заслуги в боротьбі за волю України» та інші нагороди.

У неділю, 24 березня ц.р. о. Богдан Тишкун відслужив у нашій церкві панахиду за померлого. Отець розповів також про численні славні діла нашого земляка — такого невтомного в праці, такого щедрого і такого скромного! За спокій душі Василя Ільчишина молилися всі присутні того дня в церкві.

Хай ця наша посмертна згадка стане в’язанкою польових квітів з широких лук навколо Любеня на свіжу могилу нашого земляка Василя Ільчишина. Хай чужа земля буде йому пухом, а Бог оселить його душу там, де праведні спочивають!

Вічная пам’ять!