Матеріал із сайту «Радіо Воскресіння»

В Україні триває четверта хвиля мобілізації, яка ще до оголошення викликала живу реакцію суспільства. Враховуючи багатолітню інформаційну війну, що ведеться проти України, і яку наша держава, на жаль, все ще програє, треба розуміти, що до цієї мобілізації, а радше її зриву, активно долучилися антиукраїнські сили. Серед безлічі питань, що нуртують у суспільстві, багато гарячих дискусій викликає ситуація тимчасово переселених з Криму та зі Сходу осіб. Прокоментувати ситуацію у Львівській області ми попросили Романа Поронюка, речника Львівського обласного військового комісаріату.

— Пане речнику, чи четверта хвиля мобілізації торкнулася також тимчасових переселенців зі Сходу та Криму, які зараз проживають на території Львівської області?

— Так. Як громадяни України, ті з них, котрі стали на облік у соціальних службах, районних військових комісаріатах, отримують повістки так само, як і всі інші, що підлягають мобілізації. Хочу наголосити, що є певна кількість добровольців серед тих, які приїхали зі Сходу, і просять відправити їх на службу. Треба враховувати, що об’єктивно ця кількість у Львівській області може бути на порядок нижчою порівняно з прилеглими Харківською, Дніпропетровською та іншими областями, навіть Києвом, куди приїхало значно більше тимчасово переселених осіб. Люди змушені були залишити рідні домівки у зв’язку з веденням бойових дій, виїжджали куди ближче, щоби врятувати свою родину. Але коли вже забезпечили для своїх дружин, дітей, старших родичів безпечне місце для тимчасового перебування, переконалися, що рідні мають дах над головою, мають що їсти і де спати, приходять до військових комісаріатів і зголошуються, що хочуть іти захищати свою малу Батьківщину.

— Чи можете сказати, скільки є таких добровольців і скільки повісток виписав Львівський обласний військкомат?

— Ми не оприлюднюємо таких цифр. Усі повідомлення щодо конкретної кількості мобілізованих чи добровольців – це ніщо інше, як маніпуляції і перекручення фактів. В інформаційному просторі інколи з’являються повідомлення про кількість потенційних призовників з числа тимчасово переселених осіб. Але треба пам’ятати, що серед них буде частина непридатних за віком, за станом здоров’я, тих, які змушені зараз бути зайняті доглядом за непрацездатними родичами, тих, у кого троє і більше дітей. Такі люди не можуть бути мобілізовані.

— Чи можна якось примусово мобілізувати тимчасово переселених осіб і чи передбачена відповідальність за ухилення від мобілізації?

— Ті, хто приїжджає на Львівщину і стає на військовий облік, потрапляє під мобілізацію на тих же засадах, що й постійні мешканці області. Але, звичайно, є люди, що приїхали з Донеччини, зняли квартиру у Львові, але ніде: ні в соціальних службах, ні в районних військкоматах не ставали на облік, вони не хочуть, щоби хтось знав, де вони зараз перебувають. Ми не маємо жодного права шукати таких осіб, з’ясовувати, хто вони, де, звідки приїхали, і примусово їх мобілізовувати. Ми не можемо ловити таких людей на вулиці і за вуха тягнути до районного військового комісаріату. Та й чи потрібно це нашому війську? Це не наша компетенція. Такі завдання виконують інші державні органи і служби України.

Крім юридичної сторони справи, є ще й чисто людська, психологічна. Прокоментувати цей аспект ми попросили Вілену Кіт, практикуючого львівського психолога, яка разом зі своїми колегами з Української спілки психотерапевтів зі Львова, Києва та інших міст, з перших днів Революції гідності надавала допомогу як самим учасникам Майдану, так і їхнім родинам, а тепер працює з пораненими у Львівському військовому госпіталі.

— Пані Вілено, як Ви прокоментуєте мобілізацію переселенців зі східних областей України та Криму? Вони фактично втікали від війни до Львова, а тепер їм не тільки треба повертатися на війну, але їхати воювати на своїй землі і, згідно з військовим обов’язком, доведеться там стріляти, вбивати. З’являються голоси, що це не гуманно.

— А що може бути не гуманного в тому, що громадян України відправляють на захист своєї ж держави? Мова не йде про гуманізм, коли реальність вимагає бути рішучим і виконувати свій громадянський обов’язок незалежно від прописки і навіть з особистих міркувань. Це різні площини, індивідуальні переживання відходять на другий план, коли життя вимагає керуватися колективними інтересами. Якщо розглянути детальніше, то чим гуманнішим є відправляти до зони бойових дій та наражати тим на смертельну небезпеку львів’янина чи тернополянина, люблячого батька та коханого чоловіка, сина матері, добропорядного громадянина та перспективного працівника? У нього теж є свій внутрішній світ, такі ж емоції, страхи, невпевненість в обставинах, які від нього не залежать, роздуми про змістовність свого там перебування та критичне оцінювання ситуації у регіонах країни взагалі. Конституція України гарантує рівні права всім мешканцям країни, незалежно від місця їхнього перебування (проживання).

— Але чи для тимчасово переселених осіб це не є додатковою психологічною травмою?

— Для когось, можливо, так, але не для всіх. Це з кожним переселенцем індивідуально. Громадяни України, котрі тимчасово переїхали зі східних областей, переживають часто суперечливі відчуття, та нерідко вони травмуються ще більше від того, що не можуть активно впливати на розвиток ситуації в залишених містах, де зараз ведуться активні бойові дії. І саме цим людям повернення в складі військового підрозділу (а значить більш захищеним) до рідних місць допоможе відреагувати психотравму саме в бойових умовах. Якщо люди – патріоти, а те, що відбулося на їх рідній землі, для них болісне, то піти зробити активну дію — означає зняти напруження, взявши вже відповідальність на себе, спробувавши звільнити свою домівку від руйнівників свого мирного минулого і оздоровити цим свою психіку. Травматично це може бути для тих людей, котрі ще й досі не визначилися зі своєю власною позицією і перебувають у підвішеному стані «подивлюся, чим це все закінчиться, тоді й вирішу, на чийому я боці, що для мене корисніше». Таких людей війна теж розставляє на свої місця, прискорюючи реакцію реагування на реальність та виявлення своєї громадянської позиції. Вона їх або цілковито ламає, або робить впевненими у собі та вчить довіряти оточуючим, єднає почуттям побратимства. Цей аспект є надзвичайно важливим і про це ми вже починаємо говорити на офіційному рівні: кожному мобілізованому разом із військовою медичною комісією вкрай необхідно проходити і психодіагностику з метою виявлення психічних дисфункцій, які загострюються в екстремальних умовах перебування у бойовому стресі, котрий не минає жодного бійця, що потрапив на фронт. Те саме я можу сказати про громадян усіх областей. Наш свіжий досвід роботи з мобілізованими перших трьох хвиль (на жаль, не зі всіма військовими підрозділами тоді вдалося попрацювати психологам) свідчить, що під час психодіагностики виявляється і мотивація майбутнього бійця, вдається опрацювати «слабкі сторони», такі як страхи, незнання психофізіології стресу, більш чітко уявити функції майбутніх завдань і т.п., а в декого діагностувати і посттравматичний стресовий синдром (або розлад, ПТСР). Осіб із діагностованим фаховими психотерапевтами ПТСР в зону бойових дій не відправляють. Тому, і чоловіки, які є переселенцями, якщо вони до мобілізації вже є психотравмованими до рівня ПТСР, на фронт не потраплять. Крім того, треба заздалегідь думати про загальне психо-соціальне тло країни.

— Ви маєте на увазі другу сторону процесу мобілізації, мовляв, чому сини/чоловіки зі всіх областей України гинуть на Сході, а здорові мужчини з Донбасу переховуються у нас, більше того, ми їх годуємо, одягаємо, допомагаємо, чим можемо?

— Так. Зараз, на жаль, у нас помітний розкол у суспільстві, люди починають ділитися на «ми» і «вони»; і в районах, де часткою населення стають переселені мешканці зі східних регіонів України, місцеве населення очікує від них активного суспільного життя. Тобто, вони готові допомогти адаптуватися, діляться буквально всім: і помешканнями, і матеріальними засобами, і одягом, і харчуванням, одним словом, дають старт, але розраховують, що переселенці також почнуть самі активно собі допомагати. Але, коли з загальної маси переселенців є якась кількість працездатних, придатних до військової служби чоловіків, а їхати визволяти їхні ж домівки повинні місцеві мешканці, тоді як практично в своїх домівках вони залишають господарювати чоловіків, які втікли з зони війни…, то в населення, відповідно, це викликає обурення: «Чого ми маємо їхати їх рідні землі відстоювати, коли вони ховаються в наших хатах?» Таким чином, мобілізація до виконання військового обов’язку також громадян східних регіонів, які тимчасово проживають в інших, однозначно зніме напругу та оздоровить соціальну атмосферу, як у західних регіонах зараз, так і на майбутнє в країні загалом. Ми маємо всі повстати на захист країни.

— А як загалом ставляться всі жінки до того, що їхніх чоловіків забирають до війська?

— Тут треба почати радше з чоловічого. Зараз іде четверта хвиля мобілізації, війна в Україні триває вже майже рік. Як лунає в соціальних мережах, «до війська йде вже диванна сотня». Справжні почуття чоловіків, які сховалися і сидять, повірте, не солодкі. У психології є таке поняття як «ініціація» – це символічна посвята у маскулінність, у світ чоловіків, остаточне формування чоловічої ідентичності, коли чоловік починає виконувати традиційно притаманні саме йому ґендерні функції. Основна функція чоловіка — це захищати. У мирні часи – це економічний захист сім’ї, функціональний, коли чоловік дбає, щоб його родина почувалася у безпеці — мала надійну домівку, кошти на харчування, була забезпечена одягом, відпочинком. Але, коли в країну приходить війна, то це вже час, коли чоловік фізично стає на захист своєї родини як частини всього суспільства, в котрому довелося жити. Він стає воїном, чоловіком-захисником. Природою закладено так, що прагнення відбутися чоловіком є у кожному, і, коли це не вдається, то чоловік відчуває внутрішній дискомфорт: природа в такий спосіб пробуджує його чоловічість. Якщо чоловік знаходить як зреалізувати цей поклик, себе, то жінка, яка є поруч із ним, відчуває що біля неї справжній чоловік, він може її захистити, вона сама тоді стає жіночнішою, реалізовує себе у своїх прекрасних жіночих функціях — підтримує його у чоловічих проявах, кохає, піклується про нього та дітей, робиться милою та розуміючою, терплячою та мудрою, гарною, бо знає що такий чоловік захоче мати поруч із собою відповідно розвинену дружину. Тож, коли дружина каже: «Ой, на кого ж ти мене лишив?», – то насправді вона любить сильного чоловіка, спроможного захистити її у всіх розуміннях, він не злякався, коли отримав виклик, а значить, він має всі шанси перемогти, вистояти. Жінка починає вірити в це. Стосунки такої пари мають всі шанси стати сильними, гармонійними та надійними, наповненими довіри і любові, підтримки один одного.

Попри те, що контакт із Кримським півостровом зараз до неможливості утруднений (люди бояться в інтернеті відкрито висловлюватися з приводу теперішньої влади та політичної ситуації в Криму), все-таки вдалося поговорити з мешканкою Криму, кримською татаркою, назвімо її Альме (з міркувань безпеки не подаємо її справжнього імені).

— Пані Альме, коли 2 березня 2014 року Львів вголос заявив, що готовий прийняти кримських татар і надати тимчасовий прихисток, Ви одна з перших приїхали до Львова з п’ятіркою дітей, щоб рятувати їх. Потім так само однією з перших Ви повернулися до Криму, хоча багато Ваших співвітчизників залишилися на материковій Україні або й подалися далі за кордон шукати щастя і спокійного життя. Тоді у нашій розмові Ви сказали, що повертаєтеся, бо стає зрозумілим, що, скоріше за все, Росія вже не відпустить Криму, і можуть закрити кордон, а Ви мусите бути поряд зі своїм чоловіком. Ви повернулися і сталося так, як сталося. Як ви тепер живете зі своєю родиною на тимчасово окупованій території Криму?

— Як у страшному сні згадуються розповіді старших людей ще там, в Узбекистані, де ми колись жили, про жахи переселення і мрії про повернення на рідні кримські землі. Коли ми приїхали назад до Криму в 1989 році, я була маленькою, але добре все пам’ятаю: загальна радість з приводу повернення на рідні землі. Ми всі ходили зі свідомістю виконаного обов’язку перед світлою пам’яттю наших предків, вигнаних із Криму, особливо тих, хто навічно залишився спочивати на чужині. Життя не було веселковим. Виявилося, що наших домівок або немає, або вони давно зайняті іншими. Кримським татарам давали землю у важко доступних районах, де не було води, куди найчастіше навіть не було дороги – жодних умов для життя. Про те, щоб повернутися в наші рідні місцевості на узбережжі, не могло навіть бути мови. Але ми підбадьорювали себе і один одного думкою, що руки маємо, голова на місці, отож, якось дамо собі раду. Тільки почали налаштовувати своє життя, побудували будинок, започаткували маленький туристичний бізнес… Ми навіть уявити собі не могли, що на долю нашого покоління і наших дітей випаде таке страшне пережиття. Але зараз нам нема куди втікати: тут наша земля. Боїмося тільки за наших синів – щоб їх не забрали до російської армії, бо розуміємо, що обов’язково кинуть на Донбас вбивати українців. Тому хто тільки може, намагається переправити старших синів до України.

— Але ж, коли вони приїдуть до України, то змушені будуть зареєструватися, щоб могти вчитися, працювати. А отже, як і всі українські чоловіки, можуть отримати повістку і потрапити туди ж, на Донбас, на війну…

— Так, це можливо, і ми це усвідомлюємо. Але тоді вони воюватимуть за Україну. А ми, все-таки, віримо, що Україна переможе і вижене чужі війська зі Сходу, а Донбас залишиться у складі України. Після того українська влада візьметься за визволення і повернення Криму. А наші сини в цьому допоможуть. А це – священний обов’язок захищати свою землю.

«Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку – лети повинность ісправлять», – писав в «Енеїді» Іван Котляревський. Звичайно, легко все розставити на свої місця, коли йдеться про когось, про чиюсь долю, незнайомих людей. Набагато важче прийняти, зрозуміти і відпустити, коли йдеться про твого власного сина/чоловіка/брата… Але це має бути насамперед свідоме рішення особисто того, кому прийшла повістка. Рішення, позитивне чи негативне, яке визначить усе його подальше життя. Ніхто інший за чоловіка цього рішення не прийме – тільки він сам! І тут немає поділу на місцевих мешканців і переселенців, більшу і меншу відповідальність і причетність того чи іншого регіону до захисту своєї землі, майбутнього своїх дітей.

Люда Бублик